Народний байкар

У Петербурзі (С. Руданський називав його у своїх листах та поезіях на античний лад — Петрополь. — Прим. авт.) у 1861 році зумів надрукувати в журналі «Основа», який видавала тамтешня українська громада, вірші «Гей, бики» і «Повій, вітре, на Вкраїну», що стали, в різних варіаціях, народними піснями. Ще раніше, у 1859-у, петербурзький тижневик «Русский мир» у кількох номерах опублікував низку його поезій, а часопис «Искра» — «Малороссийские анекдоты». Слід зауважити, що С. Руданський, усупереч сподіванням батька, у Петербурзі замість навчання в духовній академії став студентом-медиком військово-хірургічної академії, відтак без підтримки з дому дуже бідував та занедужав на сухоти. Тож третій, останній, період творчості, пов’язаний з боротьбою з недугами.

Якщо у Петербурзі С. Руданський сформувався як поет і байкар, то ялтинський період ознаменувався тим, що він постав ще й як глибокий і популярний фольклорист та перекладач. Його твори читали, їх розповсюджували у рукописах, особливо серед студентської молоді. У 1864 році М. Номис (М. Смирнов), використавши численні матеріали з фольклору, зібрані С. Руданським, видав їх збіркою «Українські приказки, прислів’я і таке інше», яку М. Грушевський назвав першим науковим виданням в українській етнографії, що перевищило всі інші слов’янські видання приказок. До фольклорної творчості С. Руданського зверталися М. Драгоманов, І. Франко, Леся Українка, В. Самійленко, М. Чернявський, П. Капельгородський, М. Вороний, А. Кримський, М. Комаров.

У Ялті С. Руданський уклав свою нову рукописну збірку під назвою «Копа пісень» (1862).

Про петербурзьке оточення С. Руданського знаємо дуже мало. Відомо, наприклад, що він був у близьких стосунках з професором медико-хірургічної академії С. Боткіним, який лікував його ще в Петербурзі, допоміг одержати посаду міського лікаря на Півдні, а в 1872 році навіть відвідав його, хворого, в Ялті. Усе життя поет дружив з товаришем петербурзького періоду Петром Ніщинським (який довгий час мешкав в Одесі), талановитим композитором, перекладачем Гомера українською мовою, а нашого «Слова о полку Ігоревім» — грецькою. У своїх листах С. Руданський згадує про родину Чернявських, знайому йому з Петербурга.

Одеський журнал «По морю и суше», який виходив у 1890-х, вмістив невеличкий некролог про В. Ковальова і його спогади про Т. Шевченка. Можливо, саме через В. Ковальова С. Руданський був знайомий з Т. Шевченком в останній період його життя у Петербурзі.

У некролозі зазначалося, що 11 грудня 1894 року Віктор Васильович Ковальов помер у своєму невеличкому маєтку поблизу м. Бендери на 73-у році життя. Родом з Полтавської губернії. Вихованець Петербурзької академії мистецтв. Останніх 30 літ проживав в Одесі. (Очевидно, викладав малювання в гімназіях і давав приватні уроки. — Прим. авт.). У 1859-у з Петербурга переїхав у Крим, куди згодом прибув і його товариш С. Руданський (швидше за все, саме там і був намальований портрет С. Руданського. — Прим. авт.). За версією відомого одеського дослід-ника Тараса Максим’юка, С. Руданський, як і В. Ковальов, дісталися Криму через Одесу на пароплаві. Як це згодом, навіть тоді, коли вже існувала залізниця, робили Леся Українка, Михайло Коцюбинський.

Ось яку характеристику В. Ковальову дав одеський журнал:

«Помнят его как человека нравственно-чистого, в высшей степени сердечного, незлобного и отзывчивого. До последних минут жизни интересовался вопросами литературы и искусства и общественной жизни, особенно относящимися к его родной Украине.

Как художник разрабатывал сюжеты на народные мотивы. Нам известны следующие картины, оставшиеся после его смерти: «Последняя рада на Запорожье», «Тарас Бульба над убитым сыном», «На Ивана Купала», «Раввин», «Сестра милосердия», «В страдную пору» («Жнива») и др.

В Академии художеств Т. Шевченко подарил ему свою гравюру «Компанія», с которой он не расставался. По просьбе земляков Виктор Васильевич написал воспоминания о своём знакомстве с Т. Шевченко, которые читал в кругу знакомых и друзей».

Слід зауважити, що В. Ковальов та П. Ніщинський — щирі друзі С. Руданського, були багатолітніми членами одеської української «Громади» (Про це можна прочитати в книжці Олександра Болдирева «Одеська Громада». — Прим. авт.). Саме на дачі В. Ковальова одеські «громадівці» відзначали славний ювілей відомого українського діяча, історика та фольклориста — випуск-ника 2-ї одеської чоловічої гімназії, професора Київського університету Володимира Антоновича.

С. Руданський підтримував дружні зв’язки з художником В. Ковальовим, який, як уже мовилося, навчався з Т. Шевченком в Академії мистецтв, згодом жив в Одесі і залишив чудовий портрет поета-байкара у Ялті. Листувався з М. Драгомановим, був добре знайомий з художником-мариністом І. Айвазовським. У різний час у Ялті поета відвідали М. Щепкін, А. Метлинський, М. Костомаров, М. Лазаревський. На жаль, петербурзький період не має навіть таких, досить скупих, даних. Наприклад, достеменно так і не відомо, чи зустрічався Руданський з Шевченком, який наприкінці березня 1858-го повернувся із заслання і був однією з найпопулярніших фігур у колах демократичного Петербурга.

У 1880 році Олена Пчілка — мати Лесі Українки, чудова поетеса і прозаїк — часто публікувалася на сторінках журналу «По морю и суше». Вона вперше видала у Києві «Співомовки С. Руданського» під псевдонімом Н.Г. Волинський («невеличкий гурток волинський»). Тому не дивно, що дослідник творчості Лесі Українки О. Бабишкін писав: «Після небагатьох поезій Степана Руданського Леся Українка стає першим українським поетом, в творчості якого широко змальовані життя Криму, його чарівна природа і його працьовиті люди».

У Ялті С. Руданський переклав «Іліаду» Гомера (як сам називав, «Омирову Ільйонянку»), а також старогрецьку пародію на героїчний гомерівський епос «Батрахоміомахію» («Війна жаб і мишей»), окремі глави з «Демона» М. Лермонтова. Перекладав польські, чеські, сербські та німецькі пісні. Займався перекладами з церковнослов’янської мови, яку вивчав ще у Шаргороді. До нас дійшли два його переклади: «Олег — князь київський» та «Ігор — князь сіверський». Брався за переклад «Енеїди» Вергілія.

Улітку 1872 року в Криму спалахнула епідемія холери. Як карантинний лікар і представник санітарної комісії міста С. Руданський з властивою йому енергією і сумлінністю взявся винищувати вогнища інфекції. Незаможних лікував безкоштовно. Його стосунки з ялтинськими чиновниками і спекулянтами дійшли найбільшої гостроти. Відчув це Руданський тоді, коли й сам тяжко захворів на холеру. Ослаблений організм остаточно капітулював перед давньою його недугою — туберкульозом: 3 травня 1873-го на 39-у році життя поета обірвалося.

Відомий літературознавець П.Й. Колесник писав:

«Здавалось, талановитий поет назавжди пішов з української літератури. Що могла важити публікація кількох віршів на сторінках «Русского мира» й «Основи»! Проте ліричні і гумористичні співомовки Руданського жили в рукописних списках друзів і любителів художнього слова, ставали надбанням усної народної творчості, а ім’я поетове помалу переходило в легенду.

Особливо популярним було ім’я Руданського серед студентства. В рукописному відділі Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка у Києві зберігається список гумористичних віршів Руданського з датою «С.-Пе-тербург, 5 марта 1869 года», що належав В. Стрільчевському. У фондах Центральної наукової бібліотеки АН УРСР зберігається список ліричних творів Руданського, складений у 1860-х роках харківським студентом Гнилосировим. К. Шейковський використовував рукописні твори Руданського в своїй праці 1861 року «Опыт южнорусского словаря». Фольклорні записи Руданського були використані М. Номисом («Українські приказки, прислів’я і таке інше», 1864) та М. Драгомановим («Малороссийские народные предания и рассказы», 1876). Навіть не опубліковані, розповсюджені в списках чи усно, твори С. Руданського знаходили свого читача, викликаючи тривогу у мракобісів і реакціонерів. Так, наприклад, моги-лівський архієпископ Антоній Мартиновський, маскуючись псевдонімом «Малоросс А. Восточенко», з явно донощицькими намірами писав у 1864 році на сторінках «Вестника Юго-Западной и Западной России» про Руданського як автора шкідливих і «неблагонадійних» пісень, «що розсіваються в простонародді».

Похорони С. Руданського, який у Ялті залишився без рідні та друзів, були скромними, якщо не вбогими. За кілька десятиліть могила поета була вже у занедбаному стані. Вперше про неї у часописі «Дніпрові хвилі», що видавався в Катерино-славі (з 1926-го — Дніпропетровськ), написав член «Просвіти» Євген Малий. У невеличкій, але змістовній публікації під заголовком «На могилі С. Руданського (З приводу 40-ліття з дня його смерті)» він розповідав:

«У 1912 р. на Великодні свята був у Криму і прочитав у Ялтинській «Русской Ривьере» замітку, що місцеві українці мають начебто поставити огорожу й взагалі опорядити могилу С. Руданського.

Поїхав до Ялти із Севастополя, пішов на кладовище і запитав ще досить молодого сторожа, 30—35 років, чи не зміг би він показати могилу С. Руданського, письменника?

— Малоруський поет? — одразу запитав сторож… — Його вже давно тут поховано, — сказав він дорогою…

— А чи часто одвідують могилу Руданського?

— Да, одвідують, — одказав він. Я недавно тут, а то другий був, тоді тоже одвідували — чи то родичі, чи так хто.

На могилі хтось спаплюжив надпис безграмотною писаниною, хтось її замазав, ту недоречну писанину».

Далі Є. Малий згадує надпис, що збоку:

«…21 квітня 39 літ. А внизу з другого краю ще 1892 р.

Певно, тоді поставлено надгробок! На витесаному з звичайного місцевого граніту низенькому постаменті поставлено грубу, необтесану глибу теж місцевої гірської породи, а на ній зверху невеличкий хрестик. Огорожі ніякої.

Вклонився. Постояв і відійшов від могили із сумом і соромом, що і за 40 год не спромоглися навіть огорожі поставити…».

Є. Малий наводить переспів з поезії С. Руданського «На могилі не заплаче»:

«На могилі не заплаче
Ніхто в чужині —
Хіба хмаронька заплаче
Дощем по мені».

Насправді ж слова поезії такі:

«І при гробі не заплаче
Ніхто в чужині, —
Хіба чорний крук закряче,
Чорна хмаронька заплаче
Дощем по мені».

Ось такі роздуми і почуття передав просвітянин Є. Малий, відвідавши могилу С. Руданського напередодні Першої світової війни.

Через 12 літ (у вересні 1925-го) після нього на могилі С. Руданського побував відомий дослідник По-ділля, директор філії Вінницької бібліотеки при ВУАН В.Д. Отамановський. Побував він і в будинку на колишній Єлизаветинській, 16, де поет мешкав в останні роки.

«На могилі огорожі немає, — писав він, — пам’ятник зверху надламано, цвинтар (Старий або Масандрівський) має бути закритим, що загрожує могилі, — цілковита руїна. До того ж з Ялти від’їхав у 1925 р. місцевий український діяч Павло Горянський, що з 1917 р. дбав про цінні для Поділля й усієї України пам’ятки. За допомогою Горянського було сфотографовано могилу і будинок у теперішньому стані.

Кабінет виучування Поділля на-діслав до Українського архітектурного комітету при ВУАН та Укрнауки доповідь про необхідне звернення до установ Криму про належну охорону українським пам’яткам».

Відомий дослідник Поділля, засновник краєзнавчих установ В.Д. Отамановський приділяв значну увагу упорядкуванню місць поховання діячів української та російської культури, вважаючи, що «заходи до охорони могил визначних діячів… є складовою частиною науково-краєзнавчої роботи». У 1926—1927 роках за його пропозицією під державну охорону була взята і впорядкована в с. Ворошилівка могила українського композитора П.І. Ніщинського (доброго товариша С. Руданського ще з Петербурга, де разом публікувалися в «Основі»). До реєстру пам’яток республіканського значення по Вінницькій окрузі був внесений склеп в с. Шереметка видатного російського хірурга М.І. Пирогова, який доклав чимало зусиль як попечитель Одеського учбового округу до відкриття університету в Одесі. Краєзнавець спеціально приїздив до Ялти і віднайшов там занедбану могилу подолянина Степана Руданського і надіслав до Укрнауки та ВУАКу доповідну записку про необхідність її охорони. За його клопотанням Наркомат освіти України виділив кошти для впорядкування місця поховання визначного діяча української культури.

В. Отамановський досліджував в архівах родовід С. Руданського. Чимало зусиль доклав він до вшанування пам’яті видатного письменника М.М. Коцюбинського. За його сприяння у 1927 році було відкрито меморіальний музей у Вінниці, де мешкав письменник, а в 1929-у (вже після арешту В. Отамановського, визначного дослідника Поділля й України, якого було засуджено у справі СВУ) — встановлено пам’ятник.

Ще одним випускником Шаргородського духовного училища, який мешкав в Одесі, був земляк С. Руданського, М. Коцюбинського та П. Ніщинського — ректор Одеської духовної семінарії Мартирій Федорович Чемена. Він народився на Старих Хуторах (тепер м. Вінниця) у родині священика у 1831 році. Як і С. Руданський, закінчив Шаргородське духовне училище, а згодом і Кам’янець-Подільську семінарію, але далі навчався у Київській духовній семінарії. З 1868-го — по 1900-й був ректором Одеської духовної семінарії, членом низки духовних та наукових товариств, зокрема Одеського товариства історії і старожитностей та історико-філологічного товариства при Новоро-сійському університеті. Петро Ніщинський подарував йому як землякові та однодумцеві переклад з давньогрецької на українську своєї «Антігони», яка довгі роки зберігалася у його родині.

У січні 2014-го сповнилося 180 років від дня народження видатного українського поета, фольклориста і перекладача. Незважаючи на складні політичні перипетії сьогодення, переконаний, слід усе зробити, щоб зберегти пам’ятні місця, пов’язані із Степаном Руданським, зокрема і в Ялті, де в останні роки жив і де помер народний байкар.

Анатолій МИСЕЧКО,
кандидат історичних наук.