Яке то чекання, знають лише матері

Її маленький — дорослий, впертий і суперечливий синочок. Її постійна тривога і радість від тієї незабутньої хвилини, коли з протестуючим криком з’явився він на світ, у це таке хитке життя, вимагаючи до себе уваги й любові. Вона, тоді двадцятилітня мама, почувши цей, ні з чим незрівняний, поклик життя, раптово відчула з болем — спокою їй більше не знати. Буде постійна тривога і як нагорода — короткі хвилі радості. Мабуть, це і є материнське щастя, всеохоплююча материнська любов.

Літак заревів, зробив кілька кіл, поривчасто виплеснув із себе шасі і почав швидко знижуватися. Ось могутні колеса торкнулися злітних доріжок летовища, побігли по ньому і, повільно гальмуючи, зупинилися. А через кілька хвилин у просторій залі для очікування жінці назустріч швидко прямував стрункий чоловік з широкою посмішкою і незабутньою іскринкою у великих чорних очах. У руках він тримав великі білі ромашки (її улюблені квіти). Це було щастя…

Сон обірвався. Жінка прокинулася. Їй не сила було розплющити очі. Просила Господа: нехай це світле видіння продовжиться. І, дякуючи Богові, воно таки повторювалося майже щоночі, даруючи незабутні хвилини з минулого, тепер уже такого далекого. Що віщував цей сон? Чи, може, про щось попереджав? А може, душа її бодай у цьому майже казковому сні отримувала дарований Господом короткий перепочинок від тої тяжкої реальності, що увірвалася майже до кожної домівки в її країні?

«Старший брат», немов біблійний Каїн, устромив ножа у спину її народові, скориставшись хвилинною його слабкістю. Трагічно, зі страшними втратами перемогла тоді Революція Гідності на київському Майдані. Дорогою ціною заплатила Україна за право обирати собі шлях до європейської сім’ї. Здавалося, невинна кров Небесної сотні освятила цей шлях, і, славлячи її та оплакуючи, молячись за її вічну пам’ять, народ візьметься нарешті за розбудову нового життя, про яке мріяв і за яке боровся віками. За життя «у сім’ї вольній, новій». Та де там! Хіба «старший брат» зі своєю нав’язливою «турботою» змириться, що Україна перестане бути колоніальною окраїною Росії, а українці її рабами? От і лізе із шкіри, аби внести розбрат у колись єдиний народ, що славився своєю козацькою єдністю та вольницею. І посилає на голови його кращих синів  свої «гради», «урагани» та «смерчі», підло винищуючи цвіт нації, прикриваючись гаслами про захист російськомовного населення на Донбасі.

Тисячі патріотів піднялися на захист рідної землі. Пішов боронити свою країну і син сіроокої жінки, уже сорокарічний змужнілий чоловік. Впертість його тепер виявилася у послідовності здійснення свого рішення. «Піду, — сказав коротко матері. — Не можу спати ночами».

Коли почула вперше, що син збирається на  вогняний Донбас, уся душа її збурилася, стала суцільним протестом, серце безпомічно закалатало десь коло горла. Та, глянувши у рішучі зіниці своєї дитини, спромоглася лишень промовити: «Це мужнє чоловіче рішення, і я його поважаю».

Відправила, як усі матері зараз відправляють своїх синів. Перехрестила на дорогу, намагаючись не плакати, одягла дерев’яного хрестика, яким хрестила ще маленького. Провела і стала ждати-виглядати. Яке то чекання, знають лише матері. Подзвонить, почує рідний голос — годину після цього літає. А потім знову  чорною гадиною тривога заповзає у серце і висмоктує з нього усі сили. Зигзицею полетіла б до рідної дитини й оберігала б кожний її крок. Та можливе таке лише у народних піснях. І вірного подружжя поряд немає. Ще зовсім молодим, років з два-дцять, як покинув цей сонячний світ: Чорнобиль допоміг. Був би живий, пишався б сином і разом з дружиною чекали б — уболівали. Було б легше. А так, єдина надія — Господь, вірні друзі та усвідомлення того, що ти така не одна, що тисячі матерів не сплять ночами і не можуть проковтнути шматок хліба вдень через тугу. А ще віра — що правда переможе, що мета наша благородна, що народ, якого об’єднала спільна біда, здолати неможливо.

...Син сіроокої жінки воює зараз із запроданцями якраз за те Донецьке летовище, на якому колись його чорноокий батько зустрічав свою кохану дружину з букетом білоголових ромашок.

Нехай Господь береже його та його друзів-воїнів на нашій страдницькій землі.

Наталя ШАТАЛОВА.
м. Южне.