Вибір долі
Вибір долі здійснює будь-яка людина, громада, країна. Я не поділяю катастрофічного погляду на життя та історію, за яким люди чи країни, зробивши одного разу вибір, потім приречені на певний шлях та долю. Життя — це вибір. Людина, що уникає вибору, як зауважив французький філософ-екзистенціаліст Жан-Поль Сартр (1905—1980), тим самим робить власний вибір — «вибір не вибирати». Ми вибираємо кожного дня, тому вміння концентрувати зусилля — це ознака сильної людини, яка здатна брати на себе відповідальність за власну долю та майбутнє власної країни.
Уранці 24 серпня 1991 року понад 60 членів одеської організації Народного руху України трьома автобусами приїхали до Києва. В штабі Руху нам дали синьо-жовтий прапор, який ми пронесли до ни-нішнього Майдану Незалежності. Через кілька годин Верховна Рада проголосила незалежність України, й саме цей прапор, який несла наша делегація, підняли над українським парламентом. Цього дня ми разом з мільйонами українців зробили власний вибір — ми вибрали вільну європейську Україну.
Сотні років Україна боролася за свободу, за незалежність, за гідну долю для нашого народу. Віками наша земля приваблювала всіляких загарбників та авантюристів. 350 років ми переживали панування східної деспотії, безперервно слухаючи міфологему про братні народи, про те, що українці століттями прагнули злитися в екстазі з великим російським народом. Спочатку українців гнобили та мордували Російська імперія, згодом — більшовицький режим. З цього приводу Любомир Гузар, архиєпископ-емерит УГКЦ, зауважив: «Ну, який мені брат Іван Грозний, Пет-ро І чи сестра Катерина ІІ, чи теперішні Путін та Медведєв? То є сусіди. Вони є синами свого народу. Вони люблять свій народ, ми — свій. Тим більше, якщо згадати, що вони впродовж століть діяли су-проти нашого народу. Твердити про «єдиний народ» — це дуже й дуже, так би мовити, натягувати дійсність. Це якось навіть смішно звучить».
Коли Невілл Чемберлен 1938 року повернувся з Мюнхена, де була підписана угода з Гітлером, то ви-правдовувався: «Я привіз мир». Цікавим є те, що прем’єр Великобританії Чемберлен не вельми шанував фюрера і навіть зауважив, що Гітлер нагадує йому дворового пса, якого не впізнати у натовпі.
Вінстон Черчилль (1874—1965), розуміючи, що Мюнхенська угода розв’язала руки нацистському диктатору, звернувся до прем’єра Великої Британії: «Ви мали вибір між війною та ганьбою. Ви обрали ганьбу та отримаєте війну».
Пересторогою багатьом тим політикам, які вважають обережність вищим проявом мудрості, є слова Отто фон Бісмарка (1815—1898), «залізного канцлера» Німеччини, про те, що найгіршою є політика вагань. Вагання — це ознака слабкості людського духу, передвісник поразки як в особистому житті, так і в соціально-політичній діяльності. Натомість сміливість, хоробрість — невід’ємна складова успіху в житті. Зі свого боку Вінстон Черчилль зауважив: «Хоробрість — це найважливіша з людських чеснот, яка гарантує всі інші».
Тоталітарна більшовицька система призвела до того, що в країні бракувало дорослих людей, здатних відповідати за власну долю та долю суспільства. Отто фон Бісмарк казав: «Ми живемо в цьому світі не для того, щоб бути щасливими та насолоджуватися, а для того, щоб виконати свій обов’язок».
На принциповій відмінності цивілізованого світу та деспотії завжди наголошували інтелектуали. Так, британський поет Редьярд Кіплінг (1865—1936) надрукував 1889 року «Баладу про Схід та Захід», в якій писав (переклад Юрка Іздрика):
Захід є Захід, а Схід є Схід,
і їм не зійтися удвох,
Допоки Землю та Небеса
на Суд не покличе Бог.
Ми обираємо між цивілізованим європейським життям та ординсько-деспотичним існуванням, де люди принижені та нещасні. Георг Гегель писав, що на Сході всі люди — раби, і навіть правитель — теж раб. Народ, доведений до морального та матеріального зубожіння, звикає задовольнятися мінімумом. У Кампучії, наприклад, у 1975—1979 роках комуністичний режим «червоних кхмерів» під керівництвом Пол Пота винищив майже половину власного народу. Знищували за все. Скажімо, усі мали саджати рис на полях. Хто відмовлявся — того вбивали ударом мотики по голові. Могли вбити за те, що людина знала іноземну мову або носила окуляри. Населення зазнало такої ментальної травми, що люди радіють тепер будь-якому життю, нехай і жебрацькому. Це жахливий приклад того, до чого можна довести народ.
Мрією будь-якого репресивного режиму завше є виховати народ із заниженими духовними та матеріальними потребами. Згадаймо відомий радянський принцип: «Лишь бы не было войны». Як полюбляв повторювати Сталін: «Пропадёте без меня». Не загинули радянські люди після смерті Сталіна, Брежнєва, Андропова. Кожен рік тоталітарного режиму робить людей гіршими, натомість демократія надає шанс для саморозвитку громадянина та суспільства, створення гідного цивілізованого життя. Тоталітарний режим атомізує людину, руйнує нормальні стосунки між членами суспільства. Цивілізована людина розуміє свій зв’язок з іншими, власну відповідальність за свою долю та долю людства.
Джон Донн (1572—1631), анг-лійський поет та проповідник, написав відомі слова: «Жодна людина не є островом. Цілком окремим. Кожна людина є частиною континенту. Часткою цілого. Якщо глиба буде змита морем, зменшиться Європа. Так само, як змиє мис. Так само, як маєток друзів твоїх. Й таким чином ніби твій. Смерть будь-якої людини зменшує мене, тому що я є частиною людства. Й тому ніколи не запитуй, по кому подзвін. Дзвін дзвонить по тобі».
Хрестовий похід Володимира Путіна проти не зрозумілих йому, непокірних українців, спричинений Євромайданом та бажанням нашого народу стати частиною цивілізованого світу, в основі своїй має страх, що росіяни теж можуть згадати про свою людську гідність і вимагатимуть людяного ставлення до них. Макабричний (жахливий) радянський сон, у якому перебуває дикунська Росія, визначає поки що вектор розвитку північного сусіда. Намагання України повернутися до свого європейського дому викликає злобу та нерозуміння. Для теперішньої України симптоматичною є вражаюча солідарність народу, того шевченківського «чуття єдиної родини», що є необхідною складовою новітньої української нації. Це нова якість суспільства та країни, коли піддані перетворюються на громадян, які починають виходити з підпілля мізерного існування. Можна вважати, що в Росії непередбачувана влада, яка часто робить те, що їй заманеться, натомість в Україні — непередбачуване сус-пільство, яке після Євромайдану нав’язує владі нові правила гри та стає сильнішим, ніж держапарат. В історичному вимірі Майдан переміг й громадянське суспільство відіграє визначальну роль у розвитку країни. 35-й президент США (1961—1963) Джон Кеннеді під час інавгурації 20 січня 1961 року сказав: «Не запитуй, що твоя країна може зробити для тебе. Запитай, що ти можеш зробити для власної країни».
Англійську мову в сучасному світі йменують «lingua franca» — вільна мова, тобто така, яку мають знати всі культурні люди. Сучасній цивілізованій країні притаманне знання громадянами іноземних мов. Без цього важко інтегруватися в сучасне міжнародне співтовариство.
Облудна, брехлива риторика кремлівських пропагандистів цілком у дусі гітлерівського міністра пропаганди Йозефа Геббельса: «Що нахабніше брехня, то скоріше в неї повірять». Cучасна російська ідеологічна машина вельми нагадує роман британського письменника Джорджа Орвелла (1903—1950) «1984». Цей твір, написаний 1948 року, мав на меті, зокрема, розвінчати сталінізм. Керівник вигаданої країни — Океанії — носить умовне ім’я — Старший Брат. Він контролює організацію під назвою «партія». Ця країна перебуває під ідеологічним керівництвом «міністерства правди». На фасаді міністерства — три партійних гасла: «Війна — це мир! Свобода — це рабство! Неуцтво — це сила!». Усі мешканці країни відчувають контроль влади. Їм весь час нагадують: «Великий Брат наглядає за тобою». Герой роману Вінстон у безпомічній ненависті до вождя малює вдома на папері гасло: «Геть Великого Брата!» Проте «діалектика» відносин у тоталітарній країні така, що Вінстон терпить поразку у протистоянні з режимом: «…все добре, тепер все добре, боротьба закінчилась. Він переміг себе. Він любив Старшого Брата». Джордж Орвелл показує, як тоталітарний режим ламає та калічить людей, доводячи їх до деградації. Вистояти у протистоянні з державною політично-ідеологічною машиною може незначна меншість людей. Письменник щодо цього слушно зауважив: «У часи загальної брехливості казати правду — це революційний акт».
Слід зазначити, що тоталітарний режим (комунізм, фашизм, нацизм) у культурному та психологічному сенсах нівечить народ, сприяє виявленню та розвитку наймерзенніших рис людського характеру. Академік Іван Павлов у 1930-х роках адресував радянському уряду листа, в якому з притаманною йому мужністю написав: «Вы сеете в мире не революцию, а фашизм. До вас в мире фашизма не было». Зауважимо, що Беніто Мусоліні був фа-шистським диктатором Італіі в 1922—1943 роках. Адольф Гітлер — нацистським фюрером Німеччини у 1933-у—1945-у. Відомо, що СРСР допомагав Німеччині до приходу Гітлера до влади, а в 1938-у—1941-у обидва тоталітарні режими тісно співпрацювали.
Сама тоталітарна система не лише робить життя в країні нестерпним, але й перетворює багатьох громадян на слухняне стадо, якому здається, що іншого життя просто не буває. «Бути радянським громадянином — значить бути рабом», — сказав український поет Василь Стус (1938—1985), коли звернувся до Верховної Ради УРСР із заявою про відмову від громадянства.
Російська поетеса Марина Цвєтаєва, яка потерпала від більшовицького режиму та повісилася 31 серпня 1941 року в татарському місті Єлабуга, писала:
Воспоминанье слишком
давит плечи.
Я о земном заплачу и в раю.
Я старых слов при нашей
новой встрече не утаю.
Як кажуть, капіталізм такий же недосконалий, як звичайна людина, натомість тоталітарний комунізм — гірше за будь-яку людину. Путінська Росія — нащадок Сталіна, що несе горе, нещастя та смерть іншим народам і державам. Путін заявляє, що найбільшою трагедією ХХ століття є не Перша та Друга світові війни, не Голокост, не Голодомор — геноцид українського народу, а розпад Радянського Союзу, який президент США Рональд Рейган назвав Evil Empire — імперією зла. 8 березня 1983 року у промові перед Національною асоціацією євангелістів Рейган сказав: «Я вважаю, що комунізм — це остання смутна чудернацька глава в історії людства, яка пишеться тепер».
Саме тому слід прагнути до зміни антидемократичної системи, а не обмежуватися закликами до окремого громадянина. Українська Революція Гідності виступила не лише проти банди Януковича, але й мала за мету знищення всієї нелюдської системи. Ніхто не забуде кров Небесної Сотні та українських вояків, котрі гинуть у борні з російськими окупантами й іншими бандитами.
Україна ніколи не буде такою, як раніше. Організований народ контролюватиме владу, примусить чиновництво служити людині, сус-пільству та країні. Нам не потрібна федералізація, тобто передача повноважень у руки місцевих бандитів. Навіть президент Білорусі Олександр Лукашенко, якого не можна запідозрити в симпатіях до європейського шляху України, каже: «Ви ж прекрасно розумієте, для чого потрібна федералізація. Якщо ми зафіксуємо юридично, то це дасть можливість відривати від країни шматок за шматком». Нещодавно Лукашенко закликав російське керівництво спочатку навчитися обробляти свою землю, а потім уже зазіхати на чужі. Потрібна децентралізація в рамках унітарної держави, а головним чином — демократизація, за якої вирішальною силою в житті України стане не держапарат, а організований народ — громадянське суспільство.
Ми маємо покінчити з кулуарними домовленостями та підкилимною політикою. Ми стільки слухали про владу народу, але її насправді ніколи не було. Там, де держапарат контролюється організованим народом та побоюється його, настають часи цивілізованого життя країни. Держава стає соціальною, що піклується про пересічну людину. Тому нам потрібна демократизація як головний вектор розвитку України.
Росія протягом всієї історії подавала, за словами філософа та публіциста Петра Чаадаєва (1794—1856), негативний приклад усьому світу — як не треба жити. В Росії за всю її історію було декілька місяців демократії — від Лютневої революції 1917 року до Жовтневого перевороту. Весь інший час — це східна деспотія з безправними рабами та дикими правителями.
Усі притомні люди засуджують тероризм — убивати беззахисних людей суперечить моралі суспільства, є гидким та ницим. У романі Ернеста Гемінгвея (1899—1961) «По кому подзвін», де йдеться про громадянську війну 1936—1939 років. в Іспанії, є персонаж — совєцький журналіст Карков, впізнавальним прототипом якого був Міхаїл Кольцов, довірена особа комуністичного диктатора Сталіна, впливовий представник офіційної Москви в Іспанії. Карков з притаманним йому цинізмом казав: «Ми не підтримуємо індивідуальний терор, інша справа — масовий».
Найогиднішим видом тероризму є державний. Комуністична репресивна машина завше безжалісно знищувала своїх політичних супротивників. Особливо ненавиділи радянські тирани діячів українського визвольного руху. 25 травня 1926 року агент ОГПУ Самуїл Шварцбурд у Парижі вбиває Симона Петлюру. 23 травня 1938 року на вокзалі в Роттердамі голова Організації українських націоналістів полковник Євген Коновалець був убитий офіцером НКВД Павлом Судоплатовим. 5 березня 1950 року сотні гебістів оточили криївку командувача УПА генерала Романа Шухевича, в бою з якими й загинув великий воїн України. 12 жовтня 1957 року агент КГБ Богдан Сташинський у Мюнхені вбиває ідеолога ОУН, заступника Степана Бандери Лева Ребета (деякі джерела вказують на єврейське походження його сім’ї). Совіцький агент прискає в обличчя Ребету синильну кислоту (ця отрута була виготовлена в московській гебістській лабораторії).Той же Сташинський 15 жовтня 1959 року у Мюнхені, також пострілом з пістолета синильною кислотою в обличчя, вбиває Степана Бандеру. 1961 року Сташинський втік до Західного Берліна, де й розповів про свої злочини. Хрущов та інші радянські керівники показали всьому світові вурдалацький характер совіцьких державних терористів — вірних спадкоємців Сталіна—Берії.
Українці мають пам’ятати та шанувати власних героїв. Це частина нашої традиції, нашої душі. Саме інтелігенція має пропагувати українські демократичні цінності. Росія виділяє шалені гроші на створення міфологізованої реальності, спотворює історію та намагається нав’язати свої дивовижні погляди на світобудову.
В Україні за всіх негараздів — демократія, а в сучасній Росії панує антидемократичний, неонацистський режим. В Україні організований народ — громадянське суспільство сильніше за держапарат, й влада боїться суспільства. Теперішня українська влада йде на більш-менш рішучі кроки під впливом Євромайдану. В Одесі 2 травня саме громадяни — майданівці та фанати «Чорноморця» й «Металіста» — дали відсіч промосковським бандитам. Тоді як влада була пасивною, а більшість одеської міліції діяла злочинно.
У Росії неможливі народні протести, захист прав особистості, там панує ксенофобія — ненависть до чужинців, Путін нападає на Україну, демонструючи ординську злобу та жорстокість. Путіна вкрай дратують кричалки українських ультрас на його адресу. На незалежну громадську думку у наших сусідів накладене табу. В Росії культивується єдність влади та народу, що притаманна тоталітарним режимам — комунізму, фашизму, нацизму. Народ виявляє вражаючу покірність та апатію щодо правлячого класу.
Академік Іван Павлов зауважив з цього приводу: «При болезненной нервной системе, при её парадоксальном состоянии теряется восприимчивость к действительности, но остаётся благоприятность только к словам. Слово начинает заменять действительность. В таком состоянии находится всё русское население… Русский человек имеет такую слабую мозговую систему, что она неспособна воспринимать действительность как таковую. Для неё существуют только слова. Её условные рефлексы координированы не с действительностью, а со словами». Саме тому росіяни легко піддаються зомбуванню, що полегшує діяльність влади.
Відомий московський політик Лілія Шевцова з прикрістю відзначає, що «в Росії сьогодні залишилося лише 13% «зрадників», які не підтримують курс Путіна». За даними соціологів, лише 3% росіян сприйняли аншлюс (захоплення) Криму негативно й менш ніж 1% відчували сором за дії московської влади. Якщо величезна більшість росіян радіють нападу Путіна на Україну, то невже їх можна назвати друзями українців? У реакції Кремля — ординська злоба до Євромайдану, до українства, яке засвідчило прагнення до волі (недарма Євромайдан назвали Революцією Гідності).
Значення України в історії завше було великим. Отто фон Бісмарк з цього приводу зауважив: «Могутність Росії може бути підірвана лише відділенням від неї України». Московська влада боїться, що приклад України може спонукати ро-сіян згадати про людську гідність та запитати у можновладців: «Навіщо ви розтоптали наше життя?».
Відомий політолог, професор Григорій Перепелиця констатує: «Ми маємо сьогодні в Росії фактично фашистський режим, який називається путінізмом. За фашистського режиму як суспільство, так і влада мислять такими самими реваншистськими цілями й інтересами. Тому я не відділяю російське суспільство за такого режиму від влади. Тому що за фашистських режимів влада та суспільство зливаються в єдине ціле».
Великий російський поет Михайло Лермонтов написав 1841 року пророчі слова:
Прощай, немытая Россия.
Страна рабов, страна господ,
И вы, мундиры голубые,
И ты, им преданный народ.
Быть может, за стеной Кавказа
Сокроюсь от твоих пашей,
От их всевидящего глаза,
От их всеслышащих ушей.
(Нагадаю, блакитні мундири у тогочасній Росії носив корпус жандармів.)
1843 року у Парижі надрукована книга маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія, 1839». Француза, що симпатизував Росії, запросив імператор Микола І. Після поїздки Кюстін написав величезну книгу, в якій намалював яскраву картину деспотичної країни: «Тут можна рухатися, можна дихати не інакше, як з дозволу або за наказом. Обличчя Миколи І навіювало на всіх жах… Імператор — єдина людина у всій імперії, з якою можна розмовляти, не боячись донощиків». Французький аристократ відмічає ксенофобію росіян: «Дипломатичний корпус та взагалі європейців цей уряд з візантійським духом і вся Росія завжди вважали ворожими заздрісними шпигунами». Побачивши реальне життя Росії та позбавившись ілюзій, Кюстін зауважує: «Якщо ваші діти надумають нарікати на Францію, благаю вас, скористайтесь моїм рецептом, скажіть їм: поїдьте до Росії! Така мандрівка корисна для будь-якого європейця». Цікавим є той факт, що Микола І, розлючений оприлюдненням цієї книги, наказав агентам у Парижі скуповувати твір Кюстіна та знищувати його.
Видатний російський публіцист та письменник Олександр Герцен (1812—1870) так охарактеризував твір Астольфа де Кюстіна: «Без сомнения — это наиболее интересная и самая умная книга, написанная чужестранцем о России. Он судит слишком остро, но по большей части справедливо… основа взгляда правильна, и это страшное общество и эта страна — Россия».
Патріарх американської політології Збігнєв Бжезінський, який у 1977—1981 роках був радником президента США Джиммі Картера, зазначив, що після книги Астольфа де Кюстіна нічого принципово нового про Росію та Радянський Союз написано не було. В Росії все незмінне: тоді — всевладдя жандармів, тепер — чекістів.
(Далі буде).
Євген АКИМОВИЧ,
кандидат філософських наук.
м. Одеса.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206