Віщі сни, або П’ятниця, тринадцяте

Здавалося, смертельна небезпека минула. Та раптом я побачила, як по цій прозорій воді назустріч мені пливе невеличка чорна гадючка. Зціпенівши, я не могла зрушити з місця, очима пильнуючи за тим, як вона, зробивши довкруж мене коло (Господи, спаси і помилуй!), підпливла і… вжалила мене в праву ногу. Дві червоні крапельки роз-пливалися по воді, від дикого болю мій мовчазний крик застряг у горлі, і майнула думка: «Ось де моя погибель!»

Правда, у тому першому сні я ще почула голос: «Ні, зараз ти не помреш. Тобі ще потрібні будуть сили…».

Я ще не знала тоді, що віщує цей сон.

…Була середина серпня. Усе наше село гуло від незвичайної події: уночі селом пройшов циганський табір, і все, що лежало на обі-йстях чи висіло на тинах, — як корова язиком злизала. У кого сушилася білизна, у кого домоткані пілки чи подушки, хто повиставляв бідони для меду (завтра мав бути медовий Спас). У нашому дворі батько поставив сушитися діжки для вина, то одну з них теж, як сказав тато, «скомуніздили» цигани. Найцікавіше, що жоден собака в селі навіть і не гавкнув.

Розлючений батько довго згадував тих ромів «незлим тихим», а потім забрав маму, і вони пішли косити сіно для корови Мумки, нашої годувальниці.

Мене лишили на господі.

Я сиділа в палісаднику і милувалася маминими улюбленими квітами, коли біля хвіртки зупинилася циганка. Вона була зовсім юна, з немовлям на руках. Я, перелякана, побачила, що в дитинки навіть пуповина не відсохла. Мабуть, циганка відстала від табору, бо вночі народила дитя.

Вона нічого не просила. Певно, після нічної пригоди її у селі гнали від усіх воріт. Просто стояла і дивилася на мене якимось дивним поглядом. Було дуже спекотно, дитя на її руках було напівприкрите якоюсь брудною кривавою лахмітиною, сама вона була змучена, у рясній цвітастій спідниці, у такій же яскравій кофтині, з мокрими плямами на грудях. Мені стало її так шкода, що притьмом побігла в хату, відломила половину свіжої домашньої хлібини, врізала шмат сала, схопила помідорів й огірків і винесла все це їй.

— Дай води! — спраглими губами прошерхотіла юна циганка.

Я принесла кухоль води, вона похапцем напилася, обмила дитя і раптом міцно вхопила мене за руку:

— Давай поворожу!

— Та йди ти звідси! — перелякано скрикнула я, намагаючись звільнитися від її цупкої руки. — Зараз батько повернеться, буде і тобі, й мені на горіхи.

— А ти сьогодні народилася, — раптом мовила циганка.

Я остовпіла. Направду, сьогодні мені виповнилося 15 років.

Вона пильно глянула на мою руку, і я почула те, від чого мороз пішов по шкірі:

— у цей день через десять років помреш.

— Як?! — не вкладалося в моїй голові.

Вона пильніше глянула на мою долоню й уточнила:

— Ні, не ти! Хтось із твоїх батьків.

Я вже не пам’ятаю, як вона щезла. Батькам я нічого не сказала, бо тоді точно дісталося б від тата, який ще довго згадував і всіх циганів, і їхню маму.

…Коли він тяжко захворів, від нього, колись кремезного і сильного чоловіка, лишилася одна лиш тінь. Після обстеження в онкодиспансері за татом із села приїхала вантажна машина, я взяла його на руки і підняла в кузов, не відчувши ваги батькового тіла.

Ось тоді я й згадала оте пророцтво циганчине.

…А в ніч перед моїм днем народження я побачила той віщий кольоровий сон… І коли поштарка принесла телеграму, я вже знала, про що в ній йдеться. Саме в день мого двадцятип’ятиліття тата не стало.

Відтоді цей день як день народження я не відзначаю.

…А вдруге цей віщий сон точні-сінько так само повторився трохи більше ніж через півроку. І такий же залитий водою луг, й ординець з арканом, і я, слов’янка, що втікає від нього. І гадюка, що пливе назустріч. От тільки цього разу вжалила мене змія в ліву ногу. Тепер я вже напевне знала, що він означає.

Через сім місяців не стане й мами. Так у неповні двадцять шість я зустріну своє сирітство.

…Одного разу почула передачу про 13 число, п’ятницю. Якось раніше ніколи не звертала на це уваги. А тут вирішила глянути, яким же днем було те 13 число серпня

1971-го, коли тато навіки покинув наш грішний світ.

Перевірила: п’ятниця...

Тетяна АНАНЧЕНКО.