Поприщені язики

— Усе покинемо, — хитає жінка сивою головою у своїй безпросвітній тривозі, — і підемо світ за очі…  Ти бачила, що по новинах показують, що люди кажуть? Ми ж поруч з війною, ось-ось докотиться. Хіба не відчуваєш?

Я ніколи не помічала, щоб Алла Дмитрівна панікувала та, навіть, щоб злилася на когось, хоча сусіди з верхнього поверху не раз заливали жінку, а діти та дрібні місцеві женихи вискубували квіти у виплеканому нею палісаднику.

— Ні, не відчуваю, — відповіла. — Ну про що ви думаєте, й куди та від кого нам утікати, якщо ми вдома?

— Еге ж,— плаче. — Бігтиму, упаду десь у канаві, присиплють, як кота, землею…

Вік людині добряче підливає гасу в мізки. Та бачу, що й без того накрутила вона сама себе так, що й не вибереться.

Боже ж мій, от як ви зреагуєте на таке? Я гублюся, мені шкода цю просту немолоду й перелякану людину, яка почала боятися життя. Десь щось почула, щось домудрувала, замісила все на своїх щоденних житейських переживаннях, ставши зовсім беззахисною. Шкода й інших людей, над якими хтось поглумився, довів до страху. Зумисне чи не з великого розуму.

Он чемний сусід Гриша прийшов з рейсу, привіз, казала його мати, грошей, але вони завмерли на рахунку в банку, звідки не видавали на руки ані гривні. Пояснювали, що тимчасові проблеми. А товариші-моряки з команди без кінця дзеленчали синові по телефону, що їх хитрістю загнали у фінансову пастку, мовляв, пропаде все, адже банк, куди їх примушували вкладати гроші, бачили у списку банкрутів. Гриша днював і ночував у чергах до одного з відділень, перехвилювався так, що у свої неповні 30 потрапив до кардіології з інфарктом. У рейс із таким діагнозом більше не візьмуть, грошей, заламувала руки мати, за якими він останні десять років ходив на ту тяжку й небезпечну роботу, ніхто не віддасть, адже скрізь і всюди, мовляв, пройдисвіти. Гриша придбав дві квартири у кредит, щоб зберегти свої чесно зароблені статки, який треба виплачувати, а нема з чого.

Зрештою, гроші, за які так переймався молодий чоловік та його родина і які мало не звели його зі світу, якось вдалося врятувати, але це ще більше заплутало життя цих людей. Не ходитиме в рейс — не виплатить залишку кредиту, а на роботу таки не кличуть. Тож нині, коли Гриша під крапельницями, мати з батьком консультуються з юристами, як продати свої ще не до кінця виплачені житлові метри, щоб отримати бодай якісь гроші. А вони знову опиняться на рахунку в якомусь банку. І все починай спочатку.

Цим людям вистачило глузду: оговтавшись, вони кинулися рятували сина, а не його гроші, бо ж у паніці могли залишитися без єдиної дитини.

Ситуація в країні, яку переживаємо, ні для кого не минається без наслідків. На цьому світі завжди було предостатньо бід і сліз. Не ліпше й сьогодні. У когось війна забрала рідну людину, а в когось катастрофа, і це не осудно, бо пропадають якісь гроші…

Ми живі й ми різні. І водночас, якщо зауважили, ми всі однаково беззахисні перед панічними настроями, перед стресами. Розбурхати паніку, завести людину, залякати кожного з нас — нескладно. Тяжкими стають наслідки. Лікарні переповнені сердечниками, збільшилася кількість самогубств, алкоголізму, наркоманії…

Хто сіє паніку, навіщо?

Я ось подумала: може, якомусь нещастю і приплачено за плескання язиком, щоб воно збурювало людей, розтрушувало зневіру серед гурту, розносило страхи та підозри, тримало наші душі у насторозі? Може, таке десь і є. Та більше, як про мене, ми самі довкола себе створюємо панічні настрої, бездумно кидаємося словами, які для сторонньої людини можуть виявитися навіть вбивчими. А ще більше самі собі шкодимо, коли розвішуємо вуха та прислухаємося до нісенітниць, впускаємо до своєї душі чорноту й підозру. Замість того, щоб заспокоїтися, заспокоїти своїх рідних, близьких, переймаємося якимись ефемерними чутками, дуже часто розуміючи, що не все так страшно й безнадійно, що не все правда, про що кажуть по телевізору і в трамваї.

Найчастіше панічні настрої вибудовуються свідомістю майже на голому місці, з нічого, але немилосердно руйнують наше життя. Згадуєте, як нас не так давно налякали, що у Біляївці отруїли воду? А що вже ворожі танки стоять у Придністров’ї, націлені дулами на Одесу? А що машини для армії відбиратимуть у цивільних? Люди кинулися за безцінь продавати автівки, ховати їх, переганяти у села, навіть чула, що прикопували на дачах.

Така людська природа, що ми миттєво стаємо занадто чутливими і швидше зреагуємо на негатив, аніж на позитив.

«Щоб тобі язика поприщило», — так кажуть люди про того, хто нагло бреше чи несе нісенітниці. Нехай язики поприщить тим, хто на нашій спільній біді (а коли в країні недобре, то й кожному з нас зле) своїми хворими фантазіями труїть нам життя.

Якщо серйозно, то нам, простим людям, захищатися від паніки, від страхів, від нав’язаного безглуздя, чиїхось хворобливих фантазій, дурних новин треба, зціпивши зуби і міцно тримаючи себе в руках, не страхами та підозрами, а добрим словом ділячись із тими, хто опиняється поруч. А також варто шукати підтримки і порятунку у спе-ціалістів. Зрештою, все лихе минеться, а нам жити далі.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.