Переглядів: 915

Поприщені язики

Добра і проста людина, моя сусідка Алла Дмитрівна, яка так мило щороку доглядала за квіточками перед під’їздом, цієї осені про свої хризантеми навіть не згадує. Її вже давно нічого не тішить, адже вирішила, що просвітку в житті не буде, а ставатиме тільки гірше і страшніше. Якась жінка з черги за молоком їй сказала, що з наступного місяця не виплачуватимуть пенсії, що то вже наверху остаточно вирішено. Про те говорили і в трамваї. А якщо люди кажуть, то, піднімає догори свого висушеного пальця Алла Дмитрівна, правда в тім є.

Як їй жити далі, з чого? Не зібрала за свого життя на заможну старість, животіє на одну пенсію, економлячи абсолютно на всьому. Сестри живуть у Росії, пишуть, що самим несолодко хліб жувати, до себе й не кличуть. Дочка у Молдові, має четверо дітей. Куди бабі на її руки? А дивись, війна до нас підійде, заходиться жінка, доведеться покинути нажите, квартиру, яку заробили разом із покійним чоловіком, відпрацювавши по 35 років на лакофарбовому заводі, навіть запаси круп на зиму, щоб втікати від вогню, рятувати душу. Цього літа вона й огірків не консервувала, що робила впродовж останніх п’ятдесяти літ. А навіщо, каже, якщо все пропаде?!

— Усе покинемо, — хитає жінка сивою головою у своїй безпросвітній тривозі, — і підемо світ за очі…  Ти бачила, що по новинах показують, що люди кажуть? Ми ж поруч з війною, ось-ось докотиться. Хіба не відчуваєш?

Я ніколи не помічала, щоб Алла Дмитрівна панікувала та, навіть, щоб злилася на когось, хоча сусіди з верхнього поверху не раз заливали жінку, а діти та дрібні місцеві женихи вискубували квіти у виплеканому нею палісаднику.

— Ні, не відчуваю, — відповіла. — Ну про що ви думаєте, й куди та від кого нам утікати, якщо ми вдома?

— Еге ж,— плаче. — Бігтиму, упаду десь у канаві, присиплють, як кота, землею…

Вік людині добряче підливає гасу в мізки. Та бачу, що й без того накрутила вона сама себе так, що й не вибереться.

Боже ж мій, от як ви зреагуєте на таке? Я гублюся, мені шкода цю просту немолоду й перелякану людину, яка почала боятися життя. Десь щось почула, щось домудрувала, замісила все на своїх щоденних житейських переживаннях, ставши зовсім беззахисною. Шкода й інших людей, над якими хтось поглумився, довів до страху. Зумисне чи не з великого розуму.

Он чемний сусід Гриша прийшов з рейсу, привіз, казала його мати, грошей, але вони завмерли на рахунку в банку, звідки не видавали на руки ані гривні. Пояснювали, що тимчасові проблеми. А товариші-моряки з команди без кінця дзеленчали синові по телефону, що їх хитрістю загнали у фінансову пастку, мовляв, пропаде все, адже банк, куди їх примушували вкладати гроші, бачили у списку банкрутів. Гриша днював і ночував у чергах до одного з відділень, перехвилювався так, що у свої неповні 30 потрапив до кардіології з інфарктом. У рейс із таким діагнозом більше не візьмуть, грошей, заламувала руки мати, за якими він останні десять років ходив на ту тяжку й небезпечну роботу, ніхто не віддасть, адже скрізь і всюди, мовляв, пройдисвіти. Гриша придбав дві квартири у кредит, щоб зберегти свої чесно зароблені статки, який треба виплачувати, а нема з чого.

Зрештою, гроші, за які так переймався молодий чоловік та його родина і які мало не звели його зі світу, якось вдалося врятувати, але це ще більше заплутало життя цих людей. Не ходитиме в рейс — не виплатить залишку кредиту, а на роботу таки не кличуть. Тож нині, коли Гриша під крапельницями, мати з батьком консультуються з юристами, як продати свої ще не до кінця виплачені житлові метри, щоб отримати бодай якісь гроші. А вони знову опиняться на рахунку в якомусь банку. І все починай спочатку.

Цим людям вистачило глузду: оговтавшись, вони кинулися рятували сина, а не його гроші, бо ж у паніці могли залишитися без єдиної дитини.

Ситуація в країні, яку переживаємо, ні для кого не минається без наслідків. На цьому світі завжди було предостатньо бід і сліз. Не ліпше й сьогодні. У когось війна забрала рідну людину, а в когось катастрофа, і це не осудно, бо пропадають якісь гроші…

Ми живі й ми різні. І водночас, якщо зауважили, ми всі однаково беззахисні перед панічними настроями, перед стресами. Розбурхати паніку, завести людину, залякати кожного з нас — нескладно. Тяжкими стають наслідки. Лікарні переповнені сердечниками, збільшилася кількість самогубств, алкоголізму, наркоманії…

Хто сіє паніку, навіщо?

Я ось подумала: може, якомусь нещастю і приплачено за плескання язиком, щоб воно збурювало людей, розтрушувало зневіру серед гурту, розносило страхи та підозри, тримало наші душі у насторозі? Може, таке десь і є. Та більше, як про мене, ми самі довкола себе створюємо панічні настрої, бездумно кидаємося словами, які для сторонньої людини можуть виявитися навіть вбивчими. А ще більше самі собі шкодимо, коли розвішуємо вуха та прислухаємося до нісенітниць, впускаємо до своєї душі чорноту й підозру. Замість того, щоб заспокоїтися, заспокоїти своїх рідних, близьких, переймаємося якимись ефемерними чутками, дуже часто розуміючи, що не все так страшно й безнадійно, що не все правда, про що кажуть по телевізору і в трамваї.

Найчастіше панічні настрої вибудовуються свідомістю майже на голому місці, з нічого, але немилосердно руйнують наше життя. Згадуєте, як нас не так давно налякали, що у Біляївці отруїли воду? А що вже ворожі танки стоять у Придністров’ї, націлені дулами на Одесу? А що машини для армії відбиратимуть у цивільних? Люди кинулися за безцінь продавати автівки, ховати їх, переганяти у села, навіть чула, що прикопували на дачах.

Така людська природа, що ми миттєво стаємо занадто чутливими і швидше зреагуємо на негатив, аніж на позитив.

«Щоб тобі язика поприщило», — так кажуть люди про того, хто нагло бреше чи несе нісенітниці. Нехай язики поприщить тим, хто на нашій спільній біді (а коли в країні недобре, то й кожному з нас зле) своїми хворими фантазіями труїть нам життя.

Якщо серйозно, то нам, простим людям, захищатися від паніки, від страхів, від нав’язаного безглуздя, чиїхось хворобливих фантазій, дурних новин треба, зціпивши зуби і міцно тримаючи себе в руках, не страхами та підозрами, а добрим словом ділячись із тими, хто опиняється поруч. А також варто шукати підтримки і порятунку у спе-ціалістів. Зрештою, все лихе минеться, а нам жити далі.

Ніна ЗАЛЕВСЬКА.

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

Вихід газети у четвер. Вартість передплати:

  • на 1 місяць — 70 грн.
  • на 3 місяці — 210 грн.
  • на 6 місяців — 420 грн.
  • на 12 місяців — 840 грн.
  • Iндекс — 61119

Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.

Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

050-55-44-203, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 050-55-44-203
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net