Маркіян і Мнемосіна або Екватор, що проходить через наші серця

— Так-то воно так, — каже. — Але ти зверни увагу на слова, які він уклав в уста персонажеві роману «Артем Гармаш» Павлові Діденку, як колись говорили, буржуазному націоналісту. Йшов 1918 рік, у битві з більшовиками, інспірованими з Москви, вирішувалася доля України. Сьогодні на календарі 2014-й, і знову вирішується доля України, і знову з проросійськими силами. Тому слова Павла про єднання видаються співзвучними сучасності:

«Товариство! — Якої батьківщини не поділили?! Сором який і жах!.. Бо коли навіть ми, цвіт нації, можна сказати, кращі з її синів, не дійдемо згоди, то що вже говорити про народ в цілому! Нема чого тоді нам і город городити із своєю державністю. Одне лишається нам: не трать, куме, сили, сідай на дно. Нехай москаль нами і далі, як два з половиною століття... Улаштовує кого-небудь із вас отака перспектива?».

І ще:

«Нашій національній ідеї протистоїть російський великодержавний шовінізм...».

За такі слова письменник міг би й за ґрати загриміти, якби, звичайно, не переважив їх висловлюваннями лояльних до влади персонажів.

Мабуть, і справді покровителька пам’яті Мнемосіна, яка знає все, що було, все, що є, і все, що буде, наділила митців даром глибоко осмислювати життя. Недаремно ж вона, за грецькою міфологією, разом із Зевсом народили всіх де-в’ятьох муз.

— Маєш, Маркіяне, рацію. Класиків варто перечитувати, — погодився я.

А він не вгавав і показував мені нові й нові сторінки з різних книжок, попередньо позначені закладками, та деякі публікації з газет.

Розмова велася на актуальні нині теми. Зокрема, про те, що Україна знову перетворилася на поле битви за незалежність і цілісність. Сьогодні вже й  важко пригадати, скільки подібних воєн відгриміло за всю історію України.

— З мечем і вогнем на нашу землю приходили різні завойовники, — сказав Маркіян. — Щодо Росії, то тут, попри всю риторику про дружбу і братерство, список чи не найдовший. Ось, дивись, що пише Анна Столярова з Харкова у статті «Смутні роздуми просвітянки», опублікованій у тижневику «Слово Просвіти» (№ 777):

«Мене бентежить, що наші освічені люди (журналісти, письменники, науковці, політики) начебто не знають історії України. Всюди звучить думка, що вони ніколи не думали, що «старший брат» піде на Україну війною. А з ким воював гетьман Мазепа, з ким була Конотопська битва, хто зруйнував Запорізьку Січ, хто знищив останнього отамана Калнишевського, на чиїх кістках збудований Петербург, хто організував колективізацію, Голодомор, хто знищив кращу інтелігенцію під час українізації, вже в новітні 60-ті роки  ХХ століття наші кращі письменники загинули в радянських таборах. Хто забороняв українську мову. І це дещиця злочинів, які робив «старший брат».

Українські землі приваблюють не лише своїм вигідним геополітичним становищем. Чудовий письменник Степан Васильченко у творі «Широкий шлях» (1938) писав:

«Україна... В одному тільки цьому слові і для нашого уха  і навіть для уха чужинців бринить ціла музика смутку і жалю... Україна — країна смутку і краси, де найбільше люблять волю і найменше мають її, країна гарячої любові до народу і чорної йому зради, довгої, вікової, героїчної боротьби за волю, в результаті якої — велетенське кладовище: високі в степу могили, руїна та прекрасна на весь світ, безіменна, невідомо коли і ким складена пісня...

Україна — це тихі води і ясні зорі, зелені сади, білі хати, лани золотої пшениці, медовії та молочнії ріки...

Україна — розкішний вінок із рути і барвінку, що над ним світять заплакані золоті зорі...».

Приводи для вторгнення в Україну вигадуються найрізноманітніші. Нині Росія це робить під гаслом захисту росіян, які тут проживають. Наче їм хтось загрожує. Наче в Україні не видаються книги і газети російською мовою. Наче цю мову забороняють у вишах і школах... Якщо слідувати російській логіці, то з більшим правом належало б захищати українців у Росії, яких там мільйони, а ось ні шкіл, ні газет рідною мовою вони не мають. А якщо Китай візьметься захищати китайців, яких там стає дедалі більше, то що буде тоді? Втім, Росію оточують миролюбні країни, які поважають її суверенітет.

Нерідко спливає тема Новоросії. У широкому значенні це історичні території, приєднані до Російської імперії вздовж Чорного та Азовського морів. Але, як наголошує одеський дослідник Олег Олійників, коли в Чорноморщині з’явилися російські війська та імперські урядовці, то вони побачили там не пустелю, як хотілося б декому. Це була не «терра інкогніта». У книжці «Сторінки історії Чорноморського козацького війська» краєзнавець наводить, наприклад, такі факти:

«Професор Д.І. Багалій у книзі «Заселення південної України», що вийшла друком у 1920 році в хар-ківському видавництві «Союз», писав: «Першими поселенцями Новоросійських степів у XV—XVIII століттях були запорізькі козаки, котрі заснували свої Січі за дніпрянськими порогами...

Аналогічні дані зустрічаємо в «Енциклопедичному словнику Ф.А. Брокгауза та А. Ефрона: «Запорожцы считали весь край до донских станиц своим и эта мысль с присоединением к России перешла к русским государям...

Цілому світові відомо про Тмутараканське князівство, що розкинулося на обширах Приазов’я».

З усіх надуманих приводів най-більше потішає твердження про те, що, мовляв, Криму чи Донбасу Київ приділяв мало уваги. А що, Львівській області, де величезна кількість людей змушена була виїхати на заробітки до Польщі чи Італії, уваги приділялося більше? А Житомир, Кіровоград чи Луцьк — що, купалися у розкошах?

Якщо вже говорити про Крим, то Україна ще сама лежала в руїнах після кровопролитної війни, але відбудовувала півострів, підвела туди дніпровську воду, щоб напоїти хлібні ниви і виноградники, повернула життя портам, проклала залізниці... Надала Криму більше, ніж іншим прав, і він став респуб-лікою... Правильно кажуть: «Не та мати, котра народила, а та, яка виростила...»

Не має підстав жахатися НАТО. З часів протистояння альянсу і країн-членів Варшавського договору спливло багато води. Світ змінився. Сьогодні народи завойовують не арміями, а рівнем життя, передовими технологіями, чесним суддівством... А принцип колективної безпеки лише додає країнам Північноатлантичного блоку спокою, впевненості й оптимізму. До речі, співробітництво в цьому напрямку і Росії було б корисним.

Справжні причини агресії Росії вбачаються в іншому — в побоюванні, що вогонь революційних перетворень перекинеться на її територію, у намаганні відродити імперію, в прагненні взяти під контроль ситуацію в будь-якому регіоні.

Підготовка до війни з Україною в Росії почалася не вчора і не позавчора. І в цьому мене ще раз переконав Маркіян.

— А якої ти думки про Олександра Солженіцина? — раптом запитав він.

— Не класик, хоч і лауреат Нобелівської премії (1970) з літератури. Активно виступав проти комуністичних ідей та політичного ладу СРСР. Разом з українськими дисидентами відбував покарання на каторзі у далеких таборах...

— Так-так, — каже він. — Ось і в останній своїй книзі «Россия в обвале» (2006) Олександр Ісайович про це згадує:

«З багатьма українськими націоналістами я сидів у таборі у 1950-і роки і розумів так, що ми з ними в щирій спілці проти комунізму».

Але на цьому все те, що їх об’єднувало, закінчується. Щодо стратегії розвитку, то він не бачить для України та й для Білорусі іншого шляху, як жити лише разом з Росією.

«Саме тому, — пише він, — що я маю до України поріднене почуття, люблю її, — я також не бажаю їй «державного» розвитку, як не бажаю і Росії. (На ту ж непідйомність культурних завдань напореться і «державний» Казахстан)».

Найбільше йому болить серце за російськомовне населення в Україні. Серйозна наче людна, а повторює нісенітниці про ту ж мову («йдуть низкою посадові звільнення за неволодіння українською»), плутає Україну з Молдовою («дійшло до спроб мовної самовтечі: перекласти українську мову на латинський шрифт»), намагається обґрунтувати тезу, що без ро-сійської мови ми не зможемо «підняти українську культуру до рівня міжнародної — скільки ще десятиліть знадобиться». Мовляв, і термінології нам не вистачає, і переклади на іноземні мови радше роблять з російської. І нічичирк про жорстоку русифікацію України, про внесок українців у розвиток ро-сійської культури як сьогодні, так і в давні часи. У цьому зв’язку варто згадати хоча б про Києво-Могилянську академію, діяльність якої вплинула і на сусідні країни, особливо на Росію, де подібного наукового центру не було.

У підручнику «Історія України» (2002) йдеться:

«Упродовж тривалого часу академія постачала російській церкві й освіті високоосвічені кадри... Саме українці 1649 р. заклали в Москві першу школу вищого рівня. Могутній вплив на піднесення рівня культури у Росії мали й українські книжки».

Подібних фактів можна навести чимало, але пелена імперіалістичного та шовіністичного мислення не дає сусідам побачити цей вплив у всій повноті.

Якщо Солженіцин позиціює себе місіонером, підкреслюючи головну роль у пострадянському просторі Росії, то деякі його співвітчизники набагато відвертіше й агресивніше висловлюють власні думки. Так, активіст ЛДПР Олександр Дугін масовим тиражем видав книжку «Основы геополитики», де пише:

«Суверенітет України є настільки негативним для російської геополітики явищем, що, в принципі, легко може спровокувати збройний конфлікт... Стратегічно Україна має бути проекцією Москви на півдні і заході... Абсолютним імперативом російської геополітики на Чорноморському узбережжі є тотальний і нічим не обмежений контроль Москви на всьому його просторі — від українських до абхазьких територій».

Саме цим упродовж усього періоду нашої незалежності і диктувався економічний тиск Росії на Україну. «Ага, у вас є труби? А ми їх не будемо купувати». «У вас смачні сири і найкращі в Європі цукерки? А вони нам не потрібні. Відмовку знайдемо». «Вам потрібен газ? То беріть його, але за найвищою у Європі ціною. На коліна!»

Втім, заслужите ви орден,
Як прийдете на поклін...
Та схиляйте шиї горді
Нижче, нижче, до землі...
Підзюганимо вас трохи,
Жириновським підіпрем,
І не матимем мороки —
Дунем, плюнем, розітрем, —

передав тривожні передчуття український поет Станіслав Конак у вірші «Чи зотлів наш волі трут?».

Поступово від сирних, м’ясних, овочевих війн Росія вдалася й до прямої збройної агресії. Захопила Крим. Світова громадськість здійняла галас, трохи пошуміла і... притихла. Далі завойовники вторглися на Донбас, і знову світ вибухнув протестом, було вжито й певних санкцій. Та, незважаючи на це, складається враження, що всі вже призвичаюються до ситуації. Тому цілком ймовірно, що Росія зробить третій агресивний крок і подивиться, чи й це проковтне світова спільнота, чи ні. А щоб вдатися до такого кроку, Кремль старанно готує ідеологічний плацдарм: платить гроші, причому великі, як і переконаним прибічникам своєї ідеології, так і легкодухим громадянам України, щоб ті розхитували ситуацію на територіях, помічених для захоплення, передає їм свої вказівки і зброю. Путін та оточення заходить в Україну не широким фронтом, а довбає нашу землю тихою (а чи тихою?!) сапою.

Розраджує лише те, що укра-їнський народ дедалі більше усвідомлює: іншого виходу, ніж іти на вогневий рубіж та боронити свою країну, своїх рідних, дружин і дітей, свій дім, — нема. Взірцем для всіх став Маріуполь. Кожен зранку прокидається — і мерщій до телевізора: «Як там? Чи стоїть Маріуполь? Стоїть!». Чи вистоїть? Це залежить від усіх нас. Сьогодні в Україні нема сходу і заходу — є полюс, полюс характеру і мужності, нема півночі і півдня — є екватор, який проходить через наші серця.

І це не патетика. Адже гинуть люди, руйнуються житлові будинки, промислові і соціальні об’єкти... Терор, влаштований сепаратистами і бандитами, — ось справжня загроза для російськомовного населення Донбасу. Але за цими жахливими днями і ночами визріває ще страшніша трагедія. У статті «Пролонгація війни» («Дзеркало тижня», № 176) Євген Шибалов пише:

«Донбас перенасичений промисловими підприємствами, кожне з яких без постійного нагляду стає джерелом величезної небезпеки. Не тільки для Донбасу. І не тільки для України... Кількість хімічно небезпечних об’єктів вимірюється сотнями. Кожен з них — бомба уповільненої дії. Кожна може забрати сотні і тисячі життів, не розбираючи політичних поглядів, нашивок на формі і ступеню особистої вини». За масштабом можлива техногенна катастрофа порівнюється з трагедією на Фукусімі-1 і розливом нафти у Мексиканській затоці.

...Українці люди миролюбні. Незабутній Олесь Гончар у романі «Тронка» вкладає у вуста таврійського чабана такі слова:

«...І каже він (начальник полігону. — Прим. авт.): «Навіть якщо маю найкращі ракети, якщо маю силу світ звоювати, не хочу я цього. Не потрібні, каже, мені континенти-попелища. Я хочу бачити їх у зелені і в цвіту, хочу під всіма зорями чути шепіт закоханих...»

Й Україна таки відмовилася від ракет і бомб, значно потужніших від тих, що спопелили Хіросіму й Нагасакі.

...Отак ми гомоніли з Маркіяном, пересипаючи бесіду цитатами з творів українських письменників.

— Так, ми не хочемо війни, ми не воюємо на чужій території, ми засуджуємо намір переглянути сталі кордони в Європі, — казав мій співрозмовник. — Але й свого не віддамо. Коли українців змушують ставати до бою, то вони стають непереможними.

Майдан. Революція Гідності. Небесна сотня. Бої на Сході. Герої... Вони не тільки відважно стояли на барикадах і сміливо йшли і йдуть у бій — вони згуртували націю!

І на закінчення ще один фрагмент, цього разу з роману Михайла Стельмаха «Правда і кривда»:

«В церкву, як з кінокадру, влетів молодий русявочубий полковник. За його плечима в багряному кипінні ворушилася накидка неба. Він зупинився біля правого притвору і невідомо в кого запитав:

— Тут Марко Безсмертний?

— Тут усі безсмертні! — строго відповів йому немолодий воїн, в якого груди і всі ордени були залиті кров’ю».

Усі, хто загинув за рідну Україну у новій війні, — безсмертні.

Валентин ЩЕГЛЕНКО.