«Книга про Батька»

Батьки мої, Параска і Лука,
У телевізорне віконце заглядають,
А спогади поволі пропливають,
Мов надвечірня степова ріка.

Володимира Чуйка не стало, і довелося видавцям готувати цю книгу до виходу у світ уже без нього.

«Я свято переконаний, — пише далі Леонід Андрієвський, — що кожен укра-їнський читач — і старший, і молодший за віком — знайде у цій книзі найближчу для своєї душі сторінку, з якої обізветься доля його роду. Історично давно вже доведено, що доля народу лежить на плечах Батьків і залежить вона не тільки від їхніх збройних перемог, але й від виховання ними своїх нащадків. Тарас Шевченко весь час мріяв мати свою родину. Наш Пророк, замучений царським режимом, став духовним названим Батьком для цілого українського народу, для майбутніх поколінь…».

У передмові до антології Володимир Чуйко розмірковує: у сучасному світі успішні держави, добре розуміючи стратегічну передумову свого розвитку, діють відповідним чином на рівні законодавства та формування соціальних і духовних пріоритетів. У темі «Мати — Батько» фокусується багато філософських, історичних, етичних, психологічних проблем. У вселюдській культурі — релігії, філософії, мистецтві, літературі — ця тема посідає одне з центральних місць. «Батько» і «Мати» — корінні слова української душі. Упродовж століть наш бездержавний народ виживав, тримався, оберігався завдяки родинним зв’язкам. Родина заміняла державу.

До антології «Книга про Батька» потрапили поезії триста шістнадцяти поетів ХІХ—ХХІ століть. Це видання збільшеного формату, що охоплює понад 350 сторінок, має елегантний естетичний вигляд, читається легко й не без хвилювань. Воно візьме за душу кожного, хто познайомиться з цим унікальним, першим у світі такого роду джерелом. Авторів упорядковано за алфавітом.

Тут можна зустрітися і з творами класиків, широко знаних і визнаних майстрів красного письменства — Т. Шевченка, І. Франка, М. Старицького, О. Олеся, П. Тичини, М. Рильського, Є. Маланюка, Є. Плужника, В. Свідзинського, В. Сосюри, Б. Олійника, В. Стуса, В. Симоненка та інших, і маловідомих поетів, представників молодої генерації.

Як сказано в анотації, відродження та утвердження споконвічних духовних і моральних цінностей українського народу, навчання і виховання молодого покоління в дусі глибокої шаноби до батька, до своєї родини, а відтак і високих почуттів патріотизму і гуманізму — саме такий зміст і мету має ця книга, що служитиме зміцненню української держави.

До престижної антології «Книга про Батька» потрапили твори й поетів Одещини.

Дмитро ШУПТА,
поет, лауреат Міжнародної премії імені Володимира Винниченка.

Віталій Березінський

Чорний ворон

Пам’ять, наче нива переорана.
Гляну щемко на вербу похилу.
— Де мій батько? — запитаю ворона, —
Покажи мені його могилу.

Над лісами і полями плинучи,
ти, звичайно, знаєш достеменно,
як в’їжджала потайки, опівночі
в сон чужий машина однойменна.

Ця жорстока і підступна спритниця
слугувала горю і розлуці.
Я не міг услід за батьком кинуться,
тільки міг я скрикнути у люльці.

О, дарма біді і смутку затичку
хтось шукав — надійну і велику...
Вік прожив, а не сказав я «батечку!»
і в одвіт не пролунало «синку!».

Хто мені зуміє пам’ять вибілить?
Де мій батько? Признавайся, птахо!
Жду я, чорний вороне, на відповідь.
Є ще право поклонитись праху.

Я поклав би квіти на сугорбику,
що тобі лиш видний з небозводу.
Буть не може, щоб не вів ти обліку
незліченним «ворогам народу»!

Звийся над землею, над кряжистою,
і могильну пригадай прикмету,
доки папірець я перечитую:
«...реабілітований посмертно».

Віктор Вовк

* * *

Піду і я у небуття,
місця залишу, серцю милі.
Та через сотні літ
на цій землі
я кленом проросту,
щоб поклонитись батьковій могилі...
Анатолій Глущак
Про велику миску
з 45-го року
З латунної гільзи лампа,
Чадить нагорілий гніт.
Стільці біля столу й лавка.
Вечеря,
Вона ж — обід.

Ще пораються дорослі,
А втомлені дітлахи
На запахи, майже млосні,
Зіп’ялись, мов ховрахи.

Нарешті несе бабуся
Всім дерев’яні ложки
І кожному — хліба кусень...
Які ще тут балачки?!

Велика парує миска,
Мов голод — на всіх одна.
За ложкою ложка — близько
До дна.

Але ніхто не давився,
Не терпла в жадобі рука.
І кожен тихцем дивився
На фото фронтовика.

Приходили на Поділля
Листи від бійців. Нам тож!
Бабуся тримала півня —
Егеж! — на святковий борщ.

Хвалили її, небожку,
Сівши до вколо стола:
Нову ясенову ложку
Господарю припасла.

...Оце б і тепер зібратись,
Всією ріднею в село, —
Не задля розкішних трапез, —
Щоб все, як колись було.

Оце б ту велику миску
Та всім дерев’яні ложки!..
І знову до дна так близько —
Ласуємо залюбки.

Хтось пхикне: «Ну й натюрморти!
З одної посудини їж?..»
А нам смакує, не гордим,
А ми доїмо куліш.

Святослав
Караванський

Батькові

Відчайдушні віків змагання
Розвели нас на довгі дні,
Поселили в душі вагання,
Пригасили сердець огні.

Тільки подих добра і правди,
І любові вогонь святий,
Він не згасне... він буде завжди...
Вічно жити в душі моїй!

Батьку рідний! За подих можній
Чим віддячу, скажи, тобі?
Чим віддячу, що в рисі кожній
Я тебе пізнаю в собі?
1953.
Рудник Матросова.

Валентин Мороз

* * *

За обрієм часу солдат іде:
То батько мій вертається з походу.
Ще й досі шлях з війни мого народу
Під чобітьми солдатськими гуде.

А батько, як дістанеться сюди,
Вже не застане ні мене, ні мами.
Час не живе у злагоді із нами,
Життя і смерть — мов крапельки води...
До краплі крапля — й море в берег б’є,
І видно ген: чи я, чи біла чайка?
Чи, може, обрію нова тремтлива крайка?
А коли так, то що за нею є?..

Уже тепер, у цю прекрасну мить
Моє життя і смерть — в долонях світу.
І мої руки відчувають вітер,
І тільки в скронях так мені болить.

Дитинство повертає сивині
Всю повноту утрати і надії,
І відчуття, що кожен день — подія,
Навіки залишається в мені.
Борис Нечерда
Видіння
            Моєму батькові
Вдосвіта на всіх площах
з’явились копиці сіна,
а одненька, мов квочка,
втаковилась на хвилерізі
Воронцовського маяка.

І тільки:
    нічого у парках не паслось,
    нічого ніде не рохкало,
    нічого ніде не мекало,
    нічого такого,
крім:
    озимим футбольним полем
бігав бугай Миша
і ревів на порожні трибуни.

Вдосвіта ж при сільраді
спинилась двощогла яхта,
а в копанці між качками,
плекаючи пишні крила,
купався транзитний літак.
І тільки:
    не товпились хмарочоси,
    не бралися інтеграли,
    не докучали стандарти,
    нічого такого,
крім:
    серед старого поля
    новесенька автострада
    ревла на молочний світ...

Гріх забивати баки —
тут прості житейські справи:
їхав до сина батько,
обидва сю ніч не спали;
натхненці (очима д’горі!)
думали думи врочі:
батько — про синів город,
син — про домівку отчу.

Найліпша з утіх,
найстарша —
фантазій вино медове.

Полин. Веремія станцій...
Такий от кінематограф.
Микола Палієнко
Балада про батькову борозну
Батько з поля привів борозну,
Щонайпершу, мов колос вилиту.
А тоді щось подумав собі й згорнув
Та й навіщось поклав під липою.

Ще довго вслухалось сонне село
В мамин голос, мов сонце виснілий:
— Хіба тобі мало в долю лягло?
Й за собою ще водиш, винеси. —

А тоді й забулись, мабуть, на цім, —
Батько десь доорював «лисину»...
А до нашого дому білі зайці
Прикотили зиму розписану.

І коли будили тишу снігів
Завзяті мисливці із виселку,
У нас на подвір’ї — нога до ноги —
Танцювали зайці навприсядки.

А вчора в льодах забилась весна,
Ворухнулося щось під липою...
Текла за батьком в поля борозна
Щонайперша, мов колос вилита.

Коли в душу щедрість хлюпне сповна,
І такий ти багатий — не віриться,
Батьку-батьку, це ж твоя борозна
Мені в долю колоссям світиться.

Олекса Різниченко

* * *

Не треба, батьку, говорить про біль,
про долю і про розум теж не варто,
а краще мовчки посидіть при кварті
та заспівати нашої про хміль.

Ой, хмелю, хмелю, де зазимував ти,
в яких снігах, пекучих, ніби сіль,
в яких гілках? в яких голках? Звідтіль
коли повернешся до неньчиної хати?
Вже пелюсток рожева заметіль
летить-летить від Вінниці до Балти,
як зрозуміти, що пророчать карти,
лягаючи на вечоровий стіл?

Про біль відбутись, тату, можна жартом,
коли є стіл, і хліб, і сіль, і хміль.
1975

Володимир Рутківський

Батьки і діти

Кремезняки. Однакові на зріст.
В біса не вірили й Бога.
Син в тридцять сьомім на батька доніс,
Щоб не взяли самого.

Батька судили. В «десятку» попав.
Він в сорок першому році
Синові братську могилу копав,
потім над нею садив гопака,
Плакав і пив до півночі.

В’язнів розвозив. Спився ущент.
Змило його, наче тріску дощем.

Кремезняки. Однакового зросту...
Нині онука радісінька-рада:
По молодечому біга на пошту,
Носить посилки з Канади.

«Вір, — у коротких записках читає, —
Віра ж бо сил придає, —
В батька, як в Бога,
        якого немає,
В діда,
    який ще є...»

Василь Сагайдак

Батько

027451
444229
372065
623880
п’ятого звали Поліоном
він видряпався з-під тіл розстріляних в’язнів
у концтаборі біля Щитного
довго ходив лісами
через Сибір
вернувся додому
і вперше насварив мене
на своїм весіллі
коли я заважав
танцювати йому із мамою
вальса для молодят

я хапався за поділ маминої білої сукні
щось кричав
і плакав
бо як на моє розуміння
наспів час
мене годувати

тата давно немає
а мені соромно
що я не дав змоги
йому дотанцювати той танець так
як він умів
і хотів

Станіслав Стриженюк

* * *

Це не просто.
І не зич нікому,
Ні на мить, і ні на все життя
Загубить у віці молодому
Батькового дому відчуття.

Де б тебе дороги не водили,
Зустрічали блискавка чи грім,
Мов у скарбі, нездоланні сили
В домі зберігаються твоїм.

Кажуть, нині інше покоління,
І не під конем, а на коні.
Та відомо — в кожного цвітіння
Є іще й коріння в глибині.

Копіює кров твою калина,
І тому відвага не засне,
Бо в іменні гордім — Батьківщина
Слово «батько» —
Слово корінне.

Тарас Федюк

* * *

Батько з фронту орденів не віз —
Віз контузію,
        любов,
            цигарку сизу,
Віз
    в нозі
        малий шматок заліза,
Вуса молоді із фронту віз.

Та адреси друзів бойових
І пайок, збережений з учора.
Уже скоро станція... вже скоро...
Пахне соком рідної трави.
Чи живі ще мама і село?
Чи впізнають поле і дорога?
Батько віз із фронту Перемогу.
Більш нічого в нього не було.

Дмитро Шупта

Дорога до Батька

1. Снігове бездоріжжя
Полями йти — дороги замело:
В коліно сніг — суцільні перемети...
За пагорбами білими село,
Але про нього — жодної прикмети.
Ні крику півня й мукання корів,
Ні диму сивини над димарями...
Небесна безберегість всіх морів
З’єдналася з наземними морями.

Усі простори снігом замела —
Морозна голуба білінь в просторі...
Хоч би єдиним вогником села
Вікно змигнуло в сніговому морі.

Наосліп я, навпомацьки іду
У сніговицю без кінця і краю...
Засипану по шию лободу,
Немов свою супутницб вітаю.

2. Відвідини
Лютує східний вітер. Заметіль
Володарює в парі із морозом.
Б’є по очах мені холодна сіль.
Скувало рух, і ціпеніє розум.

А я іду. Долаю кожен метр
Вночі... один як палець... в чистім полі...
На мене тисне вітер, наче вепр,
Що вирвався випадком із неволі.

Та мушу йти! Бо вороття нема.
Там, у селі, вже розгорілась драма...
І що для мене значить ця зима,
Коли до батька кличе телеграма.

В дорогу, де й немає вже доріг:
Крізь ніч, мороз і люту завірюху.
Я спотикався й падав. Йшов і біг.
І знову падав і летів щодуху.

3. Біля батькового порога
Не гостювати днями вихідними
Щотижня я відвідую село.
Вже стільки зим відвихорило з ними
І стільки весен з ними відцвіло.

І знов рясніє сніг легкий лапато,
Зими м’який міняючи мотив:
Замів сліди до батькової хати,
Він памороззю серце охопив.

Мчу на єдинім подиху під гору —
Здалось, що в хаті вічна мерзлота.
Збудить людину найріднішу хвору —
Моє у шибку серце калата.

Навалюються холоди північні.
У жилах кров остуджують щомить.
Очікувань секунди, наче вічність,
За котрою дверей не відчинить.

На скрижанілі здогадок уламки
Понахромило серце свій нестрим.
Та батькова рука торкнулась клямки —
І я стою воскреслий перед ним.

Геннадій Щипківський

* * *

Хлюпоче через вінця
Лютий час
І нишпорить, як смеркне,
Чорний ворон.
І молим Бога:
— Відведи від нас!..
Хоча й сюди біда
Приб’ється скоро.

Вже тата викликали
У район,
Енкаведист кричав,
Аж ноги терпли:
— Так вимагає вождь
І гегемон!
Чому Грасима
Не даєш заперти?

Дивись, бо сам
У допру попадеш,
Там, де Макар
Телят пасе роками.
Он скільки
Нацарапали депеш,
Твої, Павло,
Своїми тут руками.

Хто він тобі?
Чи кум, чи сват, чи брат?
А в мене план.
В селі не буде молі.
Це ж скільки літ
Махновський експонат
У Бучаї сидів,
Як в Гуляйполі.

Павло йому:
— До чого тут Махно
І план пощо?
Людина він, їздовий.
Бери й мене
Разом вже заодно,
Якщо всесильний
І такий бідовий.

Грасим один,
А перестрішив хат
Вже півсела — не взяв
Із вдів копійки.
І балки підіймав,
Немов домкрат, —
Ти сам хоч раз
В житті приклався стільки?

Ми ось живі,
А їхніх всіх війна
Переписала
У свої аннали... —
Спасло одне —
Що раптом сатана
Помер чи то дідьки
Його забрали.