Тетяна АНАНЧЕНКО. Де служить тітка Катя

Писання листів теж було ритуалом. З однієї кімнати чулося батькове — до мами: «А тут, Зоєнько, треба писати и чи е?» Це тато пише або до мого брата, який служить у Радянській армії десь аж в Ашхабаді, або до вцілілих від голодоморів та війни своїх родичів, з якими в мами контакт не склався. Моя бабця по татові була українською молдованкою, жодного слова не говорила ні російською, ні українською, з невісткою практично не зналася. Але коли зі мною, трирічною, сталася пригода: я впала під час страшної зливи в яму, де гасилося вапно, і перестала говорити і їсти, згасаючи у батьків на очах, а лікарі лише розводили руками, саме бабця Анастасія приїхала і, попри протести моєї мами-атеїстки, «відшептала» мене й повернула до життя.

З грамотністю в тата, колишнього сільського каменяра, було тугувато, тому апеляція до також колишньої гімназистки, уродженої містянки, яка бездоганно володіла не лише українською і російською, а й французькою мовою, була обов’язковою — амбітний татусь, що «шкандибав» у правописі, не міг дозволити собі осоромитися хоча б перед ріднею.

В іншій кімнаті мама писала листи або до своїх сестер у Запоріжжя, звідки ми, молодші діти, були родом, бо таємниця наших родинних блукань Україною стала відома мені значно пізніше, або до своєї старшої доньки від першого шлюбу, моєї улюбленої сестри, старшої за мене на цілих 25 літ. Лариса нещодавно повернулася з НДР, де відбував службу після війни її чоловік. Вони жили в Рівному, у БОСі (будинку офіцерського складу) на тодішній вулиці Паризької Комуни. Згодом, у роки Незалежності, вулицю перейменують на Дубенську. У студентські роки всі канікули я буду проводити в цьому старовинному місті в родині сестри. Разом з її чоловіком-рентгенологом, дуже ерудованим, залюбленим в історію й літературу, я тоді об’їду всі куточки Поліського краю, відвідаю всі його музеї, побуваю у Пляшевій на меморіалі «Козацькі могили»… Скільки цікавого відкриється мені з таких тем, про які тоді годі було й пошепки говорити…

Уміння спілкуватися листами успадкували всі в нашій родині. Сестра жартувала, що моїх листів вони можуть чекати по півроку, а потім півроку їх і читати.

…Коли біля воріт з’являлася поштарка тітка Олена, мій улюбленець Пушок подавав дуже своєрідний сигнал: так він гавкав тільки тоді, коли приходив лист. Коли ж були просто газети чи журнали «Огонек» або «Крестьянка», Пушок, як годиться, подавав лише свій дзвінкий голос: мовляв, пошта.

І я, почувши зрозумілий тільки мені сигнал, разом з Пушком прожогом бігла до хвіртки, боячись, аби не випередила старша сестра Марина. Адже зараз прийдуть з роботи батьки, і я, коли всі сядуть за стіл, покажу листа, і ми будемо слухати, як читає його своїм чарівним мило-звучним голосом мама. І буде хоч тут моя перевага, і сестриця-тиран упіймає облизня. Потім вона, звичайно, знайде за що мене відлупцювати, але це буде потім…

І цього разу Пушок подав знову свій таємний сигнал.

— Добридень, тітко! — поквапом кидаю я і простягаю руку за листом. Поштарка дивиться на мене уважним поглядом і запитує:

— Батьків ще немає?

— Зараз вже прийдуть, — відказую я, дивуючись, чому тітка Олена не віддає листа. Адже завжди вона каже: «Танцюй, мала, це від брата». Або «Танцюй, це від сестри». А сьогодні чомусь і листа не спішить давати, і танцювати не припрошує.

Якраз тут і з’являється мама.

— Доброго дня, Зою Андріянівно! — вітається поштарка. — Ось вам лист.

Мама бере з її рук листа, я стаю навшпиньки, заглядаю і краєм ока бачу на ньому цифри. А ж знаю, що лист від брата має зворотну адресу «В/ч №… » і далі ряд цифр. Теж бачу цифри і радісно кричу: «Від Віті!»

Мама й тітка Олена обмінюються блискавичними поглядами, я простягаю руку до листа (адже це моя честь отримати його першою!), однак мама відводить руку з листом за спину і говорить: «Доню, йти в хату». Ображена, похнюпившись, чвалаю на веранду, за мною дріботить мій кудлатий друг, також не розуміючи, що ж сталося.

Увечері родина сидить за столом, але чомусь листа, який прийшов сьогодні, ніхто не читає вголос. Мама засмучена, батько задуманий, ми з сестрою теж стосунків ногами під столом не з’ясовуємо. Врешті сестра не витримує:

— Мам, це лист від Віті?

— Від тітки Каті.

— А хто це? — я вперше чую, що є якась тітка Катя, лист від якої так засмутив маму.

— Моя сестра, — відказує мама, і в кутиках її синіх очей бринять сльози.

— А вона що, теж служить в армії? — не вгаваю я. — Там цифри, як і у Вітиних листах.

Мама зажурено дивиться на мене.

— ні, доню, — відповідає. — не дай Боже служити там, де вона…

…Раз на півроку з далекого Казахстану батькам приходитиме лист, і я вже чітко бачитиму адресу: «ВКО, г. Усть-Каменогорск, с/у…» і далі рядок цифр. І вже знатиму, що «ВКО» — це «Восточно-Казахстанская область», а «с/у» з рядком зловісних цифр — це «спецучреждение», тобто табір для спецпоселенців, так званих «ворогів народу», засуджених на різні терміни. Тітка Катя, мамина старша сестра, була засуджена на довічне поселення.

…Трагічну історію моєї двічі засудженої тітки я дізнаюся від мами згодом, коли стану дорослішою.

Перший раз тітка потрапила під репресії за чоловіка, героя громадянської війни, орденоносця, одного з секретарів обкому партії Дніпропетровська, розстріляного в 37-у. Позбавили її як дружину «ворога народу» усього, чого тоді позбавляли. Адже чоловіка не просто розстріляли, а судили «з конфіскацією» всього майна. А другий раз — за сина, якому, попри публічну відмову тітки Каті в пресі від чоловіка — «ворога народу», не дозволили здобути вищу або хоча б спе-ціальну освіту. Він працював чорноробом на заводі. Коли ж почалася Велика Вітчизняна, Леонід, так звали мого двоюрідного брата, потрапив у «харківський котел», де згодом генерал Власов з наших військовополонених сформував свою п’яту колону — «РОА»…

Коли зараз я бачу людей з «колорадськими» стрічками, які навіть і не здогадуються про справжній сенс цих символів, у моїй пам’яті зринає історія Леоніда Онищенка, бо на його формі солдата «русской освободительной армии», яку створив колишній генерал Радянської армії Андрій Власов, також були ці лиховісні чорно-коричневі кольори…

Мама розповідала мені, як у кінці війни німці відступали із Запоріжжя, забираючи із собою усіх чоловіків. Мій батько, якому в кінці травня 1941 року було зроблено резекцію шлунка, на фронт не потрапив, зате в 43-у був інтернований фашистами. 14-річного брата мама встигла врятувати, посадивши його в плетене крісельце без сидіння і кинувши йому на руки маленьку дворічну сестру Маринку. Коли німець, який забирав батька, повернувся до брата, мама благально звернулася до гітлерівця: «Kinder… Kinder…». Маленька бліда фігурка переляканого хлопчака, який ледь виглядав з великого фотелю, вочевидь, не зацікавила німця, а може, йому вже було не до нього.

А коли фашисти вже покинули місто, одного дня у двері хтось постукав. Налякана мама відчинила. На порозі у формі армії РОА стояв син її сестри Катерини. Він сказав: «Я зайшов попрощатися». На зойк мами: «Хлопчику, що ж ти робиш?» — Леонід відповів: «А що зробила радянська влада з моїм батьком? Прощайте і не згадуйте лихом!».

Так десь у тій воєнній веремії і згинув єдиний син моєї тітки, мій двоюрідний брат, якого я ніколи не бачила, бо мене тоді ще й на світі не було…

Якось, коли я буду вже студенткою-філфаківкою першого курсу і приїду на вакації до батьків, побачу в хаті незнайому жінку з цигаркою в зубах. Але мене вразить не сам факт жінки з «Біломором» (у нас в селі жінок з цигарками ніхто в очі не бачив), а два ряди зубів з білого металу, які її, ту цигарку, тримали…

Це була тітка Катя, якій було дозволено єдиний раз побачитися зі своєю ріднею. Тітка приїхала до нас, бо інші її сестри від зустрічі з нею відмовилися.

Ми з нею якось дуже швидко порозумілися. Це був якийсь містичний зв’язок — фактично незнайомі, ми стали рідними. Тітка Катя розповідала мені про своє життя в бараку, у повній ізоляції, без дозволу органів не маючи права вийти навіть за огорожу. Було дозволено лише раз на півроку лист до рідні. Розповідала якось спокійно, буденно, зовсім не нарікаючи на гірке своє буття. У її голосі не було ні ненависті, ні злості, ні образи… Єдине, чим дуже бідкалася, що її скудного заробітку не вистачало на кілька пачок «Біломору», який вона постійно курила.

Згодом з Казахстану прийшли листи й мені в Одесу. Їх було усього три. Вони вражали абсолютною грамотністю, якоюсь витонченістю й образністю. Тітка Катя, як і мама, була колишньою гімназисткою…

Я, студентка стаціонару, підробляла літпрацівником в університетській багатотиражці «За наукові кадри». Маючи стипендію в 35 рублів, а ще отримуючи зарплатню в 50 і пам’ятаючи, як тітка скаржилася на брак грошей на «Біломор», я щомісяця надсилала на відому вже мені адресу 15 рублів. Останній поштовий переказ повернувся з Усть-Каменогорська з припискою: «Адресат выбыл».