Час відчути в собі український дух

Як відомо, на шляху до свободи нам, українцям, ворогів ніколи не бракувало. Гадаю, тут доречно нагадати (тим, хто забув, а чи й просто не знає), про одну з великих переможних битв українських вояків — під Конотопом, що відбулася 355 років тому. Українське військо під проводом гетьмана Івана Виговського тоді вщент розгромило окупаційну російську навалу. На жаль, через несамостійне становище України в історичній науці насаджувалися ті концепції, ті погляди на минуле, які відповідали тільки інтересам Росії й аж ніяк не України. Сама згадка про поразку від українців під Конотопом для свідомості російських великодержавних шовіністів була і є надто болючою. Дозволю собі процитувати відомого російського вченого Сергія Соловйова: «Цвет московской конницы, отбывшей счастливые походы 1654—1655 годов, погиб за один день и уже никогда царь москов-ский не мог вывести в поле такое блестящее войско. В траурной одежде вышел царь Алексей Михайлович к народу, и ужас охватил Москву…».

Наш східний сусід в усі часи, як за царської імперії, так і за комуно-радянської, дуже не хотів, аби наш народ мав свою, незалежну від Москви державу, оскільки державу з людом-нацією підкорити важче, ніж територію з населенням.

Домагаючись свого, цей наш східний сусід завжди діяв через зденаціоналізованих перевертнів: тавруючи їх «хохлами», «малоросами», формував з цієї когорти безбатченків, свою «п’яту колону». Саме завдяки зусиллям «п’ятої колони», що осіла й зараз осідає в різних партіях і громадських орга-нізаціях, український народ розкладався зсередини.

Чимало «п’ятиколонівців» засідає в законотворчій гілці влади — Верховній Раді. Ці апологети чужинської ідеології й сьогодні блокують прийняття законів, на які чекає український народ. Тож дострокові вибори до парламенту — ця одна з ключових вимог Майдану, яку підтримав Президент Петро Порошенко, — дуже дочасна.

Саме «п’ята колона» та яничари нищили Збройні Сили України. Планомірно, під виглядом так званої військової реформи, з армії витіснялися патріотично налаштовані генерали та офіцери, натомість залишалася маса промосковських, зорієнтованих на те, щоб на руїнах більшовицької зберегти нову ро-сійську імперію. На підтвердження цієї думки далеко ходити не треба: у нас під боком є колишнє військове містечко, перенасичене піклувальниками про долю сусідньої держави, а не держави, в якій вони проживають, де отримують зарплати, пенсії.

Кремлівська верхівка робила все для того, щоб довести Україну до такого стану, коли можна буде брати її голими руками. Постає питання: невже цього не розуміли наші державні посадовці? Думаю, розуміли, але відведена «старшим братом» зі сходу роль покірного «хохла-малороса» аж ніяк не сприяла пробудженню національної гідності та гордості.

Неабияку роль в «охохлячєванії» відігравала й «армія» церковників УПЦ МП. Одягнуті в попівські ряси, ці, даруйте, богослужителі, за інструкціями своїх хазяїв зі спецслужб РФ і, зокрема, нині престольного духовного царя РПЦ, далеко не безбідного патріарха Кирила, старанно обробляли мізки своїх вірян ідеями «русского міра», а взамін отримували щедроти й нагороди.

Скажімо, два російські ордени, «Дружби» та «Пошани», а також грамоту президента РФ має митрополит Агафангел з Одеси. На додаток він ще й кавалер трьох сепаратист-ських відзнак так званої Придністровської республіки — фактично окупованої Кремлем території Молдови. Орденоносцями також є митрополити Онуфрій (Березовський), нинішній патріарх УПЦ МП, Антоній (Паканич), керуючий справами, Павло, намісник Києво-Печерської лаври, донецький митрополит Іларіон — друг «сім’ї» Януковичів, а також тернопільський митрополит Сергій — найвищий за церковною посадою прихильник «русского міра» у Західній Україні. Двох кремлівських орденів удостоєний головний духівник Збройних  Сил та міліції України від УПЦ МП митрополит Августин. Відзначені московськими нагородами менш відомі загалу владики УПЦ МП в Україні.

Цікаво, чи не печуть зараз ці цяцьки від Путіна їхні груди?

До речі, три кремлівські ордени мав і покійний предстоятель УПЦ МП, митрополит Київський та всієї України Володимир — очевидно, більше за посадою, ніж за конкретну діяльність, бо прокремлівським його не вважали і не вважають ні в Україні, ні в самій Москві.

У зв’язку з останніми подіями проблема єдності українського православ’я і залежності Української православної церкви від Москви набула зовсім іншого забарвлення. Військова агресія Росії, неприкрита ненависть до всього українського, яку підігріває Кремль, супроводжується дивним мовчанням московського патріарха Гундяєва. Таке відмовчування найбільш наближеного за посадою до Бога з Білокамінної ставить у дуже незручне становище УПЦ МП. Адже московсько-патріархальна в Україні завжди вітала Кирила на наших теренах, вторила про духовну єдність двох народів, та й, чого гріха таїти, до-клала чимало зусиль, аби привести до влади Віктора Януковича.

Втім, заради справедливості мушу додати: духовенство УПЦ МП сьогодні дозволяє собі навіть нечуване: більшість його підтримує проєвропейський курс країни, засуджує вчинки президента РФ В. Пу-тіна, а подекуди й відкрито критикує навіть самого патріарха Кирила, до речі, в особі якого багато людей розчарувалися.

Та, поміж тим, більшість єпископів Московського патріархату обирали своїм очільником митрополита Онуфрія, який в унісон з Москвою заявляв про те, що європейська інтеграція для України непотрібна та несе зло, називав терористів на Донбасі «ополченцями». Але, як мовиться, — Бог усім нам суддя.

Не можу не торкнутися також питання перейменування вулиць у нашій Березівці, позаяк уже 23 роки нашій незалежності, а проблема «дефіциту патріотизму» у топонімії залишається актуальною. У місті чимало вулиць та площ і досі возвеличують отих радянських «святих» — організаторів Голодомору та репресій в Україні. Натомість подвиги героїв, які боролися за незалежність нашої держави та проти тоталітарного режиму, залишаються мало відомими загалові. Як на мене, більшовицько-радянська топонімія повинна назавжди піти у небуття. Чую заперечення, мовляв, на це потрібні кошти, адже перейменування вулиць потягне певні фінансові витрати. Безперечно, потрібні, але духовність також має бути не на останньому місці.

У ці дні тривога й неспокій охопили всю Україну. Та чи не вперше за багато років відчуваємо й гордість за те, що ми — українці, за те, що мали щастя ходити на одній землі з Героями Небесної сотні, з мужніми захисниками цілісності України, які проявляють справжній героїзм на сході нашої держави!

Володимир ЄВТЄЄВ,
колишній голова Березівської
районної організації Народного руху України.
с. Новоселівка.