Божевілля, іронія, космічний сум: три презентації

I. Божевілля

Не дивуйтеся, шановні читачі. Саме це слово дуже часто і, можна сказати, дуже категорично й енергійно звучало з уст відомого письменника Богдана Сушинського, автора чи не 148 книг різного жанру і способу вираження. Презентувалася книга «Голосами віщої давнини». Йдеться про суворе засудження паном Богданом лженаукового підходу деяких чи то вчених, чи то недовчених, котрі видають так звані «наукові праці», де повністю відсутні джерела, які підтверджували б правдивість подання тих чи інших міркувань. «Це просто якесь божевілля, — каже Б. Сушинський, — панує нерідко серед істориків. Вони мене дуже не люблять, — з гумором свідчить письменник. — Бо я вимушений руйнувати їх псевдодослідження».

А я собі подумав: «А може, Богдан Іванович їх любить саме за те, що вони дають йому «поживу» з їхнього наукового божевілля»…

В книзі, наприклад, є розділ про Карпатський (чи Закарпатський?) літопис. Мовиться про невеличке село на Закарпатті, котре деякі львівські дослідники, користуючись давньою публікацією цього літопису, вважають столицею давньої імперії з усіма її царями та імператорами… Ані документів тих часів, ані посилань на них, ані вивірених дат. Нічого. Нинішні вчені хочуть оте непевне видання перевидати. «Це наукове божевілля», — твердить Б. Сушинський.

Подібне він демонструє на прикладі язичницької монографії Олександра Шелудякова «Тайна половецкой летописи» (Одеса, Астропринт, 2003). В розмові з О. Шелудяковим з’ясувалося, що джерелом для книги була розповідь батька О. Шелудякова, а йому її переказав прадід… Батько чув ту розповідь від прадіда російською мовою. На запитання Б. Сушинського, чи знає п. Шелудяков половецьку мову, той просто онімів… Отаке «божевільне», як вважає автор книги, «джерело». Не знаю, як щодо божевілля, а от щодо псевдо науковості — сумніватись не доводиться.

Слухали змістовну (хоч, може, аж надто енергійну) бесіду студенти місцевого педуніверситету. Їх викладач, кандидат філологічних наук Володимир Сподарець виступив з цікавою промовою, в якій не говорив прямо про книгу «Голосами віщої давнини», а про своєрідну письменницьку школу Б. Сушинського, яка й дала йому можливість написати й видати значну кількість художніх і публіцистичних, наукових та інших книг, різних жанрів і стилів письма.

По суті приєднався до цих міркувань відомий молодий історик, доктор історичних наук Тарас Гончарук, професор Одеського національного університету ім.. І.І. Мечникова.

II. Іронія

Наступною, досить яскравою і своєрідною, була презентація книги відомого письменника Олекси Різникова «Маюнелла» (повість з шухляди, писана 1969 року, відновлена 2014-го), яка побачила світ у видавництві ФОП Коваленко А.Г. (смт Врадіївка — це в Миколаївській області).

Олекса Сергійович розповідав, що робота над повістю тривала в 1968—1969 роках. Читали її Іван Дзюба, Микола Холодний, Дмитро Обухов, Валентина Осинська, Володимир Барсуківський. Дав одному з приятелів переглянути її… І повість щезла. Викрали і приховали її кадебісти — перед другим арештом автора.

О. Різників вирішив відновити текст. Події у часи київського Майдану, криваві події в Одесі 2 травня 2014 року лише додали рішучості письменнику… Текст повісті пронизаний віршами друга автора — Олександра Григоренка, разом з яким він відбував строк у мордовському таборі та якого високо цінував і як друга, і як поета…

Оповідь письменника супроводжувалась і життєрадісним гумором, і сумними інтонаціями, коли йшлося про загиблих у концтаборах побратимів.

Обговорення книги було жвавим і, сказати б, різнобарвним за інтелектуальним висловлюванням. Щирою інтонацією позначився виступ видавця книги Анатолія Коваленка, котрий під кінець того виступу навіть подарував слухачам просту, але щемливу пісню на власний текст. Йшлося про незламність селянського і взагалі українського духу.

Теплі слова про своєрідний авторський стиль, барвистість і гнучкість мови у повісті «Маюнелла» говорив прозаїк з Дніпропетровська Віктор Савченко.

Ширше цю думку розвинув давній товариш О. Різникова, відомий поет, прозаїк, краєзнавець, дослід-них багатьох мовних, духовних явищ на теренах Одещини і не лише Одещини Олег Олійників. На патріотичних шляхах не раз вони йшли пліч-о-пліч. А то були непрості, часто й небезпечні шляхи…

Цікаво, що сам Олекса Різників з гумором підкреслив, що вся книга «Маюнелла» — то розвінчування підлого устрою СРСР. Адже в іронічній формі у повісті розповідається про прагнення москвичів та інших росіян вийти зі складу отієї «тюрми народів» — СРСР! Сенсація! Але комуністи України чинять опір тому прагненню… Змальовуються гумористичні сцени цих подій. А дізнається про ті події загартований кат — полковник КДБ, читаючи викрадені й принесені йому листи молодих заколотників — росіян і українців… Це треба читати, панове читачі!

В обговоренні брали участь багато присутніх — художники, науковці, колеги-письменники, навіть племінниця, що розповсюджувала книгу в Європі…

Олекса читав свої нові і відомі вірші. Розмова тривала б ще. Та з коридору натякнули, що вже давненько минув час презентації…

III. Космічний сум

Нарешті, йтиметься про третю презентацію, котра одразу ж привернула увагу не лише сумлінною організацією зустрічі, але й високим інтелектуальним рівнем її провадження і самого змісту виступів багатьох учасників. Присутні одержали програму відкриття зібрання, в котрій були вказані прізвища тих, що мають виступити, та характеристика їх фаху. Йдеться про презентацію збірки поезій відомого українського журналіста, члена Національної спілки письменників України Володимира Невмитого (1954 —1913) «П’ята пора року» (Одеса: ВМВ, 2014). Про це мовиться в прес-релізі. Там же докладно розповідається про життєвий і творчий шлях автора, його велику активність у громадських справах, людяність у стосунках з колегами та й з іншими людьми, котрі відвідували радіокомпанію в Одесі. Перераховані усі видані В. Невмитим поетичні книжки. Він — володар багатьох нагород і відзнак в Україні й на міжнародному рівні.

Згадана книга — вибрані поезії, підготовлені самим Володимиром Невмитим. Кажуть, що цього автора називали «поетом традиційних класичних форм», «корифеєм одеської журналістики». Це не зовсім точно. Адже від збірки до збірки талант блискуче зростав, осягаючи з кожним твором усе нові й нові небокраї, заглиблюючись у надра людських душ, вивищуючи й окрилюючи наші почуття до небесних сфер. Лірика поета глибоко  філософська і високоестетична. Він передчував своє життєве завершення і написав: «підемо і не повернемось і вернемось не всі…»

Справді, дуже сумлінно укладено цей прес-реліз. Під час презентації експонувалася книжково-ілюстративна виставка «Наша з’ява в світ не випадкова…» То чулі слова самого поета.

…У залі поточної періодики презентація дещо затримувалася. Не всі, визначені програмою для виступів, прибули. Отож у першу чергу надали слово Тетяні Жаковій, завідувачці відділом інформації газети «Вечерняя Одесса», вдові Володимира Невмитого. Поряд були донька поета і маленька чутлива дівчинка, онука. Тетяна Степанівна, зрозуміло, була схвильована, щиро дякувала бібліотеці за чудову організацію презентації, як і тим, хто сердечно ушанував поета своєю присутністю. Вона відзначила велику любов Володимира Ілліча до української мови, його щире прагнення захистити її від нападок недоброзичливців.

«Він був особливою людиною, народженою у Шевченківському краї, — почав розмову письменник Олег Олійників. Йому, Олегові Семеновичу, довелося проходити практику в Моринцях. Дух цього краю виразно ясніє в поезіях Володимира Невмитого, відзначає О. Олійників.

До речі, саме він, Володимир Невмитий, продовжив традицію творчої підтримки школи робкорів, яку свого часу заснували Петро Зарічанський і Валентин Мороз. Тут з ненав’язливою щирістю і теплотою працював він з молодими кореспондентами, критикуючи, водночас допомагав удосконалити ту чи іншу замітку, статтю або репортаж…

Олег Семенович у своєму виступі говорив про дуже своєрідне сприйняття світу поетом Володимиром Невмитим, відзначаючи витонченість стилю, багатство образної системи автора, пошуки нового слова у вигляді доречних неологізмів. Демонструвалося це на конкретних віршах з книги «П’ята пора року».

Якраз з’явився Юрій Работін, голова правління Одеської регіональної організації НСЖУ, голова оргкомітету загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання». Він із сумом говорив про велику втрату журналістського і письменницького загалу Одеси й Одещини — відхід у засвіти Володимира Ілліча Невмитого… Адже саме ця людина теж стояла біля витоків знаменитого на всю країну конкурсу «Українська мова — мова єднання». Володя був дуже розумною, теплою, щирою, талановитою особистістю. Видано презентовану книгу достойним накладом. Вона не продається, а роздається усім, хто прагне ознайомитися з високоталановитою творчістю поета. Нашою одеською журналістською організацією вирішено подбати про встановлення меморіальної дошки В.І. Невмитому. Держтелерадіо схвалило цю ініціативу.

Має слово письменник Анатолій Глущак — перший рецензент книги «П’ята пора року». Відзначаючи важливість обговорення творчості талановитого поета В. Невмитого, виступаючий, водночас, досить різко говорив про малорухливість і забудькуватість керівництва Одеської письменницької організації. Адже належно не поціновано творчість Б. Нечерди, Б. Дере-в’янка та інших. Не відзначено ювілеї Б. Нечерди, І. Гордона. Забуто імена й інших відомих одеських авторів. (Тут варто зауважити, що на презентацію не з’явився Дмитро Шупта, один з очільників нинішнього керівництва Одеської письменницької організації. Прикро. Адже Дмитро Романович — автор передмови до згаданої книги В. Невмитого. Отже, мав що сказати. — С.К.).

А. Глущак вважає дуже цікавим часопис «Золотослів», до котрого безпосередньо був причетний Володимир Невмитий. Випуски його можна спрямувати до Донецької й Луганської областей, де йдуть тяжкі бої. Воїни України отримали б значну моральну підтримку. Водночас це було б гідне пошанування па-м’яті чудового поета — Володимира Невмитого.

Дуже багато щирих слів знайшла для ушанування імені автора блискучої книги поезій відома художниця Світлана Крижевська, котра була ілюстратором до чималої кількості збірок і книг відомих прозаїків і поетів, зокрема й до творів тих же Нечерди, Глущака, Невмитого та інших. І знову, і знову говорила про теплу, щиру душу поета В. Невмитого. Пані Світлана згадує про ідею створення потужного будинку-клубу, де могли б розміститися письменники, художники, архітектори, скульптори — словом, творча інтелігенція, котра могла б справляти серйозний вплив на духовну ауру Одеси, Одещини, а можливо, й України.

Про високий інтелект, космічне мислення й глибоку людяність Володимира Невмитого з непідробною теплотою говорили Геннадій Степаненко — очільник одеського держрадіо, письменник Віталій Божко (прочитав вірш, присвячений В. Невмитому), Світлана Кузнецова — співробітник літературного музею імені К. Паустовського та інші.

На мою думку, саме оця, третя, презентація демонструє справжні можливості нашої наукової бібліотеки, заглиблення у сутність кожної представленої особистості.

Розумію, що думки багатьох присутніх поки що не до кінця могли усвідомити всю витончену глибину вибраних поезій Володимира Невмитого. Кожну річ треба ще не раз відчути, осмислити, усвідомити її космічний сум. Душа поета ще при житті бачила невидимий слід до небесних сходів, котрими піднімаються до Всевишнього усі праведні душі… Отож мусив підсумувати, що ж лишилося за плечима, який огром краси природи і людей (звичайних і коханих) залишає поет по собі. І це невимовний, невисловлений космічний сум, котрий нам, читачам, теж належить розпізнати, відчути і співпережити. А він — між рядками його поезій.

Станіслав КОНАК.