І ще оця цифра – 25...

Одночасно із святкуванням Дня Незалежності Всеукраїнське товариство політичних в’язнів і репресованих (ВТПВіР) відзначило 25 років свого існування. Не так широко і голосно, як би слід було… Але причина зрозуміла: у дні, коли іде священна війна з проклятою народом колишньою імперією за справжню незалежність, мусимо оща-джувати кошти для Армії, для нинішніх Січових Стрільців.

Люди поважного віку, сивочолі, з відзнаками і без, зібралися зі всієї України у Львові, у Палаці мистецтв.

Обійми, привітання, спогади… Тут присутня якась сотня із 40 тисяч нині сущих в Україні… Скількох людей уже не стало… І ще оця цифра — 25!

Найбільш популярний термін ув’язнення був саме 25 років. Є сьогодні серед живих ще чимало політв’язнів, що мали цей термін. Усі воїни УПА отримували цей строк. І часто пересиджували його. Увесь світ знає волиняка Данила Шумука, що просидів 42 роки у польських, німецьких і московських концтаборах… Он у США живе Свято-слав Караванський (1920 року наро-дження), що відбув 30 років. Десь у Торонто перебуває Григорій Герчак, що відбув точно 25 літ — з 1952-го по 1977 рік. Тут, у Львові, мешкає Юрко Шухевич, син славного командира Романа Шухевича, теж пробув 30 років лише за те, що син такого батька.

Імперіалістична Москва протягом усіх років панування комуністів знищувала, по-збавляла волі кращих синів і дочок нашого народу. Голодомори, розстріли, ув’язнення, заборони на професійну працю, виключення з вишів...

Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Світличні Іван та Надія, Микола Руденко, Олекса Тихий, Левко Лук’яненко, Данило Кулиняк, Галина Гордасевич, Оксана Мешко і її син Олесь Сергієнко, Василь Овсієнко, Євген Сверстюк, Василь Барладяну-Бирладник, Ігор й Ірина Калинці, Ніна Строката-Караванська, Ганна Михайленко, брати Горині, Ірина Сеник, Іван Гель, Василь Лісовий, Богдан Чорномаз, Володимир Мармус, Дмитро Гриньків, Григорій Гайовий… Десятки… Сотні… Тисячі…

Згадуєш ці імена (а їх — тисячі-тисяч, мільйони!) — і хапаєшся за голову! Боже, Боже! — як ця Україна витримала таку наругу, таке нищення?! Якою б прекрасною вона була, коли б усі розстріляні, виморені, знищені, підрубані під корінь, збиті на злеті залишилися живими і змогли на волі реалізувати свої сили, таланти, свій розум, снагу!..

Слава Богу, що росте у нас забудь-трава, що ми топчемося по ній, що ми думаємо про насущні потреби… Інакше, пам’ятаючи про це викошування кращих людей, ми би не змогли жити…

А так — живемо, щось робимо, працюємо, боремось, народжуємо дітей (для того, щоб їх теж було репресовано, як гірко каже Сергій Бабич з Житомира, який відбув своїх 27 років), збираємося на відзначення 25-ліття нашого товариства.

Ось 87-річний Зеновій Сердюк із Тернополя, учасник УПА, який пише унікальні, чудові вірші про героїчну боротьбу з фашистами і комуністами. Він і сьогодні привіз нову (вже чи не десяту!) книжечку зі своїми творами під назвою «Радість боротьби», видану своїм коштом, та й роздає побратимам…

Ось нинішній голова ВТПіР Петро Франко, що недавно розміняв дев’ятий десяток, — арештований у свої 15 років і закинутий до пивниці (себто — підвалу) тюрми на Лонцького у Львові. Ось він знову роздаровує свої книги, яких видав уже зо три десятки, — про Норильське повстання, про боротьбу за Соборну Україну, про патріарха Йосипа Сліпого, з яким, до речі, сидів у концтаборах, про малолітніх в’язнів, яких НКВД ув’язнювало і навіть розстрілювало…

Ось вінничанки Любов Севастьянова з мамою Антоніною. Їх обох арештували у березні 1948 року у Чернівцях, коли Любоньці був місяць, і вона пробула у камері півтора року, поки маму засудили, дали 25 літ і повезли до концтабору...

Ось Орися Сокульська з Січеслава, у якої і брат Ярослав Лесів, священик греко-католицької церкви, і чоловік Іван Сокульський, обидва поети, пройшли концтабори і брутальні знущання, вна-слідок чого передчасно покинули цей світ. Вона щойно видала у «Смолоскипі» великий фоліант — «Сніг без ґрат» з творами свого брата…

Ось харків’янин Анатолій Здоровий, талановитий фізик, кандидат технічних наук, що написав на паркані проспекту у Харкові гасло на захист рідної мови, провадив велику роботу з пропаганди української ідеї, за що отримав 7 років концтаборів, втратив зір, але зберіг незборну силу духу...

Ось тернополяни Дем’ян Чернець, заступник голови товариства, та Ігор Олещук, директор музею політв’язнів, створеного просто у в’язниці Тернополя…

Ось одесити Володимир Барсуківський і Павло Отченашенко, заступник голови товариства, які ще юнаками за листівки і за висловлення своїх думок мусили їхати у вагонах-столипіних до далекої Мордовії, а потім десятиліттями жити напівзмоги...

Ось Левко Глухівський, заступник голови товариства, депутат Верховної Ради України 2-го, 3-го і 4-го скликань, доктор технічних наук, професор, народжений у 1942 році аж у Казахстані (Актюбінська область) у сім’ї, депортованій із Західної України у 1940-у...

Ось сестри Людмила і Жанна з Січе-слава-Дніпропетровська, доньки Миколи Береславського, який 10 лютого 1969-го вчинив спробу самоспалення біля Київського університету во ім’я України. Суд відміряв йому два з половиною роки...

На жаль, не був присутнім через хворобу перший, нині почесний голова ВУТПіР Євген Пронюк, що відбув 7 років плюс 5 років заслання...

І не приїхала тепер і вже не приїде ніколи з Чернівців голова обласної орга-нізації ВТПВіР Ірина Войцехівська, велика стражденниця і незламна поборниця української справи, — хай земля їй буде пухом. Мудра і сильна жінка, донька України…

Львівська влада чудово зустріла та вшанувала політв’язнів і репресованих. Сам голова обласної ради Петро Колодій проникливо поздоровив присутніх з 25-річчям організації та вручив грамоти і нагороди. Львів’яни виготовили медалі, які разом з грамотами отримали всі присутні політв’язні.

До присутніх звернувся перший заступник голови Львівської ОДА Йосиф Ситник, який зачитав привітальне слово від Президента України Петра Порошенка та т.в.о. голови ОДА Юрія Турянського.

Виступив з привітанням і Степан Кубів, нещодавно обраний головою Меморіалу імені Василя Стуса. Він вручив ювіляру Петру Франку монету «Небесна сотня на варті», що стало символом зв’язку наших політв’язнів із сучасними борцями за незалежну Соборну Україну.

А потім була екскурсія до музею «Тюрма на Лонцького», яка викликала в серцях політв’язнів чимало і гірких, і сумних спогадів… Які страшні ті камери, де навіть стіни просякнуті сльозами і прокльонами катованих і розстріляних тут комуністами сотень і сотень людей...

Потім ми поклали квіти до пам’ятника пророкові Тарасу Шевченку, якого за Україну замучили колись. Співали, читали вірші. Як по-сучасному звучали слова Тараса, звернені до друга Якова де Бальмена, що загинув на Кавказі:

І тебе загнали, мій друже єдиний,
Мій Якове добрий! Не за Україну,
А за її ката довелось пролить
Кров добру, не чорну.
Довелось запить
З московської чаші
московську отруту!

Зараз на Сході продовжується наша боротьба, і знову з московськими окупантами — за наші ідеали, які ми сповідували, які ми у ті далекі роки обстоювали за ґратами камер і за колючим дротом концтаборів, — за соборну, вільну, європейську Україну.

От такі наші 25 років.

Олекса РІЗНИКІВ,
письменник,
головний редактор
часопису ВТПВіР «Зона»,
двічі репресований совєцьким режимом.

Одеса — Львів — Одеса.