Новоросія чи Недоросія?

За переказами старожилів, у ті часи наші степи були напівпустелею, покритою ковилою, з ранньої весни все тут розкішно росло і квітло, а з середини літа степ перетворювався на випалену південним сонцем напівпустелю. У степу водилося багато всякої дичини. Й ось ці степи нашим предкам треба було розорювати і обживати.

З початку ХІХ ст. мовсковська влада почала заселяти наші степи німцями-колоністами, греками (Приазов’я), болгарами, сербами. Але ж Україна була поруч, тож до середини століття, за статистикою, українців тут була переважна більшість. Етнічних росіян у сільській місцевості було значно менше, адже в Росії вони звикли віками працювати на пана. Якось мій знайомий росіянин сказав, що він ненавидить американців. Я його запитав: чому? «Они почти все толстые», — відповів він. Ні, не тому, сказав я. Ви ненавидите американців, бо вони вільні люди, а ви, росіяни, в душі раби, ви ненавидите свободу. Візьмімо для прикладу знаменитого письменника-по-літв’язня О. Солженіцина, який за свої твори заробив за кордоном мільйони. Та коли прийшов час «обустраивать Россию», то запропонував провести це «обустройство» за рахунок України, Казахстану і Білорусі. Хоча він вдавав із себе найслов’янішого слов’янина, а також найдемократичнішого демократа.

А ще розповім про ментальність наших «старших братів», у даному випадку «сестри». Десь у середині 1980-х я лікувався в одному з санаторіїв П’ятигорська. У сусідній кімнаті пансіонату зупинилася одна сорокалітня жіночка з Московської області. Щоранку після прийняття процедур вона йшла по магазинах і скуповувала в чергах продукти. Тоді в П’ятигорську продукти відпускали в обмеженій кількості. Харчі вона «пакувала» в холодильнику, який стояв у коридорі, щоб потім забрати їх додому. Якось мене попросила, щоб допоміг їй донести пакунки до автостанції. Коли я взяв одну з її валіз, то відчув, що ваги там десь за сто кілограмів. Питаю її: що там у тебе таке важке?

— Сгущёнка, сливочное масло, сыр, паштет... Ведь у нас этого ничего нет и нам приходится часто за всем этим ездить в Москву и выстаивать длинные очереди.

Цікавлюся, чому вона не попросила допомогти нам жінку, яка жила з нею в кімнаті.

— Хохлуха, которая жила со мной, уже уехала, а новенькая на процедурах.

— А ти, що не любиш хохлів? — перепитав.

— Да не так, чтобы не люблю, просто они жадные. У нас в посёлке живёт одна семья хохлов, и он, придя с работы, берет свой мотоцикл, цепляет к нему прицеп и едет косить сено. Держит трёх бычков, потом осенью сдаёт их на мясо. Кроме этого, у него, говорят, есть целая сотня кроликов и много птицы. Разве это не жадность?

Після цього була пауза, я деякий час мовчав, а потім не втерпів і сказав їй:

— Треба, щоб усі ви, жителі посьолка, тримали вдома якусь живність, тоді не буде потреби так часто їздити в Москву за продуктами. А що стосується вашого хохла, то його давно вже слід нагородити медаллю «За трудову доблесть», з врученням грошової премії (на бензин).

І тут ми підійшли до автобуса, який повіз мою знайому в аеропорт. А я пішов назад у пансіонат і по дорозі думав, що не може такого бути, щоб росіяни були нащадками угро-фінів, адже і угри, і фіни живуть заможно. Як влучно сказано: «Умом Россию не понять».

І, як на мене, — це таки так.

Микола ЛАБУНСЬКИЙ.
м. Іллічівськ.