Ми вже не будемо «хохлами»!

Долучилася до цього й громадська організація «Просвіта». Дуже промовистим був наш похід на Вечірній ринок зі скринькою для пожертв. Розчулювали до сліз люди готовністю допомогти, щирістю і співчуттям. Бабуся не встигла розв’язати вузлика з грішми, зупиняє нас: «Почекайте!» і біжить, вкладаючи гроші й шепочучи молитву… Жінка продає виноград, бідкається, що мало дає, бо ще не вторгувала. Зі словами «Слава Україні!» чоловік похилого віку вкладає до скриньки крупну купюру. Його товариш промовляє: «Хай залишаються живими…»

Душа радіє, та раптом у цю душу… плюнули! «Я їх туди не посилала, хто посилав, той хай і гроші дає!» Жінка, що торгує поруч, зауважує: «Вона чекає, коли сина візьмуть до війська».

Продавець риби бурчить: «Я был в Афгане, мне никто не помогал». О, Боже! Людина пережила таке пекло, а нічого не навчилася на світі білому!

Два молодики в пляжних костюмах категорично запевняють: «Проти кого воюють? Проти своїх… Стріляють по мирних жителях…» Що тут скажеш, окрім як словами Світлани Йовенко: «Чому нас не пече ганьба за власну малість і недосконалість?»

Як боляче й образливо, що є ще в нашому місті такі люди, які розумом і почуттями не доросли до цього великого слова — Людина! Та цур їм!

Дякуймо Богові, що небо над Україною тримають істинні патріоти — розумні, порядні, людяні!

І таких незмірно більше!

Валентина СИДОРУК,
член НСПУ, просвітянка.

Як  шануємо  державну  символіку?

Спостерігаючи за діями деяких комунальних служб, можна зробити висновок, що ними керують люди, яким не подобається незалежна Україна. Можливо, вони поділяють думку радника Путіна О.Дугіна про те, що «существование Украины в нынешних границах и с нынешним статусом «суверенного государства»… недопустимо».

У всьому світі люди поважають державні символи своєї країни і відводять для них належне місце: на рівні серця, над головою, та аж ніяк не під ногами або п’ятою точкою. А ми не так давно бачили в парку лавки, пофарбовані в жовте й синє, сходи в «Енергозбуті». У кінці вулиці Першого травня (в районі стоматології) люди й зараз топчуть жовто-сині плити і бордюри.

     У нас дехто не розуміє, що, зневажаючи прапор держави, громадянином якої він є і в якій його ніхто силою не тримає, плює собі ж в обличчя.

Галина САГАТЮК,
просвітянка.

Людці  з  чорною  душею

Нещодавно представники партії «Свобода» розмістили в нашому місті щит із портретом Романа Шухевича, командира УПА, й написом «Герої не вмирають!». Влада зреагувала миттєво: заввідділом внутрішньої політики Мільошина, мабуть, за вказівкою «старших», надіслала прокурору Іллічівська клопотання про заборону щита. От і думай тепер, чому зразу після цього люди з чорною душею заляпали чорною фарбою щит, який, до речі, розташований біля СБУ.

Та це не один «подвиг» людців із чорною фарбою: декілька разів замазували щити зі зверненням Президента України, жовто-блакитні букви «Іллічівськ» при в’їзді до міста.

Це ж як треба ненавидіти Україну, своє місто, щоб руйнувати й занехаювати все те, що створено з любов’ю?! Хіба ж такі підтримають українських солдатів, поспівчувають родинам загиблих? Соромно, що такі виродженці живуть у нашому місті!

У США при в’їзді до населених пунктів висять гасла:«Якщо не любите Америку — забирайтеся геть!»

Думаю, пора й нам сказати чітко таким чорним «мазилам»: «Якщо не любите Україну — забирайтеся геть!»

Василь ПРУДИВУС,
просвітянин.

Відомому  солдатові  присвячується

Ішов 125-й день війни… Уже понад п’ять місяців Україна живе «на лінії вогню». Тож цей ранок, як і майже всі попередні, апріорі не міг бути добрим. Вранішня кава у супроводі першого випуску новин давно стала щоденним ритуалом. Останнім часом мене вже мало цікавлять повідомлення про реакцію міжнародної спільноти, яка, здається, лише обурюється та висловлює жаль щодо ситуації в Україні, та й виступи наших високопосадовців малозмістовні. Я з острахом чекаю лише виступу речника інформаційного відділу РНБО, який знову назве кількість загиблих: 5, 10, 21 — ці цифри вже стали статистикою.

Слухаючи його, я завжди згадую вислів: «Смерть мільйонів — статистика, смерть одного — всесвітня трагедія». Усі випуски новин поротягом останніх п’яти місяців нагадують документальний фільм жахів, але виходу з цього кінотеатру ми чомусь не можемо знайти, хоча так ретельно шукаємо.

Й ось саме на 125-й день війни, коли емоційне виснаження, здавалося, досягло свого апогею, я відчула, що готова написати. Написати про все, що наболіло: Революцію Гідності, Небесну сотню, війну, наших героїв. Про це я потай мріяла останнім часом, так хотіла вилити свої емоції на папір, але не наважувалася. Я боялася, що не зможу знайти необхідні слова, та й, відверто кажучи, була впевнена, що їх не існує. Нема! У жодній мові немає слів, аби висловити той нестерпний біль, який заповнив душі мільйонів українців. Неможливо передати скорботу, страждання та горе, які принесла війна. Ця страшна відьма вкрала наш спокій, вкрила світ мороком, згасила Сонце і зорі. Вона ніколи не приходить одна — завжди у супроводі вірної подруги — смерті.

Революція.  Дубль  3

22 лютого 2014 року. Цей день уже ввійшов в історію. Та все ще не зрозуміло, як саме ми згадуватимемо його, яким він залишиться в нашій пам’яті. Що означатиме для нас ця фатальна дата?

22 лютого Україні, яка ще не оговталася від звістки про масові розстріли протестуючих у центрі європейської столиці, повідомили, що її гарант утік, певно, зрозумівши, що накоїв, та злякавшись народного суду. А народний суд справді був би жорстокий. Українці не пробачили б убивство 112 героїв.

Тоді нам усім здавалося, що не може бути нічого жахливішого, аніж те, свідками чого ми стали. Та й не могли ми тоді думати про щось інше. Надто страшне горе увійшло в наші домівки. Всі молилися за Небесну сотню, благали Бога допомогти Україні, а в серці кожного бриніла думка «Ми перемогли!» Ми розуміли, що дух Героїв, які поклали свої життя за неньку-Україну, завжди буде з нами, аби нагадувати про ту ціну, якою здобуто перемогу. А ми не маємо права зрадити їх, не маємо права на помилку, ми повинні підвести Батьківщину з колін.

А можливо, 22 лютого згадуватимемо ми зовсім інакшим: саме цього дня Україна зрозуміла, що Ро-сійська Федерація — дружня країна, до того ж гарант нашої цілісності — підступна змія. Коли Україна переживала трагедію Майдану й, попри все, плекала надію на демократичні зміни, «дружня» країна піднесла нам «сюрприз». Я до останнього наївно вірила, що «все буде добре». Та зранку 17 березня виявилося, що «Крим уже не наш». Але й це лихо не було останнім.

12 квітня ми почули про сепаратистські мітинги, захоплення адміністративних будівель у Донецькій області. Саме цього дня й почалося в Україні пекло, стало зрозуміло, що матимемо не одну Небесну сотню. Слухаючи черговий брифінг речника інформаційного відділу РНБО, чую страшну цифру — 568, у правдивість якої не хочеться вірити. Морок довкола, сльози тихо збігають щоками, а в голові зі страшним гулом лунає ота цифра — 568!

Лину думками на Схід… Цей шмат карти, що так хотів, аби його почули, здійснив свою «мрію»: увага всієї України та світової спільноти прикута до подій у цьому регіоні. Невже саме таких страшних подій хотіли мешканці Сходу?!

Десь під Донецьком ідуть запеклі бої, Українська армія підбирається до міста. Бойовики розуміють, що загнані в глухий кут, вони метушаться, палають від гніву та безсилля, намагаючись знищити все навкруги. А наші військові наступають, крок за кроком звільняючи Батьківщину від сепаратистської погані. Кожен метр української землі здобувають вони потом і кров’ю. Важко, кожному з них важко, але немає страху в мужніх серцях. Вони ні на хвилину не сумніваються в перемозі! Адже стільки вже вистояли, стількох товаришів утратили... Ці жертви не можуть бути марними!

«Козаки не здаються! Вперед, хлопці!» — підбадьорює товаришів молодий солдат. Його любили  в бригаді за добру вдачу та оптимізм, який він не втрачав у цьому пеклі. Він пішов до війська добровольцем, бо не міг спостерігати, як ворог намагається загарбати його Батьківщину. Дружина не заперечувала, бо завжди розуміла його. Лише подивилася проникливо в його сині очі й тихо промовила: «Бережи себе». Потім обняла і додала: «Я кохаю тебе й чекатиму з нетерпінням». Разом вони підійшли до дитячого ліжечка, в якому солодко спав їхній син — їхня любов і надія…

Саме це прощання з родиною згадував він під час запеклих боїв, вірив, що фотографія сина захистить його від ворожої кулі. Ні, він не боявся смерті: за ці дні призвичаївся до думки про неї. Він не боявся, але не хотів помирати. Адже синочкові так потрібен батько… А цей журливий погляд дружини… Вони мріяли про власний будиночок біля річки, куди приїздитимуть влітку всією родиною. Тато з сином будуть рибалити, а мама готуватиме обід, а потім усі разом плаватимуть на човні, сміятимуться, щасливі. Так, це все неодмінно буде! І будиночок, і риболовля, і човен. Заради посмішок дружини й сина він має перемогти та повернутися живим. І це діяло! Здавалося, кулі оминали його.

Військові наближалися до вцілілої будівлі. Навколо ще палали пожежі, у повітрі висів дим. Але цього не помічали бійці. Вони здобули першу перемогу в цьому місті. Це досягнення — перший крок до звільнення всього Донецька, до здобуття перемоги, до миру! Хлопці вітали один одного: завдання було виконано без втрат.

Наш герой вирішив, що треба терміново підняти український прапор. Кожен прагнув виконати цю почесну місію. Наш герой швидко впорався з цим: хвилина — майоріє прапор. «Слава Україні!» — вигукнув боєць із посмішкою на втомленому обличчі. Та раптом свист пролунав у повітрі — посмішка застигла маскою смерті. «Герою слава!» — крізь сльози промовляли вже на цвинтарі рідні, друзі, незнайомі співвітчизники.

«Герої не вмирають!» — скандуватимуть вони. Ні, вмирають, полишаючи цей світ назавжди. І не так гарно, як це показують у фільмах, — без музики. Так вони житимуть у народній пам’яті, в історії, художніх творах. Але ніколи не заповниться порожнеча, не загояться пекучі рани в душах рідних.

…Мовчала молода, така ще гарна вчора дружина. А зараз вона наче стала старшою на десятиліття — сумна й печальна. Вона вдивлялася в дороге обличчя — таке гарне й після смерті. Згадувала їхнє знайомство, ве-сілля, невимовну радість чоловіка, коли вперше взяв на руки свого первістка, їхні плани на майбутнє. Зринула думка: «Про що думав він у свою останню хвилину?» Не знала вона, але чомусь була впевнена, що останні думки коханого були світлі й обнадійливі…

Ця  війна  змінила  нас

Ми забули про власні потреби, проблеми, звичний ритм життя, веселощі та розваги. Всі думки — про наших захисників, молитви — про мир. У нас уже є ветерани війни — однолітки незалежної України, діти війни, солдатські вдови.

Ми не знаємо, що буде завтра, коли закінчиться цей жах. Та точно знаємо, що наше життя докорінно змінилося: ми побачили світ іншим, в інших кольорах, з’явилися інші пріоритети, цінності та мрії. Ми відчули себе вільними. Але разом із свободою прийшла неймовірна відповідальність, яка лягла важким тягарем на наші плечі. Ми вже ніколи не будемо «хохлами». На питання «Хто ти?» більшість відповідає, не замислюючись: «Українець!» Вітанням «Слава Україні!» вже нікого не здивуєш, тим паче — не злякаєш.

Галина ВАХТІНА,
учениця Іллічівської гімназії, волонтер.