Пізнати себе і збудувати свій власний дім на власній, успадкованій від предків землі

Чи знаєте Ви, пане Кириллов й «іже з Вами», хоч одного із безлічі видатних українців-просвітителів Росії, хоч один із їхніх творів, хоч одне із їхніх діянь? Чули, можливо, щось про Феофана Прокоповича, але нічогісінько не знаєте ні про його діяльність, ні про його творчість, ні про те, що саме він був одним із основоположників «російських» підручників із граматики, математики, географії і т. д., а лише перелік його філософських творів, віршів і проповідей зайняв би не менше шести сторінок убористого друкарського тексту. А їх же, учених-просвітителів, було вивезено з України не один і не два десятки!

І це — в той час, коли, як пише до-слідник історії Москви І.І. Забєлін (не український націоналіст явно), вся московська «грамотность» зосереджувалась на Спаському роздоріжжі, де напівграмотні дяки й попи-розстриги продавали рукописні листки, «имянуя из книг Божественного писания… и в тех писмах, на преданныя святой церкви книги, является многая ложь; а простолюдины, не ведая истиннаго писания, приемлют себе за истину и в том согрешают, пачеже выростает из того на святую церковь противление»1.

Ось такими були в XVII столітті «просвітництво» і «чистота православ’я» в Росії, хоча й при цьому І.І. Забєлін твердить, що навіть ця «народна грамотність» «...была очень ценима при господстве всеобщей безграмотности».

Саме українські вчені-святителі, що отримали освіту в Києво-Могилянському колегіумі й продовжили її в кращих університетах Західної Європи, якою Ви, пане Кириллов, сьогодні лякаєте нас точно так, як колись безграмотні московські бояри лякали нею своїх «нєдорослєй», — саме вони, наші українські вчені, витягли в XVII—XVIIІ століттях Росію із пітьми невігластва, очоливши буквально всі головні єпископські кафедри і при кожній з них відкривши перші в Росії єпархіальні школи, училища та семінарії, невпинно проповідуючи істини християнської моралі та етики, роз’яснюючи суть вчення Христового і навчаючи московських попів.

Це саме вони прорубали для Росії, що погрузла в темряві невігластва, оте приповідкове «вікно в Європу», крізь яке вперше проникло сюди світло знання. Це саме їхні та їхніх учнів щонедільні проповіді слов’янською мовою стали одним з факторів закорінення в розмовній мові московитів слов’янських слів, що, в кінцевому висліді, сприяло переходу населення на ту суміш церковнослов’янської, угро-фінської і татарської мов, яка згодом, удосконалена й розвинута, стане називатись «великим и могучим русским языком» (І. Тургенєв). Адже, як свідчить російський же дослідник І.С. Улуханов (теж явно не український націоналіст!), навіть наприкінці XVII століття в розмовній мові москвичів вживалося всього 41 слов’янське слово!2.

І це при тому, що всі дослідники хором визнають: українська мова зберегла досі майже всі особливості мови давньої Русі, а російський історик В.О. Ключевський (теж не український націоналіст наче) твердив, що «древнерусский язык был точно таким же, каким и ныне (то есть, в XIX веке) разговаривают в Малороссии».

України, п. Кириллов, «не было», її, як Ви стверджуєте, «поляки выдумали», але ж народ, що протягом двох тисячоліть розмовляє своєю рідною українською, яка колись давньоруською звалась, — був! І є! І спокон віку розмовляв він і розмовляє досі своєю мовою, збереженою від найдавніших часів, а не в XVII—XVIII столітті сформованою, як «великий и могучий».

Чому Ви всього цього не знаєте, пане Кириллов? Чому про це нічого і ніколи не чули наші батьки, діди і навіть прадіди? Чому весь хід Куликовської битви, яка була не більше як наслідком«династических разборок в единой московско-ордынской системе и единой стране» (не я, а Лев Гумільов це каже, теж не український націоналіст, здається?) і жодного відношення не мала до нашої землі та наших предків, ми вивчали ледь не напам’ять, а про битву Синьоводську, яка в 1362 році (за 16 літ до Куликовської) остаточно звільнила всю нашу землю від ординського іга, навіть не чули?

Чому ми до сивих кіс запам’ятали навіть те, що в бою на далекому Чудському озері, який жодного стосунку до нашої землі не мав, «пси-рицарі» вилаштували своє військо «свинею» (клином), але ніколи ніде жодного слова не читали про шість переможних битв з тими ж тевтонами наших предків під знаменом великого русько-литовського князя Ольгерда?

Та тому, пане Кириллов, що протягом майже чотирьох століть ми жили в «русском мірє», де підносилося все російське і замовчувалося або принижувалося українське. Тому, що всі ми, як і діди наші, вчились «по учебникам, изданным в России» чи з її дозволу, якими Ви та інші «строітелі русского міра» в Україні й досі, разом з міністром лжеукраїнської освіти, хочете ще й нині задурманювати голови наших дітей і внуків.

Тому, що політика імперії (хоч самодержавної, а хоч «совєтської») зводилась до того, щоб і Ви, і я, і весь український народ вважав себе другосортним, «малим» народом і з заздрістю дивився на Росію; щоб кожен з нас відчував свою ницість і неспроможність, соромився свого походження, своєї мови та зі шкіри пнувся, аби приліпитися до «високої російської культури», хоча б на рівні: «асфальт репается ат спёки, а гарабцы цверенькают».

Ви хочете, щоб і далі так було?

Мені аж ніяк не дивно, що Ваш «соратник», співробітник Російської академії наук, хоче саме цього. Йому, як і Московському патріарху та сучасним московським самодержцям, потрібні наші виробництва, наша земля, наші робочі руки, гарматне м’ясо для війн і, головне, наш «генетичний потенціал».

Але ж Вам, громадянину України, чому так нездужається від того, що в наших школах не вивчається російська історія чи наша не вивчається «за учебниками, изданными в Росии»? Чомусь жоден громадянин Росії не страждає від того, що не вчить свою історію за підручниками, виданими в Україні, а Вам, як і нашому міністру освіти (йдеться про Д.Табачника. — Прим. Ред.), ну просто наш український хліб у горло не лізе без підручників, «изданных в Росии»?

Чому для Вас, наче ж бо громадянина України, так важливо, щоб наші діти, діти українського народу, істинні спадкоємці славної давньої Русі, й далі не знали, хто вони і де їхнє справжнє коріння, щоб відповіді на ці питання давали їм московські фальсифікатори історії, як робили це впродовж майже чотирьох століть, привласнивши наше ім’я, нашу давню історію, проводячи тотальну багатостолітню деукраїнізацію українського народу?

Вас так турбує «дерусифікація» України? А майже чотирьохсотлітня її «деукраїнізація» вас не болить? А от мене — болить! Дуже болить, пане Кириллов! І я хочу, щоб усі мої співвітчизники, у тому числі і Ви, пане Кириллов, і міністр освіти України, любили землю, на якій живуть, пишалися своєю причетністю до неї й будували на ній не чужі «міри», а своє власне щастя у власній державі.

А для цього потрібна історична правда, а не московський фальсифікат у модернізованій упаковці.

Ви кажете, що «оранжевая власть» будувала свою політику на «отрицании России». Хіба той факт, що у нас мало французьких чи італійських шкіл, а японських, здається, і взагалі немає, — є свідченням того, що ми «заперечуємо» ці держави? Хіба для того, щоб ми по-дружньому, з повагою ставилися до тієї ж Франції чи Італії, нас треба обов’язково «офранцузити» чи «зіталянити»?

То чому ж Вас так тривожить українізація України? Французи он, ледь відчувши загрозу для своєї мови, спеціальний закон про її захист прийняли, яким заборонили вживання англійської в усіх сферах офіційного життя. Це при тому, що ні англійська королева, ні прем’єр, ні жоден з англійських парламентарів ніколи не заявляв, що Англія поширюється туди, де живе хоч один англомовний громадянин, як це неодноразово заявляли впливові російські політики.

Суть політики будь-якої справді державної влади полягає не в запереченні будь-чого, а в утвердженні. Утвердженні своєї суверенності, своєї культури, своєї церкви, своєї державної мови та національної самосвідомості свого народу, бо все це і є складовими державності.

Влада, яка не дбає про утвердження цих цінностей — не є істинно державною владою. Це тимчасовці, які прийшли, аби урвати від держави й народу побільше і покласти у власну кишеню, або щоб (певна річ, з вигодою для себе) розвалити і продати цю державу разом з її народом. А громадяни будь-якої держави, які заперечують вищеназвані цінності, — не громадяни, а юрба сліпців, що не розу-міють ні себе самих, ні власного блага, або проплачені з-за кордону ідеологічні диверсанти.

Колись у XVII столітті один розумний чоловік і досить далекоглядний політик — глава посольського приказу Московської держави сказав: «Основой политического подчинения есть подчинение духовное» (а йшлося якраз про підпорядкування Української церкви Московському патріархату, без чого повне полі-тичне підкорення України було неможливим).

Невже Ви, пане Кириллов, не розумієте, що, будуючи разом з патріархом Кирилом Гундяєвим свої «русские миры», Ви (особисто Ви, тому що Московський патріарх чудово розуміє, що і для чого він робить!) сприяєте духовному рабству своїх співвітчизників, громадян України?

Політичне й економічне рабство на обробленому Вами ґрунті встановлять уже напевне без Вас! Вас хіба, може, десь невеличким погоничем із батіжком у руках приставлять… Та й то навряд чи, бо в них і своїх голодних ротів на роль погоничів вистачить…

Невже Вам (освіченій же людині) так важко збагнути, що, переконуючи нас у «роковом разделении нынешней Украины на два противостоящие друг другу народа», Ви виконуєте роль знаряддя російської політики «поділяй і владарюй»?

Немає у нас двох народів, «противостоящих друг другу», й ніколи не було! Було «роковое разделение», але не нині, а в минулому: одна частина народу була під меншим політичним і духовним гнітом і тому зберегла свою національну самосвідомість, а інша була піддана тотальному зросійщенню, викоріненню цієї самої національної самосвідомості, яка так необхідна для активної участі в будівництві власної держави, а значить і власної долі.

І завдання кожного чесного громадянина України, а тим більше, чесного по-літика, полягає не в розпалюванні протиріч, не в будівництві «чужих миров», а в тому, щоб спокійно, без штурханів і докорів допомогти людям пізнати правду про себе самих, про свою історію зі всіма її славними й безславними сторінками (таких у нас, як у кожного народу, теж вистачає...), про свою давню культуру, про свою прадавню (а не кілька століть тому виниклу) мову...

Те, що Ви, пане Кириллов і іже з Вами, називаєте «русским миром» із збереженням і «приумножением русской культуры», здатне тільки знищувати і руйнувати все, до чого доторкнеться, як знищило всі сліди ранньої культури угро-фінських народів на їх же землі, як зруйнувало древню Новгородську культуру, що припинила своє існування після винищення та вивезення на Московщину всього (буквально всього!) новгородського населення. Не думаєте ж Ви, що московити, завезені в Новгород для його заселення, були здатні продовжити розвиток стародавньої Новгородської культури!.. Те ж було з культурою Пскова, Сибіру, Середньої Азії. Точно так знищувалася українська культура разом з десятками мільйонів її носіїв.

Той світ, у який Ви разом громадянином сусідньої держави Кіріллом Гундяєвим нас тягнете, ніколи не був руським. Це був абсолютно чужорідний істинній Русі світ, що завжди ненавидів свою су-сідку, завжди боявся її посилення і завжди намагався нажитись за її рахунок. Завжди! Від Андрія Боголюбського починаючи й кінчаючи сьогоднішніми правителями цього самозваного «русского міра».

Можливо, я некоректна. Але Ви самі сказали, що (цитую, зберігаючи синтаксис) «играть в политкорректность не является возможным при решении столь важного вопроса, потому как если не называть вещи своими именами, то проблема не может быть осознана, а, следовательно, и решена».

Отож, я й називаю «вещи своими именами», а Ви постарайтесь усвідомити їх:

1. Країна, звана нині Росією, а іноді навіть і Руссю, ніякого стосунку до давньої Русі, а отже й до давньоруського світу, не мала, окрім того, що постійно воювала з руським світом, двічі перетворивши центр цього світу — Київ — у попіл, а пізніше — допомагала Батию в завоюванні цього давньоруського світу.

2. Ростово-Суздальське князівство — перше державне утворення на території нинішньої Росії, як і Московське, створене в 1272 році з волі ординського хана Менгу-Теміра для молодшого сина Олександра, названого Невським, виникли на землі народу меря, який, потрапивши в орбіту так званого «русского міра», зник з лиця землі на своїй власній території, ставши «добривом» для «новой исторической общности», названої «российским народом». Те ж саме комуністичні генсеки хотіли зробити зі всіма народами, що входили в СРСР у новітні часи, тільки для замилювання очей називали цю новітню «общность» народом «советским».

3. Те, що творець першого державного утворення на землі народу меря був одним із шести синів київського князя Володимира II, названого Мономахом, жодним чином не є свідченням того, що Суздальщина (Мерська земля) перетворилася на Русь. Донька Ярослава Мудрого була королевою Франції, але Франція від цього Руссю не стала.

4. Якщо зважити, що версія російських істориків про «перетікання слов’ян» у XII—XIІІ століттях в угро-фінські землі не обґрунтована ні документально, ні логічно, а княжа дружина і сам князь не могли вплинути на «ослов’янення» угро-фінського етносу на генетичному рівні, то залишається великий сумнів у належності росіян до слов’янського етносу взагалі.

5. Одразу хочу заспокоїти шовіністів, які сприймають таке твердження як образу, чомусь вважаючи, що угро-фіни чимось гірші за слов’ян.

Висловлений у попередньому пункті сумнів у «слов’янськості» великоросів значною мірою знімається, якщо взяти до уваги, що «перетікання слов’ян» у Московію таки були. Тільки не в XII—XIII століттях, як бездоказово стверджують російські історики, а значно пізніше.

Перший такий «перетік» був пов’язаний з «виводом» на Московію недобитих псковитян і новгородців після завоювання цих незалежних князівств. Після погрому новгородських земель Іваном IV (Грозним) там, за свідченням істориків, налічувалося всього 860 осіб, а Стефан Баторій під час так званої Лівонської війни навіть не увійшов до мертвого міста.

Незабаром Новгород та Псков були заселені спеціально привезеними сюди мерянами-московитами.

Другий могутній «перетік» слов’янського населення до Московії пов’язаний з Лівонською війною і захопленням Іваном IV Полоцька. Тоді, як твердить автор «Хроніки європейської Сарматії» Олександр Гваньїні, було вивезено на Московію понад 60 тисяч слов’янського населення Полоцького князівства (нинішня Білорусь). Під час війни 1654—1657 років Алєксєй «Тішайший» (батько Петра І) та патріарх Нікон підписали постанову про примусове переселення в Московські землі 300 тисяч жителів Білорусі. Відомо, що частина цих людей була поселена в спорожнілій після чумної епідемії 1654 року Міщанській слободі, а інші — розкидані по всій Московщині. В указі царському особливо наголошувалося, щоб були вивезені всі ювеліри, зброярі, різьбярі, будівельних справ майстри, друкарі разом з друкарнями (Уладзімір Арлоу «Таямніцы Полацкай гысторыі»).

«Перетікання» на Московію українського населення у XVIІ—ХVIIІ ст. теж обчислюється сотнями тисяч селян, забраних у рекрути, та козаків, загнаних на будівництво Ладозьких каналів та Північної Пальміри, що виросла, як казав Т.Г. Шевченко, на болотах, «засипаних благородними козацькими кістками» та «на козацьких трупах катованих». Вивезення українських співаків, музикантів, художників, учених також обраховується тисячами.

А скільки цінного «генетичного матеріалу» дала українсько-польська шляхта, що стала на службі у царя «російським дворянством»!

Таким чином, із принижених і зневажених, відлучених від своєї власної землі і власної культури угро-фінів; з кочівників-татар, звиклих до беззаперечної покори ханській волі та постійного розширення території кочування; з насильно відторгнутих від свого етнічного ко-ріння бранців-слов’ян і почав у XVIІ—XVIIІ століттях формуватися великоруський народ — народ рабів і тиранів, бо кожен раб, отримавши бодай малесеньку владу над іншими, неминуче перетворюється на тирана.

Тісний симбіоз місцевої (княжої) влади з ординського державною, що тривав три століття, разом з рабським менталітетом народу зумовили те, що основою державного правління в Московії стала тиранія і деспотизм, а основою геопо-літики — всемірне розширення територій шляхом завоювання і підпорядкування сусідніх земель і народів. Ці основи і сьогодні залишилися в Росії непорушними (на жаль).

Насильницьке переселення сотень тисяч білорусів та масове вивезення на роботи і на царську службу українського населення, що, як і білоруси, розмовляли давньоруською мовою, спорідненою з церковнослов’янською, яка була в Московії мовою церкви і державного діловодства, разом з поширенням принесеного українськими святителями пропо-відництва церковнослов’янською та поширенням шкільництва, нами ж запровадженого, — сприяло дедалі ширшому проникненню слов’яно-руської лексики в розмовну мову московитів, внаслідок чого і сформувалася мова великоросів — церковнослов’янська у своїй основі, але з величезними до-мішками лексичних і фонетичних елементів фінської та татарської мов.

Галина МОГИЛЬНИЦЬКА.

(Далі буде).

1 Из Соборного постановления (ноябрь 1681 года) // История книги: хрестоматия для студентов, обучающихся по направлению 520 700 «Книговедение». — Часть I // Составители Т. Г. Куприянова, О. В. Андреева. — М.: [б. и.]. — 2008. — Ч. 2. — 205 с.

2 Улуханов И.С. Разговорная речь Древней Руси // «Русская речь». — 1972. — № 5. — С. 32—48.