Чому плачуть за волоссям?

Втратити волосся — значить, стати рабом, невільником. Призваних до лав доблесної радянської армії новобранців насамперед стригли. Пояснювали цю процедуру, звичайно ж, гігієнічними вимогами. Але суть її була інша. Призовники це добре відчували: разом з волоссям вони прощалися з привільним життям «на гражданці». Щодо гордих синів Кавказу, то їх теж стригли, але дозволяли носити вуса.

У школі, з енергією, достойною кращого застосування, вчителі старанно слідкували, щоб учні були коротко по-стрижені. І, як це не дивно, таке ж творилося і в інституті. Особливо вислужувалися викладачі так званих суспільних наук (тобто партійних баєчок). А на військовій кафедрі це взагалі було улюбленим заняттям товаришів офіцерів — стежити, щоб волосся, не дай Боже, було довшим, ніж два сантиметри. Здавалося, що довжина волосся — то основа боєздатності «непереможної та легендарної». І на які тільки хитрощі ми не йшли, щоб зберегти свої кучері та власну особистість! Наші аргументи щодо довжини волосся «улюблених вождів» Карла Маркса та Фрідріха Енгельса розбивалися об залізний аргумент: «Не положено!» Ким і куди було «положено» — ніхто пояснити, звісно ж, не міг. Зате як легко було вгадувати вірних ленінців, комсомольських лідерів по їхніх прилизаних лисинах та округлих черевцях!

З дитинства батьки також регулярно нас стригли. І це справді було пов’язане з гігієнічними міркуваннями — у тав-рійських селах з водою завжди було сутужно. Але ж нам обов’язково залишали чубчик — ознаку вільної людини. Робилося це все на підсвідомому рівні, з огляду на традиції та звичаї.

Втім, після чубів та вусів, спустимося трошки нижче й поговоримо про розкішні боярські бороди. Ці бороди, як і бороди простих селян та священиків, були зовсім не випадковими. Любов московитів до бороди пояснюють особливостями холодного та болотяного клімату. Взимку борода захищає від морозу, а влітку — від гнусу. Європейці, в тому числі й українці, борід майже не носили. Справжня ж причина любові росіян до великих «окладистих» борід інша. Коли наші предки русичі почали освоювати землі сучасної Росії, то там проживали угро-фінські племена. Уральська сім’я — чудь, весь, меря, мордва, черемиси та інші чухонці — не належать до індоєвропейських народів. У них не зовсім європейські обличчя. Типовим представником цих народів є президент однієї з сусідніх держав. Крім широких вилиць, дрібних рис обличчя, близько посаджених невеликих очей, для них характерна рідка рослинність на обличчі. Якщо борідка все ж виростала, вона була геть дрібною та миршавою, цапиною. Звідси ж виводять одне із значень слова «кацап». З іншого боку, турецькою мовою «кацап» — м’ясник, різник, причому в найгрубішому значенні цього слова.

Отож русичі поступово колонізують болота та ліси майбутньої Московщини. Вони становлять невеликий, але панівний відсоток населення цього краю. Поступово виробляється спільний суржик на основі старослов’янської, в основі болгарської, мови. Підвладне населення поступово ж приймає й загальну назву «руські». «Ви чиї?» — «Руські». Тобто підвладні русичам. Щоб не розчинитися в цьому багатонаціональному котлі чи болоті, нащадки русичів берегли, як зіницю ока, свою слов’янську ознаку — густу бороду.

І все було б добре. Та серед нащадків Олексія Романова, особливо пізніх, як у казочці про третього брата, з’явилися ознаки виродження. Молодші сини царя Олексія виявилися не зовсім нормальними. Іван був дуже тихий, спокійний, бездіяльний. Петро, навпаки, страждав на невсипущу потребу бурхливої чи навіть буйної діяльності, за що турки й охрестили його «Безумним». До того ж у Петра Олексійовича виявилися ознаки сексуальних відхилень. З одного боку, він був бі- і гіперсексуалом, з іншого — всі його жінки наставляли цареві-батюшці роги. На ці не дуже приємні новини цар реагував якось дивно. Те, що він звинувачував своїх дружин та полюбовниць разом з їхніми коханцями у всіляких гріхах, в тому числі обов’язково в державній зраді, це ще можна зрозуміти. А ось його писемну діяльність, з точки зору здорового глузду, пояснити важко. В своїх указах Петро досить детально інформував населення всієї країни, хто, де, коли і як саме наставив йому роги. А справа в тому, що в нього були якісь гормональні порушення, одна з ознак цього — в царя не росла борода. Такі-сякі «котячі» вуса ще виросли, а борода — ні.

І тоді цар-революціонер та реформатор із затятою енергією затіяв чергову кампанію — змусив своїх підданих брити бороди. Цю чергову маячню збоченця вірнопіддані історики пояснюють необхідністю «європеїзувати» Росію. Крім суто особистої причини, була й інша. Адже борода — це ознака вільної людини. Тоді як указом Петра в Росії всі віднині повинні були іменуватися не холопами (яка дикість і Московщина!), а… рабами. Рабами в Московській Росії були геть усі, крім самого царя. Найбільші вельможі збривали свої бороди й підписували листи: «вірнопідданий і нижайший раб Олексашка». Тобто всесильний Меншиков.

Ось чому плачуть за волоссям. Тому, що це ознака вільної людини!

А ось яка історія сталася з іншою ознакою раба — мотузкою. Найкращими воїнами-найманцями в Європі були хорвати. Наймаючись на певний строк на службу, вони вішали на шию хустинки з ко-льорами свого сюзерена. Коли король Франції побачив цих бравих вояків, він був зачарований цими хустинками. І з його легкої руки чоловіки в Європі, а зараз і в усьому світі почали носити галстуки, тобто краватки. Така ось джентльменська ознака людини на службі, при виконанні.

Важко сказати, чи знали полум’яні революціонери про пов’язку на шиї, як ознаку невільної людини, та піонерський галстук став неодмінним атрибутом радянського школяра. І слідкували за цим дуже уважно, як і за зачіскою. Своєрідним галстуком є й так звана косоворотка — сорочка з високо піднятим і туго за-стебнутим комірцем. Диктатори всіх часів і народів завжди старалися нав’язати своїм підлеглим щось і зовнішньо рабське. Стоячі комірці в радянській армії збереглися до кінця 1960-х. Вищим виявом лібералізму було, коли сержант під час відпочинку дозволяв солдатам розстебнути комірці. З часів Миколи Першого й до Йосипа Кривавого все служиве населення імперії, включаючи школярів та вчителів, повинно було носити мундири, до того ж з високим тугим комірцем. А чого варті напіввійськові «френчі», в яких хизувалася партноменклатура до самої смерті вождя!..

А ось в української сорочки-вишиванки, яку, до речі, так любив могильщик сталінізму Микита Хрущов, відкритий комір. Та й галстук до неї геть не пасує.

Юрій БЕЗУХ.
Херсонська область,
м. Нижні Сірогози.