№ 66-67 (21537-21538) субота 30 серпня 2014 року

Хто тільки не писав в ці дні про рукостискання Путіна і Порошенка в Мінську. Хто тільки не згадував, що президент України при цьому змінився в обличчі, а обличчя баронеси Ештон, навпаки, посвітлішало. На підставі одного факту народилося стільки фантазій, що єдиний адекватний коментар залишився фактично без уваги. А він вартий уваги.

Привід
для «невтручання»

В інтерв’ю Російській службі новин на рукостискання глав двох держав миттєво (у президентів ще не охололи долоні) відреагував заступник голови російської Державної думи пан Жириновський. «Це церемоніал, — сказав він. — Звичайно, треба тиснути руки. Тиснув же руку Молотов Ріббентропу, хоча знав, що через два роки розпочнеться війна. План «Барбаросса» ще не підписаний, але руки треба тиснути».

Потік свідомості Володимира Вольфовича, як відомо, тече кремлівським руслом. А якщо виходить з берегів, то за прямою вказівкою згори. Але талант нікуди не дінеш. Без згоди автора неймовірне стає очевидним. З наведеної цитати, наприклад, випливає, що в 1939 році світову війну і війну Німеччини з СРСР готував не Гітлер, а Сталін.

Обращение к народу Украины

Дорогие сестры и братья!

В этот страшный момент мы с болью сердца обращаемся к вам.

Правящий в России режим перешел последнюю нравственную границу и без объявления войны начал военные действия в Украине. В начале марта Российская армия оккупировала Крым, а теперь пытается захватить юго-восток вашей страны. При этом спецподразделения Российской армии, что постыдно для военных любой страны, скрывают свою национальную принадлежность и свои лица и действуют в качестве «зеленых человечков». Это позор для России, позор для нашей армии. Русская армия никогда не позорила себя, прикрываясь мирными жителями. Русский воин так не поступил бы и ныне, но режим толкнул его на преступление против брата и против собственной чести.

Напередодні Дня Незалежності в Одесі підвели підсумки щорічного загальнонаціонального конкурсу «Українська мова — мова єднання». Ювілейний, 15-й за рахунком, форум пошановувачів українських цінностей, у нелегкі для країни воєнні часи, в буквальному сенсі слова, об’єднав українців. Роботи надійшли з усіх куточків планети — 210 персональних і колективних доробків з України, Молдови, Китаю, Білорусі, Німеччини, Ізраїлю та інших країн у черговий раз дивували, радували, надихали… Не пасла задніх і наша «Чорноморка»: редакційний колектив газети за ґрунтовне висвітлення мовно-літературних традицій українського Причорномор’я здобув перше місце у номінації «Мовне багатоголосся».

Вітали переможців традиційно впродовж трьох днів — з 21 по 23 серпня. Організатори, як і в попередні роки, з розумінням поставилися до учасників. «Не в усіх була можливість приїхати першого дня. Потяги ходять своєчасно, але з квитками завжди проблема. Хтось не зміг і за сімейними обставинами. І було б нечесно не дати нашим учасникам можливості побувати в нашому місті — себе показати, на інших подивитися, познайомитися з красотами міста-героя», — зауважив на це Юрій Работін, голова Одеської регіональної організації НСЖУ, а за сумісництвом ще й голова журі конкурсу «Українська мова — мова єднання».

Варто зазначити, що «знайомство з містом» для організаторів фестивалю було дуже важливим. Окрім звичних екскурсій Одесою, конкурсантів звозили до дельфінарію, а також познайомили з малечою, що відпочиває в таборі «Молода гвардія». Учасники фестивалю провели з дітьми різноманітні майстер-класи, а на згадку про себе подарували примірники власних книг з віршами, казками й оповідками.

1 вересня в Одеському національному театрі опери та балету відбудеться благодійний концерт для збору коштів на придбання санітарного автомобіля для Національної гвардії України.

Всі виручені за продаж квитків гроші підуть на цей автомобіль. Вартість квитків – 50, 100, 150 і 200 гривень. Придбати їх можна в касі театру, у «Книгарні-кав’ярні (вул. Катерининська, 77) та за посиланнями: http://www.kassir24.com.ua/od/places/operniy_teatr, https://ukrticket.com.ua/booking/#/boxOffices.

До Дня міста в Одесі відбудеться низка святкових заходів, але, як зауважили в мерії, зважаючи на складну ситуацію в країні, програма буде більш спокійною порівняно з попередніми роками, втім, не менш цікавою.

Серед заходів, які розплановані до 7 вересня включно, — фестивалі вуличних вистав і церемоніальних мистецтв «Одеса Open air 2014», нового польського кіно, «Бабель-фест», «Пікейні жилети» пам’яті Ігоря Ганькевича,  виставки фотографій і квітів,  концерти, ярмарки тощо.

28 серпня — 3 вересня — сільськогосподарські ярмарки біля Палацу спорту (просп. Шевченка, 31), ТК «Сіті-центр «Котовський» (вул. Затонського, 32), у сквері «Промінь» (вул. Левітана, 62).

З царства Путина—Жиринівського пролунав людський голос підтримки і схвалення української боротьби за незалежність. Це дуже мужній голос російських інтелектуалів, не заангажованих у політичних партіях.

Цей голос дуже своєчасний і, коли хочете, доленосний. Він свідчить, що самопроголошені царі Росії, розпалюючи шовіністичні пристрасті в російських масах, насправді мають серед свого електорату дуже поважну і далеко не непомітну і нечисленну опозицію.

Треба додати, що залякані справжнім фашистським терором інтелектуали Росії бояться приєднати свій голос до голосу мужніх та безкомпромісних інтелектуалів Росії, які розуміють, що на землі України іде боротьба за дальше безперешкодне панування кліки Путин—Медведів—Жиринівський, кліки абсолютно фашистського, гітлерівського зразка.

5—7 вересня в Одесі, на території санаторію «Лермонтовський», відбудеться всеукраїнський патріотичний благодійний арт-фестиваль «УкрОп».

Його мета — згуртувати з допомогою музики, танців, віршів, кіно і будь-якого іншого мистецтва весь волелюбний народ України та зібрати й передати кошти пораненим і сім’ям загиблих у зоні АТО.

Отже, добрі побажання, з якими Обама обрався на пост президента, вся його політика невтручання, миролюбства, весь пафос «зухвалої мрії» виявилися стежкою, яка привела в пекло 2014-го. Україна... Газа... Ірак... Вогонь запалав зусібіч. Чи розуміє Америка, що це горить вона? Здається, ні. Бушу свого часу докоряли «ковбойською зовнішньою політикою». Цілком можливо, що нині ми маємо справу з іншою крайністю. Як на нинішній час, якби Обама знімався в ковбойському фільмі, йому б належала роль не головного героя й не головного лиходія, а бармена, який у спокійні моменти дає розумні поради, а в складні — ховає випивку під шинквасом. Хороший хлопець. Але не для бійки.

Повертаючись у квітні з азіатського турне, Обама мав тривалу розмову з групою журналістів із президентського «пулу». Журналісти виявилися допитливими — ставили незручні запитання. Відповіді Обами зводилися до того, що Америка достатньо навоювалася, що він майже завжди віддасть перевагу дипломатичному вирішенню, а не воєнному втручанню, і що головна заповідь у ремеслі по-літика такого рівня — do no stupid shit. В акуратному перекладі — «не робити дурниць». Це й справді та заповідь, якою керується ця адміністрація і яка пояснює багато чого.

Член Європарламенту, колишній чеський сенатор і во-єнний кореспондент Яромир Штєтина нещодавно повернувся з Донеччини, де, окрім іншого, відвідав підрозділи української армії. Кореспондент «Німецької хвилі» розпитав в очевидця про його враження від побаченого.

— Чеська преса часто порівнює події серпня 1968-го у Чехословаччині з подіями серпня 2014-го на Сході України. Чи відповідає, на вашу думку, правді таке порівняння?

— Відповідає, але не на сто відсотків. Різниця полягає в тому, що українці — на відміну від нас у 1968-у — опираються. Опір їхній аж такий відчайдушний, що я знімаю перед ними капелюха.

Попри небезпеку, лідер Радикальної партії повернувся на Схід, де допомагав військовим та підіймав патріотичний дух у місцевих мешканців.

Олег Ляшко не втомлюється повторювати: щоразу повертаючись до Києва, він залишає своє серце на Донбасі. Воно й не дивно: дитинство політика пройшло на Луганщині, з нею пов’язані найтепліші спогади з минулого. Мабуть, саме тому величне свято — День Незалежності України — політик вирішив провести на своїй малій батьківщині, у щойно звільнених від терористів містах Донбасу, поряд з якими продовжувалися запеклі бої.

Лист  бійцеві  АТО

Дорогий побратиме!

Я Тебе не знаю, але дозволь саме так до Тебе звертатися.

Я та й ми усі, українці Одеси, пишаємося Тобою, наш Захиснику, пишаємося нашою українською, такою чудовою молоддю! А Ти, друже солдате, саме до неї належиш за духом, за силою волі, незважаючи на те, якого Ти віку.

Тому що в Одесі, наприклад, юні придумали на День Незалежності України Вишиванковий фестиваль. І проводять вони його власними силами вже шостий рік поспіль. Отакі непосидючі: організовують і конкурси, і вікторини, й усякого цікавого краму на лотках з усіх кінців України — очі розбігаються, і підняття Державного Прапора України завдовжки 23 метри (!) Потьомкінськими сходами, і ланцюг вишиванок від пам’ятника Дюку сходами повз морський вокзал до Чорного моря (цьогоріч маємо рекорд — майже півтори тисячі людей у вишиванках взялися одночасно за руки), і безперервний концерт на сцені біля нашого Дюка. Чому нашого?

Колись я був дуже активним рухівцем. Мітинги, з’їзди, В’ячеслав Чорновіл... Пам’ятаєте? Я вірив, що Україна — це ніби наш славетний Дніпро, який тече в одному напрямку, а ми всі і я — це маленькі струмочки, чия сила, розум й енергія впадають у Дніпро, повнять його і від кожного з нас Дніпро-Україна стають могутнішими і прекраснішими.

Та з часом побачив, що це далеко не так, що Україна, про яку я і мільйони таких, як я, мріяли, — це ілюзія, це зовсім не Дніпро з тисячами струмочків, що це величезна вантажівка, яка загрузла у калюжі і не може виборсатися на чисту, тверду дорогу: колеса крутяться (ми, тобто такі, як я, щось робимо внизу, віримо, надіємося), але машина не рухається вперед, машина стоїть у болоті, бо інтереси таких, як я, і тих, хто при владі, — різні, часом — протилежні; ми не течемо, як Дніпро, разом в одному-єдиному пориві-напрямку. О, ні! У тих, хто при владі, своя ріка, свій «Дніпро»: вони грабують країну, кожного з нас, вони багатіють, а ми, безробітні і безсилі, на мізерні пенсії-зарплати злидарюємо, а нещодавно ще й комунальні платежі зросли в рази. Вдумайтесь: вода була 6,13 гривні за куб, а стала 17 гривень. А що змінилося? Труби ті ж самі, іржаві, ще радянські, і дністровська вода не стала чистішою, та й вода у Дністрі — дармова. Богом дана, це ж не пиво-горілка, які треба виготовляти. Скоро, мабуть, матимемо щастя за сонце платити, як писав Шевченко, бо ж виробництва в Україні — катма, скрізь китайський непотріб разового вжитку, а грошей державі ой як треба! Ось хоч би — на армію.

Галина Могильницька була однією із перших (якщо взагалі не першою...), хто осмілився аргументовано відповісти на досить некоректні й грубі нападки недоброзичливців на Українську православну церкву Київського патріархату, на українських патріотів і саму незалежність Української держави.

У часи, коли проблеми російсько-українських як міжцерковних, так і міждержавних стосунків (починаючи аж від часу виникнення однієї та іншої держави, т. з. «спільна колиска») були ще суворо табуйовані, Галина Могильницька в своїх книгах «Літос, або Камінь із пращі правди на розбиття митрополичого блуднослів’я», «Хроніка великого ошуканства» та «Міфотворчість як обґрунтування історичного мародерства» вперше порушила і спростувала ряд облудних історичних фактів, що довгий час вважалися неспростовними істинами.

За досить короткий час книги Галини Могильницької стали майже бестселерами: їхній загальний тираж, не враховуючи англомовних перекладів, виданих за кордоном, досяг більше 500 тисяч примірників.

Наближається новий навчальний рік. Його особливість полягає в тому, що освітянські проблеми сьогодні не можна розглядати у відриві від дуже важливих соціально-політичних подій у країні. Йдеться, насамперед, про Євромайдан 2013—2014 років, несподівану анексію Росією Криму і початок війни з проросійськими силами на Сході України. Все це не тільки докорінно змінило українсько-російські взаємини, але й серйозно вплинуло на геополітичну обстановку всієї Європи. Вже зараз цілком зрозуміло, що відкривається нова, дуже непроста сторінка в історії, яка вимагає від нас всебічного аналізу та осмислення минулого, перегляду деяких підходів і постулатів, нового кроку до історичної правди. Письменниця Вікторія Наріжна у своїй недавній статті емоційно наголосила: «Герої помирають, і помирають за те, щоб Україна отримала шанс переписати історію. Історію, яку всі ми дружно двадцять три роки пхали в бік болота» — http://life.pravda.com.ua/columns/2014/08/14/177790/.

Хотілося б нагадати, що історична наука завжди посідала досить важливе місце в розвитку людства, бо вона має не тільки науково-академічне, але й суто практичне значення в житті людей, відіграє роль колективної пам’яті і мудрості народу. Ще в античні часи було усвідомлено, що історія є «magistra vitae», тобто «вчителька життя». Той народ, який краще розуміє і засвоює уроки минулого, досягає більших успіхів у розвитку суспільства і держави, краще облаштовує своє життя, створює ефективній механізм самоорга-нізації, передову культуру, має високу свідомість.

Зовсім скоро в Одесі розпочнеться боротьба за «мізки» людей. Історики, громадські діячі, фахівці різних сфер зорганізувалися в робочу групу, яка підготує універсальну ефективно діючу програму військово-патріотичного виховання населення. За задумом авторів, програма допоможе навчити мешканців нашого міста, від немовляти до сивочолого, любити Україну.

«Переписування історії призвело до того, що сьогодні в нашій країні зовсім відсутні патріоти», — зазначив під час брифінгу в Одеському кризовому медіа-центрі один з авторів майбутньої програми з військово-патріотичного виховання населення, історик Олександр Бабич. У більшості населення в голові справжнісінька «вата». Люди втратили орієнтири: на кого рівнятися, з кого брати приклад, кому вірити, що робити, — купа питань без відповідей. За словами Олександра Бабича, виправити ситуацію можна, але для цього треба розпочати «ідеологічну боротьбу», людям треба показати національних лідерів. «Ситуація критична. В країні нема єдиних зрозумілих і харизматичних лідерів, за якими весь народ був би готовий піднятися і піти. Це архігостра проблема в усіх сферах: промисловості, науці, культурі, політиці і т. д. Цих лідерів треба знайти. Так робили в багатьох державах, ми не будемо в цій справі піонерами. Зараз ми більше суто споживацьки користуємося територією, на якій живемо, аніж любимо її. Знайти людину, яка справді щиро любить Україну, стає дедалі важче», — пояснив історик.

«Засіяє біла хата, / Засміються рушники, / Вийде тато зустрічати, / Як у юнії роки», — співає популярна виконавиця Наталя Май. Але час невмолимий і непідвладний: рідні люди відходять в інші світи, а нам залишають Пам’ять. Велику, небуденну, сповнену глибокого змісту. Саме під її знаком у селі Скосарівка Миколаївського району недавно відбулася подія, що викликала не лише світлий спогад про колишнього голову правління місцевого колгоспу «Україна» Петра Гошуренка, а й спонукала до роздумів про нашу дійсність.

Добре жити нам не дають багато причин: розгортання Росією неприхованої війни проти України, неефективна політика української влади за весь період незалежності держави, глобальне потепління тощо. Але в будь-яких умовах лише від людини залежить, як вчинити в момент прийняття того чи іншого рішення. Наприклад, якщо ти успішний підприємець, то ніхто і ніщо, крім власного сумління, не вкаже тобі, чи використати частку зароблених коштів на власні потреби, чи на користь громади. Саме другим вибором був продиктований вчинок директора приватного підприємства «ТІС-Агро» Олександра Титаренка, котрий з патріотичних мотивів влаштував у селі свято — футбольний турнір на кубок колишнього очільника колгоспу. До його проведення він залучив ще одного підприємця-земляка Євгена Вербицького, який охоче відгукнувся на цю пропозицію.

У повсякденному житті нашого швидкоплинного часу, спілкуючись «на бігу» один з одним, ми часто не утруднюємо себе пошуком тих слів рідної мови, які найбільше відповідали б глибинній суті конкретної людини. Наприклад, тих, хто сьогодні надає безоплатну допомогу тим, хто її потребує, ми вже звично називаємо не завжди зрозумілим нам словом «спонсор», звільнюючи тим самим себе від напруги пошуку того українського слова, яке звучало у мові Тараса Шевченка, Марка Вовчка, Лесі Українки, Панаса Мирного, Івана Франка та багатьох-багатьох відомих українських письменників та поетів різних часів не тільки в їхніх листах, а й безпосередньо у творчості. Це відоме всім слово «добродій».

Хоч і утворене воно від знаного нам слова «добро», але не вживане сьогодні нами ні при звертанні до людини, ні на ознаку її діяльності. Ми все ще соромимось своїх українських коренів, а з ними — і своєї мови. Тому, розмірковуючи про це напередодні нового навчального року, вирішила у своєму щирому слові вдячності Олександрові Пилиповичу Шевченку, місцевому господарникові, відійти від трафаретного вже слова «спонсор» і назвати його нашим хорошим українським словом — добродієм, добросердною і добродбайною людиною, яка рік од року допомагає нашій сільській школі створювати добробут у її стінах та сприяє вихованню у юних однокрайців, даруючи їм 1 вересня книжки, українського добромовства.

Сьогодні захисників Вітчизни цікавлять питання: як захищені їхні трудові й соціальні права, чи зобов’язані їм зберігати робоче місце у випадку призову, хто повинен платити їм зарплату і що на них чекає після того, як усе це закінчиться? Проблему коментує керівник юридичного департаменту Міжнародного кадрового порталу HeadHunter України Анна ВОЄВОДІНА.

До 1 квітня 2014 року мобілізованих співробітників ніщо не захищало — результатом призову на військову службу було звільнення на підставі ч. 3 ст. 36 КЗпП. Воно, звісно, передбачало виплату такому співробітникові вихідної допомоги в розмірі одного місячного заробітку, але подібну «гарантію» навряд чи можна було назвати суттєвою.

Дехто заперечить: «220». Але ж ні! Якщо звернутися до історичних джерел, то у 1789 році шість полків чорноморського козацтва (так перейменували колишніх запорожців) та два батальйони російських військ (які успішно запізнилися до початку штурму) хоробро штурмували та оволоділи не тільки турецькою фортецею Ені-Дунья, а й важливим містом Хаджибей (Гаджибей) навколо фортеці. За цей військовий подвиг російська імператриця Катерина ІІ депортувала козаків на Кубань на війну з черкесами-чеченцями, а місто у 1795 році перейменувала на Одесу.

У польських документах одеський історик Олександр Болдирев відшукав запис, що в 1415 році польський король Володислав Ягайло відправив з порту під назвою Kaczubeiow (Кацюбіїв, і в цій назві, зауважує історик, легко взнається пізніша тюркізована назва Гаджибей — Качибей) транспорт збіжжя до обложеного турками Константинополя. Отже, у 1415 році на місці сучасної Одеси вже існувало місто-порт (а відтак саме поселення тут виникло ще раніше), у якому, крім поляків, пізніше татар та турків, із самого початку і завжди жили переважно українці. А за принципами історичної науки, якщо у населеному пункті зафіксовано, що існує митниця або порт, то цей населений пункт має статус міста.

Рівно 25 років тому, у день хрещення Івана Франка, 27 серпня (народився ж він, згідно з метричним записом, який зберігся й донині, 25 серпня 1856 року) одеські шанувальники творчості видатного письменника-мислителя створили науково-освітньо-культурницьку орга-нізацію «Вотум Івана Франка» (контактний телефон 067-488-34-63).

І нинішнього 27 серпня, у ювілейний для орга-нізації день, її члени поклали квіти до меморіальної дошки (вул. Грецька, 42) та до пам’ятника (Олександрівський проспект) Івана Франка. На жаль, з квітами до великого українця пришли, як і завжди, лише члени організації «Вотум Івана Франка».

Місто Одеса досить молоде. Й з огляду на це ми, здавалося б, повинні ставитися з особливою повагою до всього, що можна назвати хоч і не сивою, та все ж давниною. Однак реальність, на жаль, не така. Один з найяскравіших прикладів — Карантинна аркада в парку Шевченка, яка належить до найстаріших споруд Одеси, котрі збереглися до наших днів й одночасно перебувають у найбільш занедбаному стані.

Будівництво одеського карантину, який захищав Одесу передусім від того, щоб чума не потрапила в місто, тривало у 1803—1807 роках. А зведений він був на місці фортеці, спорудженої ще в 1793-у за наказом Суворова для захисту здобутого українськими козаками та ро-сійськими військами Хаджибея. Однак значення фортеці як захисної споруди для Одеси і порту, що будувався, досить швидко втратило сенс. Кордон відвойованих у Туреччини територій відійшов аж до Дунаю, а відтак раптового нападу можна було вже не боятися. Однак у міста і порту, що розросталися, був інший, навіть страшніший, ворог — чума, епідемії якої спалахували на Сході. Тож вирішили фортецю перебудувати й пристосувати як карантин для пасажирів, що прибували на судах.

20 серпня, в день виступу «Океану Ельзи» в Одесі, лідер гурту Святослав Вакарчук дав прес-конференцію в Українському клубі. Співак поділився з одеситами власним розумінням патріотизму, провівши своєрідний майстер-клас. Стисло познайомимо наших читачів з його основними меседжами.

«Сьогодні українцями вважають себе мільйони людей, і не тільки ті, в чиїх жилах тече українська кров. Для цих людей наша країна просто рідна земля, вони так відчувають. Одеса в цьому плані дуже показове місто. Тут проживають люди абсолютно різних національностей. Спостерігаючи за ними, ми явно зможемо зрозуміти, що розділення людей на свій/чужий, кращий/гірший — 100-відсотково програшний варіант. Це навіть небезпечно, адже завжди знайдеться щось краще на противагу».

Напередодні відзначення загальнонаціонального свята — Дня Незалежності України — в Одесі відбулося чимало заходів, присвячених цій події. Одна з них сталася 22 серпня у Міській художній галереї м. Одеси, де відкрилася давно очікувана виставка у рамках благодійної акції «Чорноморська сотня митців — Збройним силам України».

Шляхетну ідею одеських спілчан з успіхом уже реалізують у різних куточках країни: Львові, Полтаві, Києві, Ужгороді, втілюючи її у ва-ріативних форматах. У перспективі акція може отримати міжнародний резонанс. До речі, саме львів’яни у цьому сказали своє вагоме слово, залучивши не лише митців із Києва, але й української західної діаспори, а також Словенії та Молдови.

В Одеській національній науковій бібліотеці ім. М. Горького пройшов літературний тиждень, присвячений 90-річчю від дня народження всесвітньо відомого письменника, лауреата Шевченківської премії, Героя України Павла Загребельного.

«Тиждень Загребельного — чи не забагато?» — репліка тих, хто зовсім не читав (а такі, на жаль, є) його чудових творів. «Тиждень Загребельного — чи не замало?» —справедливе зауваження шанувальників творчості письменника, яких у нашому місті більшість. Відповіді на ці питання дав собі кожен з відвідувачів бібліотеки, побувавши на згаданому літературному тижні. Поціновувачі красного письменства мали змогу поспілкуватися з фахівцями-філологами (за творами П.А. Загребельного сьогодні досліджується й опрацьовується багато літературознавчих тем), послухати лекції-бесіди про його творчість, ознайомитися з цікавими виданнями письменника. Родзинкою заходу була книжкова виставка «Щедрий талант: до 90-річчя від дня народження П.А. Загребельного», на якій представлені всі твори митця, тематичні наукові дослідження, спогади, багатий фото- та ілюстративний матеріал.

«...За кілька кілометрів від Тарасівки сторожова пра-Звенигора, край села — старовинні кургани, які бентежать уяву. Це — мій світ, моя колиска. Мій Космос».
Такими рядками закінчив Володимир Невмитий свою «Замість автобіографії», датувавши її 12 травня 2013 року. А 3 вересня того ж
2013-го, тільки-но переступивши 59-літній поріг, назавжди покинув цю прекрасну і грішну землю. Покинув лише «в сорочці із туману», залишивши нам усе інше: Звенигору, кургани, свій світ і свій Космос — справді-таки космічну поезію...
Збірку «П’ята пора року» (а це п’ята книга відомого одеського поета — раніше були «Tаbula rasa», «Озонна зона», «Найясніше між усіма сонцями сонце» і «Втіхи на воді») Володимир Невмитий підготував до друку ще за життя, але дочекатися її виходу в світ йому не судилося. Й ось недавно вона стала набутком поціновувачів справжньої поезії.

У День Незалежності України в Одесі вперше (принаймні, в новітній історії нашої держави) відбувся військово-морський парад. Його прийняв Президент України — Верховний головнокомандувач Збройних сил нашої держави Петро Порошенко. У заходах також взяли участь міністр оборони Валерій Гелетей, перший заступник начальника Генштабу ЗСУ генерал-полковник Геннадій Воробйов, командувач ВМС ЗСУ контр-адмірал Сергій Гайдук, керівництво області та міста, представники громадськості.

Час початку цієї історичної події не раз мінявся (остаточно визначилися лише напередодні, через що і в нашій газеті, яка на той момент вже була здана до друку, оприлюднено неточну годину) і, в підсумку, збігся з піком негоди у нашому місті: свинцеві хмари за-крили небо, над морем завис густий туман, штормові хвилі розгойдували кораблі, загрозливо набігаючи й на набережну з глядачами... Недобра прикмета, гадаєте ви? Бувалі моряки заспокоюють: справа, розпочата в дощ, віщує успішний фінал.

У понеділок ввечері біля пам’ятника Дюку здійнявся у небо величезний прапор України. Цією акцією завершилося святкування Дня Незалежності України у рамках шостого Вишиванкового фестивалю. За словами організаторів, прапор розміром 5х3 м запустили у небо на 600 повітряних кульках. Після цього гості свята мали можливість послухати виступ одеського гурту «Друже Музико».

Нагадаємо, Вишиванковий фестиваль проходив 22—25 серпня на Приморському бульварі. У його рамках відбулися виставка-ярмарок народних майстрів, майстер-класи з народних ремесел, квести та родинні конкурси, лекції «Відкритого університету» та багато іншого.

Напередодні Дня Незалежності у Білгороді-Дністровському відбулася урочиста церемонія вручення ордерів у 24-квартирному будинку родинам ветеранів військової служби та військовослужбовцям місцевого гарнізону.

Свого часу цей об’єкт місцева влада передала військовим для переобладнання під житло. Замовником робіт виступило Південне

управління капітального будівництва Міноборони, а виконавцем — будівельна компанія «Рубін» з Одеси. Рішенням міністра оборони 12 квартир у цьому будинку будуть виділені у фонд службового житла, решта — передана під постійне. При цьому чотири помешкання планується зарезервувати для родин військовослужбовців, які загинули під час антитерористичної операції.