«Ніколи, ніколи не буде Вкраїна рабою...»

Та, здається, суспільство ще не усвідомило всієї глибини цієї страшної, кривавої драми, що розгортається на українському терені й не знати коли і як закінчиться. Ось читаємо в одній з одеських газет: «Ура-патріотизм швидко закінчується, якщо в дім приходить похоронка». А далі йдеться про те, що справжній патріотизм полягає у збереженні країни (мабуть же — держави!), мирної, такої, що підноситься з попелу (!). Політики, мовляв, довели країну до громадянської війни, тож їхній-таки обов’язок перед народом повернути їй мир. Отако: поверніть нам мир, як собі хочете, а ми зачекаємо. Коли ж не вмієте, не можете, то знайдемо собі інших правителів. Цікаво б довідатись: де і з-поміж кого шукатимуть тих «інших»?

Часом, оглянувшись довкола внутрішнім зором, можна подумати, що війна — лише в новинах. Поки що десь там, далеко… Все йде своєю чергою. Та згадаймо — не відкидаючи аж так зовсім геть минулого досвіду — те, що знаємо про 1941-й — з правдивих спогадів, певна річ. Спогадів про ту атмосферу і ті настрої в суспільстві, коли все зводилось до одного знаменника: все для фронту, все для перемоги… Згадаймо та замислімось — навіть з урахуванням совєтської історичної міфології, відмінностей у часі, в структурі суспільства, зрештою, в державних устроях… Замислімось над тим, що кожен робить сьогодні для перемоги. Українські солдати упевнені в перемозі. Тож треба підтримати цю їхню віру, надто дорого вони платять за неї…

Та враз повертає до реальності повідомлення про чергове перекриття важливої дороги, заклики до припинення війни (треба розуміти: до припинення бойових дій. Але як? В односторонньому порядку? Нехай десь там убивають та викрадають наших людей, тероризують мирне населення, грабують тощо, а ми будемо мовчки дивитися на ті безчинства? Спостерігати, як тероризм розповзається Україною, як вона перетворюється на якийсь банду-стан, а нами знову правитимуть людці з минулого? Ніхто в світі не сідає з терористами за стіл перемовин). А поряд хтось переповідає якусь паскудну чутку, поширює дезінформацію… І вже цілий натовп збурено, розколошкано спокійну течію спілкування цілком випадкових співрозмовників…

Здається, все тут зрозуміло. Як зрозуміло й те, що пацифістські настрої в суспільстві провокує чисельна ворожа агентура, як заслана сюди, так і куплена тут, на місці (зрадників, як переконуємося, немало виплодилося на нашій землі, а ще ж є й злісні недоброзичливці). Підбурені ними люди, перейняті тривогою за своїх синів, чоловіків, братів, коханих, перекривають дороги, а декотрі роблять це навіть за гроші. Якась невелика частка людності починає вірити дезінформації та чуткам, не розуміючи, що поширюються вони з метою дискредитувати українське військо, пригасити патріотичний порив, внести сум’яття, збурити поспільство. Й навіть Церква — та, що не така вже й українська, — закликає до припинення війни, до миру… Здавалося б, дуже правильні гасла, а насправді дуже небезпечні, бо зроджують пацифістські настрої у мирян. Завважте: не звертаються батюшки до противної сторони, з якої летять снаряди й міни, руйнуючи мирні оселі, школи, підприємства, і що саме звідтіля — вся ота сила-силенна різноманітної зброї, включно з важкою технікою. Незрідка можна почути й гостро-критичні висловлювання на адресу українського керівництва. Звичайна річ: кожна людина має свою думку, свої якісь аргументи, це нормально, але — у мирний час, а не в час війни, коли увесь народ мав би стати єдиною згуртованою силою у проти-стоянні з ворогом.

Звідкіля це все, де коріння проблеми? Що заважає суспільству стати монолітом в обороні своєї держави? Навіть за умови, що частина суспільства досі не вважає цю державу своєю (це ми чули й з деяких одеських, нині вже відсутніх в ефірі, телеканалів та програм). Брак патріотичного виховання — ось одна з найперших причин. Його фактично — й практично — майже не існувало всі ці роки. А те, що лишень називалося так, не було україноцентричним, хибувало схематизмом та спрощеністю. Використовувалися лишень стереотипи так званого «совєтського патріотизму» періоду війни 1941—1945 років. Мовляв, для воєнного покоління, яке билося тоді на фронтах, «не було важливо, який саме сьогодні прапор у їхньої батьківщини, який гімн і який цар, нехай навіть цей цар зветься генеральним секретарем». Або ж кривавим диктатором та генералісимусом — яка, власне, різниця? «Важливо було, що це їх батьківщина і їх вибір». Воно, те покоління, нібито билося за «свободу самим обирати свій спосіб життя… Правильний чи ні — не важливо... Зате свій… Свободу жити і помирати так, як вони самі вирішили… З тим суспільним

устроєм і тими правителями, яких самі обирали… Не важливо, знов-таки, шляхом голосування чи мовчазної згоди». Оце, мовляв, і є справжній патріотизм. А не — увага! — «сльози на очах при вигляді прапора та звуках гімну». Тому годі вже «висмоктувати з пальця абстрактну національну ідею» (Цитати з однієї із одеських газет Партії ре-гіонів ще зовсім недавнього часу).

Є надія, що суспільство відмовиться назавжди від совєтських стандартів патріотичного виховання. Але дати вулиці ім’я загиблого героя — а вони всі там герої — чи ще якось пошанувати пам’ять про нього — це також матиме патріотичний вплив. Цілком логічно було б зараз перебудувати всю репертуарну політику закладів культури, патріотичного змісту театральні вистави, музичні імпрези на всіх рівнях — від самодіяльного до фахового — зараз дуже на часі. Втім, як і в попередні роки, хоча якраз тоді цього й не було. І дуже багато людей, поза будь-яким сумнівом, хотіли б сьогодні почути, зрозуміти, як і завдяки чому нинішні герої війни на сході країни стали такими. Адже чуємо в новинах про того чи того хлопця, котрий проміняв студентську авдиторію на солдатську траншею або ж покинув свій бізнес та пішов захищати Батьківщину…

Сьогодні поширилась мода на носіння української національної символіки, навіть татуювання. Певне, є в цьому емоційний порив, хоча це лише зовнішні ознаки патріотизму, але мода швидкоплинна, як відомо. Потрібен патріотизм дієвий. Українці не хочуть жити так, як вони жили до листопада 2013-го. Тривала зневага та знущання повернули їм людську гідність — така особливість національного характеру, та вивітрили совкове мислення. А ті, в кого воно ще залишилося, в кому не прокинулась гідність, хочуть у минуле. Може, це надто спрощені міркування, але десь воно так. Нинішнє патріотичне виховання для всіх — це бойовий дух та певність у перемозі тих, котрі збройно відстоюють гідність свою і своєї держави, це наполеглива, щоденна, часом титанічна робота задля допомоги військовикам, протидії бюрократам, різних мастей спритникам та корупціонерам (як відомо, корупція майже не зменшилась, навіть прийняла ще потворніші форми), розхитування отієї притаманної бага-тьом байдужості чи вічного невдоволення своєю країною або ж сподіваннями на те, що якось воно буде… Але ж бо ні: якось воно не буде, не буде воно без нас — кожного зокрема і всіх разом. Впевняємо самих себе: все буде добре, ми переможемо. Так, але для перемоги обов’язково потрібно щось робити конкретне. Патріотизм думки — це добре. Але є ще патріотизм діла, і це — найважливіше. Згадаймо знову: все для фронту, все для перемоги.

Так, мало що змінилося в нашому житті після Майдану, та, можливо, то лиш на перший погляд, тому що ми самі стали іншими. Тепер ті, котрих змінив Майдан, мають допомогти й іншим у цьому.

…Все не йдуть з голови ті молоді хлопці, курсанти вже нині неіснуючої Академії ім. Нахімова в Севастополі. Коли окупанти піднімали на щоглі російський триколор, вони заспівали Гімн України, а один з хлопців зі сльозами на очах знімав наш Державний Прапор.

Як і та дівчина-підліток, що по закінченні мітингу на харківському майдані Свободи на очах у натовпу демонстративно, з кривенькою усмішкою спалила прапор своєї країни.

Як і діти однієї з ялтинських шкіл, котрі на святі «Останнього дзвоника» заспівали «Ще не вмерла…», коли їм увімкнули гімн Російської Федерації.

«А ви патріот (? чи !)» — запитально-ствердно, проте з виразним відтінком здивування сказала представниця однієї установи, за-йшовши до хати й угледівши Державний Прапор на стіні…

Не шукайте у цій статті подібного запитання. Шукайте себе, своє місце, свої можливості у цьому тривожному воєнному часі.

А слова заголовку — з вірша українського поета Миколи Бажана «Клятва», написаного ним у 1941-у. Вірш той одразу ж став піснею. Сьогодні ті слова знову актуальні. На жаль…

Роман КРАКАЛІЯ.