«Новоросія» у присмерках «кривих дзеркал»

— Так зване «історичне право» на землі міжнародне право розглядає як вияв реваншизму. Мало що кому належало! Домагання Гітлера на «ісконно німецькі землі» в Європі породили Другу світову війну. У світлі останніх подій подібні аналогії напрошуються самі собою. Хоча я й не фахівець із світової історії, однак хочу зауважити, що існує суттєва відмінність між Німеччиною часів Третього рейху та сучасною Росією. Перш за все, тодішня Німеччина не мала валютоутворюючих корисних копалин — власної нафти, газу, золота, алмазів. Але вона була економічно потужною, високотехнологічною державою з надзвичайно працьовитим народом. Стосовно сучасної Росії, то це одна з останніх серед існуючих сьогодні й найпрудкіших імперій світу. Іноді найдовше існують, як це не парадоксально, саме слабкі імперії. Нагадаю, що в Західній Європі найдовше утримувала статус колоніальної імперії Португалія, чим особливо пишалася.

— Крім наявності енергетичних ресурсів та володіння ядерною зброєю, що ще, на вашу думку, дозволяє нині Росії залишатися сер-йозним гравцем на міжнародній арені?

— Звичайно, не своїми техноло-гіями, а перш за все — своєю пропагандою, активною дипломатією, умі-лим використанням чужого, висококваліфікованого людського ресурсу і певними статусними речами, які вона собі виторгувала. Підкреслюю: виторгувала. Ще в ХІХ ст. панславіст Іван Аксаков, вважаючи українців і росіян «одним слов’янським народом», усе ж писав про абсолютно різні характери «великоросів» і «малоросів». У його розумінні росіяни — прекрасні торговці, а українці більше прив’язані до землі, що детерміновано географією, адже в Росії довга зима і коротке літо й населення живе бідно. Але майже в кожному ро-сійському селі кріпак, що займався торгівлею, був багатшим за свого пана. У 1857 році Іван Аксаков видав книжку «Исследования торговли на украинских ярмарках». Зауважте — «українських». У ній, зокрема, автор відзначає, що українці поступаються росіянам у торгівлі й через свою чесність: «…Малороссиянин никогда почти не торгуется.... Напротив того, русский торговец тот час распознает своего покупателя по платью, по речи, по приему мигом смекнет... должно ли... ему... уступить или стянуть с него вдвое больше настоящей цены...»

Не вважаючи українців та білорусів серйозними конкурентами, росіяни ХІХ ст. зійшлися у сутичці за контроль над західними ринками імперії з євреями. Ментальні суперечності між росіянами та євреями завжди мали економічне підґрунтя — одні й другі були націями купців-конкурентів. У цій боротьбі українці підтримували швидше євреїв, ніж православних «братів». Наприклад, 1862 року дописувач з Борисполя ви-словився так: «Вообще наш народ охотнее покупает у евреев, чем у великороссов… Еврей приветлив и терпелив... Великорусский купец надует больше, но это он делает с чрезвычайною самоуверенностью и чувством собственного достоинства. Его зовут «кацап», а он с гордою усмешкою отвечает: «Кацап денежки зацап». Народ не любит гордого мошенничества, мошенничества более опасного потому, что еврей, сколько не клянись ему, не поверит. Еврей — невiра, а как не поверить, когда божатся христовым име- нем».

— Якою мірою цей купецький компонент вплинув на загальну політику російської держави?

— Купецька складова позначилася на самій її суті — суворий меркантилізм у зовнішній політиці, нещадна експлуатація завойованих земель (при тому, що на словах це росіяни «всіх годують»), а також, як зазначалося, своєрідний торг за чужі землі з тотальною пропагандою. Видурюючи собі імперію, як справжні купці московські правителі брехали і розповсюджували міфи про «справжнє православ’я», «справжній соціалізм», «слов’янський союз» і т.п. Свого часу на те, що «Москва — третій Рим» купився Богдан Хмельницький, і Московія отримала землі та імперські перспективи, які ніколи не могла б завоювати зброєю. А кажуть, що «гібридну війну» вигадав Путін! Це традиційна форма російської війни, у якій пропаганда та використання завдяки їй чужих сил займає провідне місце. У російській державній політиці, як у того торговця з цитати Аксакова: для кожного покупця свої слова та обіцянки.

Щодо російської пропаганди, то так звана «Новоросія» і є подібним проектом, який і в ХVІІІ ст., і сьогодні має на меті задовольнити конкретні меркантильні інтереси ро-сійського істеблішменту. А саме — загарбати плодючі землі (а нині ще й промислові підприємства) споконвічних земель запорожців. Ро-сійська держава в ХVІІІ ст. загарбувала ці землі поступово. Спочатку на землях «Вольностей Війська Запорозького» створили два невеликі анклави — Новосербію (Кіровоградська область) і Слов’яносербію (адмінцентр —  теперішній Слов’янськ Донецької області)

— Поняття надумані, як у випадку Слов’яносербії, що існувала трохи більше десятиліття (1753—1764). Сьогоднішня участь сербських найманців на боці проросійських сил на території України — це саме наслідки російської пропаганди, вияви ідеології, по суті, шовіністичного російського панславізму?

— Боюся помилитися, але вперше сербські найманці з’явилися на території України в 1659 році, коли воювали на боці гетьмана Івана Виговського проти Московії в славнозвісній Конотопській битві. Отже, не завжди серби воювали лише проти України.

Проте знаємо, що саме сербу — генералу Петру Текелі — Катерина ІІ довірила керувати зруйнуванням Запорозької Січі. Політика чисто-кровної німкені Катерини ІІ є досить показовою, адже «на троні національності немає», і чужинці подекуди краще розуміли сутність російської імперської політики, ніж самі росіяни. Сталін-Джугашвілі — тому приклад. «Коли гетьманів не буде, треба, щоб час і назву гетьманів забули», — писала ще у 1762-у цариця Катерина своєму генерал-прокурору Олександрові В’яземському.

— Принагідно нагадаю, що про заміни понять цією імператрицею на завойованих у XVIII ст. землях йшлося в одному з ваших інтерв’ю (див. «День» від 1 вересня 2010-го), зокрема, щодо зміни назви Хаджибей на Одесу…

— У світлі останніх подій варто поглибити цю тему. Насправді боротьба з «поганими» назвами і заміна їх на імперські стала однією з головних завдань цариці. Змінюючи старі топонімічні, нав’язуючи нові адміністративні назви, вона тим самим знищувала історичну пам’ять підвладних народів. У цьому сенсі оголошення так званої Новоросії на землях Запорозької Січі мало означати, що ці землі порожні й щойно приєднані. Це ідеологічно готувало ґрунт для знищення запорозьких вольностей та загарбання цих земель. Останнє, до речі, було одним із головних мотивів руйнування Січі.

Економічне поневолення завжди йшло слідом за політичним. Російські урядовці та військові отримували колосальні ділянки «порожніх» запорозьких земель. Згадуваний вище В’яземський отримав більше 300 тисяч гектарів. Згодом Катерина ІІ запровадила свою назву і для земель Кримського ханства — Таврія, й навіть сам Крим перейменувала на Таврійський півострів, замінивши назви більшості міст. Насправді, як можна було б доводити, що Севастополь російське місто, якби залишилася первісна назва — Ахтіар?

— Можна згадати й про заміну таких понять як «ліво-» та «правобережжя»?

— У ХІХ ст. офіційні імперські ідеологи українські землі розподілили на три частини: Лівобережну Україну вважали Малоросією, Південну — Новоросією, а Правобережну стали іменувати «Юго-Западным краем». Отже, Волинь чи Поділля, за імперськими стандартами, не були навіть Малоросією. На це не було жодних етнічних чи історичних підстав. І це усі добре усвідомлювали. Цитую російський енциклопедичний словник Брокгауза—Єфрона, статтю «Новороссийский край»: «Запорожцы считали весь край (от реки Сенюхи до Днепра и Черного моря. — В.К.) до донских станиц, своим, и эта мысль, с присоединением Малороссии к России, перешла к русским государям…»

— Це віковічно українські землі, що розуміють навіть творці так званої конфедерації Луганської й Донецької республік, які на «двоголовому» гербі, що поширюється через мережу Інтернет, розмістили герб запорожців...

— Як уже мовилося вище, всі землі так званої «Новоросії» тісно пов’язані з історією запорозького козацтва. Від кінця ХV ст. запорожці відвойовували, а пізніше заселяли цей край. Московські царі тоді про це й не мріяли. Після зруйнування Січі у 1775 році колишні запорожці заснували Задунайську Січ, а ті, що залишилися, — Чорноморське козацьке військо. Катерина ІІ особисто заборонила князю Потьомкіну використовувати у назві цього війська слова «запорозький» або «Січ». Його центром стала Слободзея на берегу Дністра. 1792-го більша частина чорноморського козацтва за наказом Катерини ІІ була переселена на Кубань, де теж відвойовувала та заселяла край.

— Як це не сумно визнавати, але свого часу кубанські козаки також воювали з горцями за великоросійські інтереси…

— Відомий вислів: «Розділяй та володарюй». Років з десять тому ми не могли навіть уявити, що чеченці воюватимуть за Росію проти України. На моє переконання, це наслідки репресій, пропаганди й своєрідного торгу з предводителями поневолених народів з боку Кремля. На відміну від нашої, ро-сійська пропаганда спрямована на зміну громадської думки. Для ро-сійської влади народ — це віск. Вона не запитує у населення, що воно думає про історичні перипетії своєї держави. Хіба нас цікавить, що думає пересічний українець про закони фізики, на які він не впливає? ЗМІ мають навчати пересічного громадянина, а не ставати з ним на один рівень.

— У сенсі пропагандистського впливу на населення чи не занадто демонізується авторитарний путінський режим? Адже його успіх, насамперед, пов’язаний із відсут-ністю для загалу альтернативної інформації...

— Хочу лише сказати, що російські ЗМІ формують громадську думку у вигідному для Росії руслі. Населенню нав’язуються міфи, в тому числі стосовно «Новоросії». Хочете добре жити? Давайте знов під Росію! Потім, звичайно, прийде прозріння, як воно приходить сьогодні до мешканців Криму та Донбасу. Коли якась територія потрапляє під дію кремлівського окупаційного режиму, то на громадську думку зважають тут не більше, ніж у Північній Кореї — населення просто зобов’язане бути усім задоволене. Окупаційний режим, до речі, теж є тим, в чому російська влада була традиційно сильною. Вона добре натренувалася на своєму народові («бей своих, чтоб чужие боялись»). Тому особливо не слід розраховувати і на партизанську війну на окупованих Росією землях.

Щоб уникнути загарбання, Україні не варто забувати про ідеологічну війну. Зокрема, слід доводити та настійно популяризувати докази абсурдності пропагандистських проектів Кремля на кшталт тієї ж «Новоросії». До речі, абсурдність цієї назви розуміли навіть історики ХІХ ст. Цікава, наприклад, позиція російського ліберального історика й етно-графа Миколи Надєждіна (псевдо «Никодим Недоумко из Патриарших прудов»), який у період 1838 — початку 1840-х років. був на засланні в Одесі. Досліджуючи минуле давньоруських племен — уличів та тиверців, у промовах та статтях він вважав термін «Нова Росія» абсурдним, бо ця територія у складі Київської Русі була набагато раніше «Русі старої». Так само кепкував з цього приводу інший історик — одесит Олексій Маркевич, який твердив, що слов’янське, тобто українське, населення зберігалося у цьому краї протягом багатьох століть «даже в самые тяжелые времена татарщины». Звідси — термін «Татарська Україна».

Українці мають усвідомлювати, що історія на їхньому боці, а імперські міфи Росії, у тому числі про «Новоросію», по своїй суті незграбні й кволі. Це надумана назва для споконвічних земель запорожців та їхніх нащадків — задунайських і чорноморських (кубанських) козаків. Ці землі простягаються від пониззя Дунаю та Тирасполя на заході до ставропольських степів та Новоросійська на сході. Тоді «новоросійська карта» може зіграти вже проти Росії.

Розмовляв
Володимир КУДЛАЧ.