У цих місцях тріпоче серце України...

Кіномистці віддавна довподобили цю таємничу місцину для своїх потреб та назвали її українською Швейцарією. Кінематографісти знаються на подібних речах й часом роблять дуже точні акценти, до того ж їм доводиться шукати натуру для зйомок своїх фільмів. Хоча, як на те, будь-яке порівняння не відображає сутності речей, ба навіть навпаки — не дуже й звеличує та, правдоподібно, наголошує деяку вторинність. Завжди можна знайти й інші характеристики. У цьому сенсі назва «Голлівуд над Дніпром» є цілком відповідною та зрозумілою. А друга частина її — «Сни з Атлантиди» — безпосередньо вказує на тему кінооповіді. Немало славетних кіномистців зняли свої най-кращі картина саме тут, на тлі цієї незрівнянної краси української природи, а з-поміж них — Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов, Олександр Денисенко, Юлія Солнцева, Андрій Тарковський, інші видатні майстри. Ці рідкісні краєвиди так само, як і видатні актори, стали учасниками, героями або ж персонажами стрічок «Вечір на Івана Купала», «Сон», «Українська рапсодія», «Іванове дитинство», «Бумбараш», інших фільмів, що вже давно є класикою кіно…

Та не лише мальовничими краєвидами й гостинними, приязними людьми славились ці околиці. Тут, за свідченнями самих кінемато-графістів, працювалося легко, на-тхненно, ба навіть весело, божественна краса цієї природи допомагала режисерам, акторам глибше виявити свої таланти, уповні віддаватись улюбленій роботі. Ті місця мали велику притягальну силу, там була захована якась містика. Про це вповідають з екрану різні люди: кінематографісти, актори, місцеві мешканці…

«Це місце інтенсивності природи, інтенсивності життя», — стверджує письменник Любко Дереш. Той час, коли там знімалися шедеври українського кіно, був справдешнім ренесансом студії імені Довженка, ренесансом покоління цілого, упевнена актриса українського кіно Лариса Кадочникова. А відомий режисер Михайло Іллєнко вважає, що саме там «починається якесь диво, містифікація, експеримент з часом класний». «У 1962—1963 роках Бучак був раєм», — ось так коротко і, мабуть, влучно сказав режисер Олександр Денисенко.

А потім у той рай прийшли будівники комунізму, щоби втілити у життя накреслення правлячої тоді комуністичної партії. І стало це місце… якщо не пеклом, то вже точно чимось на зразок чистилища. А «очищали» там українців од їхнього минулого, історичної пам’яті, зв’язку з попередніми поколіннями… Велику частину тієї місцевості, разом з селами, храмами, кладовищами, природними заповідниками, археологічними розкопами, було приречено на затоплення…

Великим планом на весь екран — страшної сили вибух. Наче монстри у фільмі жахів, сунуть на глядача трактори, бульдозери, скрепери, вергають гори землі… Ось бульдозер наїжджає на селянську хату, глиняні стіни падають під гусениці… «Реве та стогне Дніпр широкий…» Будується Канівське водосховище.

Як знаємо, на Дніпрі було споруджено каскад гідроелектро-станцій зі штучними «морями», а насправді — великими водоймами, які невдовзі почали гнити й зацвітати водоростями. Усе це Дніпро зносив у Чорне море. Та це ще не бозна яка проблема. При будівництві тих ГЕС та «морів» було затоплено багато сіл, зникли навіки під водою прадавні людські осідки, а разом з ними навіки щезала під водою історична пам’ять народу (яку й іншими методами люто винищували, щоби вже — на віки), зникали унікальні свідчення матеріальної культури українців.

Ті, що планували грандіозні перетворення, переймалися не так індустріальним майбутнім України, як її давнім і недавнім минулим, вони підсвідомо його боялися, до того ж це був експеримент над країною, один з багатьох, наслідки яких бачимо сьогодні. Вони вважали, що треба зламати все старе, котре гальмує рух до висот кому-нізму. Навіть Олександр Довженко, який безтямно любив Україну, був захоплений, загіпнотизований тими планами. Багато хто опинився тоді в полоні експериментаторів, та й самого експерименту. «Іду по дну морському, як у казці». «Через десять років тут буде рай»...

Новий «рай» не відбувся. Нині від Бучака лишилася тільки назва. Знищена й хата українського поета Володимира Затуливітра, котрий жив там від 1993 року й похований на високій Козацькій могилі. Чи не там були написані ним оці поетичні рядки:

Якісь чудні ми руси: post-татари
Чи недо-турки, пере-москалі.
Нас не на душі лічать — на гектари
Нам вибитої із-під ніг землі.

Потужні спроби вибити нам землю із-під ніг бачимо й сьогодні. Але намарні потуги: українці міцно стоять на своїй землі.

А між тим, турагенції запрошують у подорож Канівським водосховищем, змальовують красоти природи. «В цих місцях тріпоче серце України… тут народжувалася історія України, формувалася ментальність нашого народу»…

Воно тріпоче й досі, тому що доба експериментів над Україною не закінчилась; душу їй вбивали дуже витонченими способами, тепер намагаються вбити сепаратизмом та «русскім міром». Але тріпоче воно не від страху, а від гніву праведного та готовності дати рішучу відсіч ворогові.

Доля села Бучак — це наче символ усього того, що витворяли з нашою країною та як її плюндрували. Такий фільм можна знімати у будь-якому куточку нашої прекрасної землі, краса якої — зовнішня та внутрішня — так муляє очі загарбникам.

Сьогодні там лишилося, на загал, близько п’яти тисяч мешканців. Щовесни люди збираються у день Проводів на цвинтарі за одним довгим столом та поминають рідне село. Згадують, як тут знімалося кіно, які приїздили славетні люди, й усе це дуже символічно — те, що живе й досі та пам’ять. А кіномистці хочуть створити там своєрідне кінематографічне село, влаштовувати майстер-класи. Як сказав на перегляді фільму «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди» режисер Олег Чорний, «від Бучака до Трипілля — ідеальне місце для кіно». До слова сказати, саме там знімався один з епізодів нового фільму Олеся Сані-на «Поводир», а саме — сцени в хаті Орисі. Кінодокументалісти, діячі культури вже звернулися до відповідних урядовців зі своїми пропозиціями із відродження Бучака, а за підтримкою звертаються до глядачів на переглядах фільму. Адже історія зі спорудженням Канівського водосховища не закінчена, деякі чиновники, як про те сказав Олег Чорний, усе ще не викинули з голови накреслення партійного з’їзду.

Роман КРАКАЛІЯ.