У світлі Кобзаря

Калинові Моринці

Розпашіли в Моринцях калини,
Спалиш очі — тільки подивись!
Перед ними стану на коліна:
Тут Тарас Шевченко народивсь.

Вогневіють вулиці осінні —
Стільки он багать біля воріт...
Моринці зіскучились за сином,
Кетяги дарують дітворі.

— Ще сюди приїдеш неодмінно, —
Шепче серце — диво яке з див...
Перед ними стану на коліна:
Тут     
      Тарас Шевченко                                   народивсь!

Балада
про Шевченкову Одесу

Перевертаємо архіви,
Шукаємо його сліди,
Де моря Чорного верхів’я
І чайка у степу летить.

Не був — розводимо руками,
В листах багато назв, імен...
Хоча, дивись, поміж рядками
З Одеси хвиля промайне.

Вона йому звелась вітрилом
В засланні із найперших літ:
Княжна Варвара словом гріла,
До серця вісточку тулив...

І Лизогуб, як друг незрадний,
Скриньку із фарбами прислав,
Щоб пам’ятали всі нездари
Хлоп’я — художника з села.

Перевертаємо архіви,
Шукаємо його сліди,
Де моря Чорного верхів’я
І чайка у степу летить.

Тут сонце теж встає за гаєм,
Припнули небо якорі.
Він був тут —
             Чорне море грає,
Кипить,
        бурунить в «Кобзарі».

Свята пора

Щасливі дні були в його дитинстві:
Сідає сонце...
         Люди з церкви йдуть...
А він, хлопчак, вмостився біля тину
Та і чита собі Сковороду.

Хоч в бур’янах, але які хвилини!
Не знає ще про доленьку круту.
Од світу заховавшись коло тину,
Вивчає мудреця Сковороду.

У Петербурзі, у брюлловських стінах,
Коли від волі лиш радій щодень,
А він немов удома біля тину,
В своїй поемі гайдамак веде.

І в казематі, де надії гинуть,
Війне ледь-ледь уранці вітерець, —
Як наче там, удома, поза тином
Садок вишневий в слові зацвіте.

В отім засланні муштрою діймали,
А вирок важчий, ніж довбать руду, —
Тарас і в Орську всядеться за валом
І кличе у думках Сковороду.

Із ним ще змалку поріднився в слові,
Тоді, в дитинстві, в дні оті ясні,
Коли сідало сонце вогнеброве
І йшли із церкви люди кріпосні.

Вістові

Лежать в музеях давні «Кобзарі»,
Де тільки їх по світу не носило.
У палітурках витертих, старі,
Сльозами пересипані, мов сіллю.

Нехай поет пробачить, бідарі
Себе не вміли стримать від розпуки...
З книжками тими поряд «Кобзарі»,
Які гортали піхотинців руки.

Вони з передової, фронтові,
На них стоять не спопелілі дати.
Як побратими, «Кобзарі» — солдати,
Як Перемоги перші вістові.

Степи за Балтою

   Я поехал из Балты в Одессу на почтовых.
   Это было время полнолуния.
   Я проехал две станции от Балты, и меня застала ночь в степи, —
   ночь лунная, светлая, тихая, очаровательная ночь...
   Тарас Шевченко, «Варнак».

Степи за Балтою донині
У пшеницях, вівсах, житах.
Залиті місячним промінням
Із повісті «Варнак» лежать.

Тарас, напевне, їздив з батьком,
Малим із ним чумакував...
І був в степу таким багатьком,
Що лиш зозулям накувать.

Перекотились покоління,
Перелетіли журавлі...
Степи за Балтою рівнинні —
Долоні матері-землі.

Довкіл пульсують вічно злаки,
Один розсипавсь, той розцвів...
Тарасу і на мангишлаках
Пахтіли п’янко чебреці.

А за степами море диха,
Аж на край неба широчінь.
І Варнак-місяць тихо-тихо
Сія над ними уночі.

        * * *
Ти не скарживсь на долю, Тарасе,
Хоч вона і зрадлива була.
І пекли твою душу образи,
Йшла позаду нікчемна хула.

Але що там, ошуканий світе,
Нарікання на долю лиху,
Коли люд у полатаних свитах
Знемага на кріпацькім шляху.

Де там власні розмотувать болі
І знаходить розраду собі,
Коли сохнуть у думах тополі
І зланцюжений стогне Сибір.

Хто народ захистить від образи
І повіда про чесність і гнів?
Ти не скарживсь на долю, Тарасе,
А лягали рядки вогняні.

І здригалося панство в палатах,
Розгорнувши твого «Кобзаря»...
У віконця кріпацької хати
Гайдамацька світила зоря.

Не скорився в пісках на Аралі,
У засланні ті ж думи беріг,
Щоб на братньому полі орали,
Піднімали важкий переліг.

Зросте тополя

Оце така за вірші плата:
Життя — мов крапля із весла.
Моя Украйна розіп’ята
Царів заїжджих звеселя.

Кому, навіщо кобзи грають,
Зозулі щастячко кують?
Дурний, дурний: благав я раю,
А вже в невольницькім краю.

В тісній шинельці молюсь Богу,
Горблюся зранку на плацу...
І лиш не знати ні для кого
Скільки вкипілося плачу:

За Літній сад у Петербурзі,
За святий вечір на Дніпрі,
Коли за Андрушами в лузі
Небесна тиша аж бринить.

Горбись, Тарасе...
             Йти ж бо далі,
Твоєму плацу літ і літ...
Ні Катерини, ані Галі —
Десь доганяють москалів...

Не перетнеш лукаву долю,
Та і не треба, доля — мить.
Був би народ.
                Зросте тополя.
У головах нехай шумить.

У башкирів

Палив з башкирами багаття,
Розповідав про рідний край.
І дивувалися багато,
Як ти назвав себе:
               «Курай».

І пам’якішали обличчя:
Та це ж по-їхньому — співун...
Ти зрозумілим став і ближчим
Для них між цих звітрілих дюн.

Все говорив правдиво, щиро,
На дюнах сходила зоря...
Перезиралися башкири,
Коли те слово повторяв.

Але ніяк не могли втямить,
Що в тебе доля, мов трава,
Яку несе кудись вітрами,
Клубками котить по ровах.

Ти заспівав, куди вже дітись,
Про сиву матір, трьох синів...
Сиділи тихо, наче діти,
Башкири довго при вогні.

Ходив до стійбищ, хоч і зрідка,
Просили завжди: «Не цурайсь...»
Шептали, гладячи борідки:
«Курай-співун. Життя — курай».

В Холодному Яру

Холодний Яр. Звичайний собі яр.
Кують зозулі, червоніють маки.
У давнину, неначе той зброяр,
Трудився він, прийнявши гайдамаків.

У нім зливались їхні голоси,
Збиралась для розплати грізна сила.
І краплі крові капали з коси,
Якою вчора ще жита косили.

Шукать даремно кладів золотих,
Нічого тут повстанці не поклали.
Окрім хіба дубової плити,
Коли свого товариша ховали.

Петля в степу звичайний собі яр,
Та все ж до себе подорожніх манить.
Холодним звавсь ще, може, від хозар,
А в пам’яті народній — полум’яний.