Переглядів: 1658

Реанімація «Новоросії» як прояв імперського синдрому Кремля

Неоколоніальний проект

Інсинуації і спекуляції московських стратегів і проімперської п’ятої колони в Україні навколо «русского Крыма» і так званої «Новороссии» не вщухали протягом усіх років незалежності нашої держави. Зу-хвало фальсифікуючи загальновідомі історичні факти, прокремлівські ідеологи стверджують, що Новоросія і Крим є «исконными русскими землями», нібито безпідставно включеними до складу України у 1919 році.

Під час прямої лінії 17 квітня цього року президент Росії В. Путін назвав південно-східну Україну Новоросією: «Пользуясь еще царской терминологией, я хочу сказать, что это же не Украина, это Новороссия. Вот этот Харьков, Донецк, Луганск, Херсон, Николаев, Одесса — они в царские времена не входили в состав Украины, а были переданы ей позже. Зачем это было сделано, я не знаю». При цьому Владімір Владімірович ничтоже сумняшеся перекрутив загальновідомі факти: Харківщина, або Слобожанщина, а також більша частина Луганщини та Донеччини ніколи до складу Новоросії не входили. Проте донецькі сепаратисти сприйняли ці слова Путіна як «руководство к действию» і невдовзі заходилися реанімувати недоброї пам’яті Новоросію — антиукраїнський колоніальний проект Катерини ІІ.

24 травня так звані «ЛНР» і «ДНР» підписали угоду про створення «Федеративної республіки Новоросія», до складу якої згідно з їх планами має увійти вісім областей України: Харківська, Луганська, Донецька, Дніпропетровська, Запорізька, Миколаївська, Херсонська та Одеська. Підписання цього «документа» відбулося після закінчення з’їзду «народних представників» квазіреспублік, який організував глава руху «Юго-Восток» Олег Царьов.

2 липня у Москві відбувся «круглий стіл», присвячений розробці підручника з історії «Новоросії». В заході взяли участь кілька представників сепаратистів, екс-нардеп О. Царьов, редактор газети «Завтра» чорносотенник А. Проханов, генерал Л. Івашов, «атеїст-сталініст» А. Вассерман, директор Інституту країн СНД К. Затулін, «теоретик англосаксонської змови» Н. Старіков і київський журналіст-українофоб О. Чаленко, який утік до Москви, рятуючись від «бандерівців». Ось ця українофобська компанія намагалася визначити «ідеологію Новоросії», обговорити питання формування ідентичності та «системи цінностей» її мешканців. За словами представника «Народного фронту Новоросії» О. Зінченка, ідеологію підручника в першу чергу визначатиме приналежність до «русского мира».

Ось як сприймає «Новоросію» вищезгаданий заклятий україноненависник А. Вассерман: «Я имею украинское гражданство и вообще родом из Одессы — столицы Новороссии. Украина оккупировала Новороссию в 18-м году, и я эту оккупацию им до сих пор не простил и прощать не намерен...» «Великий» ерудит і герой брейн-рингів мав би знати, що на той час Новоросії вже не існувало більше як 100 років. Якщо проаналізувати все, що пише Вассерман про Україну, то його вже давно слід позбавити українського громадянства.

Довідково. Переселення іноземців на територію України почалося ще при цариці Єлизаветі. Так, у 1752 році навколо Новомиргорода (нині Кіровоградська область) на землі, обжиті українськими селянами і козаками, були переселені серби, угорці, болгари, волохи і молдавани. Доволі часто між новими переселенцями та українськими козаками виникали непорозуміння та сутички, але на боці колоністів стояла імперська влада. 1753 року сербів розселили на землях Січі та південної Гетьманщини на правому березі Сіверського Дінця, де було утворено Слов’яносербію, яка межувала із землями донських козаків. Кордон між запорозькими та донськими козаками було встановлено указом імператриці Єлизавети ще у 1746 році.

У 1762 — 1763 pоках Катерина II видала два маніфести про іноземну колонізацію Півдня України і переселення на його територію росіян, сербів, болгар, молдаван, німців та представників інших народів. Катерина ІІ поставила завдання розчинити український етнос серед інших етносів, позбавити його національних ознак і самобутності та, врешті-решт, повністю зросійщити його. Ці поселення охоронялися російськими військами, чисельність яких переважала кількість новопоселенців. Російській експансії козаки проти-ставили ефективне господарське освоєння краю, підкріплене силовими методами витіснення непроханих колоністів, яких підтримував царський уряд.

Новоросійська губернія на Півдні України існувала на козацьких і татарських землях двічі: в 1764—1783 роках з центром у Кременчуку і в 1796—1802 роках з центром у Новоросійську (пізніше Катеринослав, нинішній Дніпропетровськ). На початку XIX століття губернію було розділено на три — Катеринославську, Херсонську і Таврійську. До складу найбільшої Херсонської губернії входили сучасні Херсонська, Миколаївська, Одеська, частини Кірово-градської та Дніпропетровської областей України, а також Придністров’я. Після чергової російсько-турецької війни (1806—1812) у 1822 році було створено Новоросійське і Бессарабське генерал-губернаторство, яке проіснувало до 1874-го і складалося із трьох названих губерній. Термін «Новоросія» ще деякий час продовжували використовувати як географічне поняття. І сьогодні Путін та його оточення намагаються наповнити цей термін новим політичним змістом — як підставу для анексії південно-східних областей України.

«Исконно русская земля»?

На зламі XV—XVI століть українські козаки почали поступово колонізувати Причорноморський степ, відтісняючи мусульманських сусідів, що відкривало дорогу українському населенню в просуванні до Чорного та Азовського морів, на величезну територію від Кубані до пониззя Дунаю. У 1690-х козацькі полки гетьмана Мазепи захопили турецькі фортеці на Дніпрі, заснувавши на їхньому місці нинішні Каховку і Берислав. На початку XVIII століття українські козаки і селяни вже повністю домінували в освоєнні цього краю й остаточно зробили його частиною української етнічної території, на якій з’явилася густа мережа запорозьких зимівників, паланок, слобід та містечок. Спроби витіснити українське населення або асимілювати його з російським у царські часи були не надто успішними. Так, у 1851 році у складі понад мільйонного населення Херсонської губернії частка українців становила 70%, а «великороссиян» — лише 3%. Частка українців у Херсонській та Катеринославській губерніях (разом) у середині ХІХ сторіччя складала 73,5%. За результатами всеросійського перепису населення 1887-го, на той час 85% мешканців «Новоросії» були українцями. Упродовж другої половини ХІХ ст. частка переселенців з українських губерній до «Новоросії» була переважаючою.

/_f/2014/058.jpg

У кінці ХІХ століття територія Криму разом із південною частиною нинішньої Херсонської області входила до складу Таврійської губернії. За даними перепису 1897-го у повітах Таврійської губернії українська мова була найпоширенішою (42,2%), російська — на другому місці (27,9%) і татарська — на третьому (13,6%). Проте серед міського населення Таврійської губернії найпоширенішою була російська мова (49%), далі йшли татарська (17,2%), ідиш (11,8%) та українська (10,4%). (О. Гава. «Історія Новоросії та її етнічний склад у XIX сторіччі».

У 1794 році частка росіян на Правобережній Україні становила лише 0,1%, на Лівобережній — 5,2%, в Новоросії і Таврії — 19%. У другій половині XIX століття населення Донеччини за рахунок російських переселенців збільшувалося у п’ять разів швидше, ніж в інших регіонах Російської імперії. За даними перепису 1897-го, на українській етно-графічній території проживало 3,8 млн росіян на 27,8 млн всього населення, тобто 11,7%. За переписом 1926-го, на території УРСР проживало 4,2 млн росіян (12,1% всього населення), а в 1939-у — 2,7 млн (9,2%). За даними перепису населення 2001 року, в Україні проживало 37,5 млн українців і 8,3 млн ро-сіян, відповідно 77,8% та 17,3% загальної чисельності населення. У 2001 році частка етнічних росіян становила: у Донецькій області — 38,2%, Луганській — 39,0%, Харківській — 25,6%, Запорізькій — 24,7%, Дніпропетровській — 17,6 %, Херсонській — 14,1%, Миколаївській — 14,1%, Одеській — 20,7%.

Заснування
чи зміна назви?

Протягом тривалого часу після утворення цієї губернії назва «Новоросія» не приживалася, натомість цю територію традиційно називали «Запоріжжям» або «Степом».

Намагаючись стерти історичну пам’ять українського та інших народів Північного Причорномор’я, Катерина ІІ вдалася до перейменувань уже існуючих населених пунктів, часто подаючи це як їх заснування. Як зазначає одеський історик Анатолій Мисечко: «Власні назви, пов’язані з місцевою природою, географією, мовою та історією, замінювалися на політично доцільні, кон’юнктурні і штучні... Ці назви зникли, знову ж таки виходячи з політичної доцільності, і сьогодні їх реанімують на потребу часу, навіть часто не розуміючи їх сенсу, з якої причини вони з’явилися, коли і де та з якої причини зникали. Саме на потреби часу їх знову дістають із забуття, прикриваючи пошуками історичного минулого свою агресивну суть».

Так, у 1794 році Катерина ІІ перейменувала Хаджибей (Коцюбіїв) на Одесу, видаючи це за заснування міста, хоча до цього під різними назвами воно існувало вже понад 400 років. Територія нинішньої Одеси була заселена греками ще в VI столітті до нашої ери. Саме козацькі загони, які діяли під орудою отамана Антона Головатого у складі військ О. Суворова, 13 вересня 1789 року першими захопили турецьку фортецю Ені-Дунья поблизу Хаджибея. Після звільнення міста від турків українці стали його першими мешканцями.

Професори Новоросійського уні-верситету А.І. Кирпичников та А.І. Маркевич у своїй брошурі до сторіччя «заснування» Одеси, виданій у 1894-у, писали: «Поблизу Хаджибея, у навколишніх хуторах, селах і селищах (Молдаванці, Дальнику, Нерубайському та Усатові) жили російські поселенці, які  прибули  сюди з прикордонних місць Малоросії та Польщі, а також з Великоросії. То були селяни, котрі втікали від поміщицької неволі, або розкольники, що рятувалися від переслідувань за віру; переважаючим елементом між переселенцями були малороси (українці — Прим. О.В.). Великороси селилися в самому Хаджибеї; малороси ж тулилися переважно по так званих балках. Близько 1775 р. на нинішньому Пересипу біля підніжжя самого замку (фортеця Ені-Дунья — Прим. О.В.) поселилися запорізькі козаки, які знали Хаджибей вже з давніх часів... Суд і розправу творив тут турецький паша. На вулицях майоріли турецькі чалми і татарські фески...»

Увічнення катів

Утворення Катериною ІІ Новоросійської губернії було лише частиною її колонізаторського плану поневолення України і ліквідації найменших можливостей її існування як окремої держави чи навіть автономії у складі Російської імперії. Серед багатьох злочинів Катерини ІІ проти українського народу назвемо такі:

1763 рік — указ Катерини II про заборону викладання українською мовою у Києво-Могилянській академії;

1764-й — скасування Катериною II українського гетьманства, а також ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення від влади українськомовних чиновників;

1764-й—1765-й — скасування Катериною ІІ української держави Гетьманщини та ліквідація козацького устрою на Слобожанщині;

1766-й — заборона Києво-Печерській лаврі друкувати букварі і церковні книги українською мовою і без дозволу синоду;

1775-й — підступний напад московських військ на Запорозьку Січ і її зруйнування після вирішальної допомоги запорожців у російсько-турецькій війні 1768 —1774 років;

1777-й — виселення кримських татар з Криму та українців — з України, а на обжиті ними місця переселення московитів;

1780-й — спалення книгозбірні Києво-Могилянської академії, що збиралася понад 150 років і була однією з найбагатших бібліотек Східної Європи;

1781-й — знищення решток козацького самоврядування на Лівобережжі та запровадження російської системи управління у 1783 році;

1783-й — остаточне закріпачення селян Лівобережної України.

А ще слід пригадати придушення Катериною ІІ українського національно-визвольного руху — Коліївщини у 1768 році та Турбаївського повстання 1789—1793 років.

Без перебільшення, Катерину ІІ можна вважати одним з найлютіших ворогів українського народу. І дуже прикро, що за часів «помаранчевого» президента В. Ющенка «вдячні потомки» поставили їй пам’ятники в Одесі та Севастополі. Більшовики у 1917 році нищили пам’ятники царям, а в незалежній Україні їх відновлюють. І це в той час, коли у Полтаві вже протягом п’яти років депутати міськради блокують встановлення пам’ятника гетьману Іванові Мазепі, що передбачалося указом екс-президента В. Ющенка від 2007 року. Величний монумент І. Мазепи кілька років тому виготовили у Києві, де він досі зберігається на території худож-нього комбінату. Така ж сама доля спіткала пам’ятник останньому кошовому отаману Запоріжжя П. Калнишевському в Одесі, указ про встановлення якого також видав В. Ющенко у 2007-у. Укази він видав, а домогтися їх виконання йому не вдалося, як і багато чого іншого. Зате йому добре вдалося ворогувати з Ю. Тимошенко і привести до влади свого «опонента» В. Януковича, бездарно і ганебно розтринькавши величезний кредит довіри, який він отримав унаслідок Помаранчевої революції. Сьогодні наші співвітчизники в боротьбі проти сепаратистів на Донбасі оплачують своїми життями «помилки»

В. Ющенка, оскільки він зрадив ідеали Майдану 2004 року, і це відкинуло розвиток нашої країни щонайменше на десяток літ назад.

На жаль, і нині по всій Україні стоять ще тисячі пам’ятників царським і комуністичним сатрапам — поневолювачам України. Одних пам’ятників Леніну нараховується понад 2000. І найбільше їх — на Донбасі. На охорону і збереження цих пам’ятників катам щорічно ви-трачається десятки мільйонів бю-джетних коштів.

Катерина ІІ і В. Путін:
спільне і відмінне

Порівнюючи політику Катерини ІІ і В. Путіна, можна помітити багато спільного і дуже мало відмінного. За характером Катерина ІІ і В. Путін — прагматики з виразними елементами цинізму. Як і Катерина ІІ, В. Путін — розумний, витривалий, терплячий і вміє чекати свого часу, щоб безжально і холоднокровно завдати удару. Як і Катерина ІІ,

В. Путін є прихильником максимальної централізації й уніфікації імперської влади, дотримується правила — бути твердим у своїх рішеннях: краще погано зробити, ніж змінити думку. Як і Катерина ІІ, В. Путін вважає, що все вирішують імператори, царі, президенти, генсеки, губернатори і керівники спецслужб (Таємної канцелярії, НКВС, КДБ і ФСБ), а народ — це інертна маса, якій потрібна сильна рука, хліб і видовища.

Як і Катерина ІІ, В. Путін вважає, що Росія на міжнародній арені має вести наступальну і навіть агресивну політику, насаджуючи повсюди своїх васалів і маріонеток. Як і Катерина ІІ свого часу, сьогодні В. Путін має безмежну владу в Росії і, незважаючи на його офіційний титул «президент», є всі підстави вважати його «самодержцем всея Руси».

Загарбавши і поневоливши Україну і волелюбний український народ, Катерина ІІ 250 років тому намагалася, а В. Путін намагається сьогодні «прирастить империю» за рахунок України, бо без України імперія не може існувати. Катерина ІІ підступно захопила й зруйнувала Запорізьку Січ після того, як використала десятки тисяч українських козаків у війні з Туреччиною. В. Пу-тін підступно захопив Крим і намагається підступно захопити Південний Схід України після того, як Україна і Росія були складовими частинами СРСР і винесли найважчий тягар у війні з німецьким фашизмом. Як і Катерина ІІ, В. Путін протягом довгих років створював «п’яту колону» в Україні, «прикормлюючи» зрадників і насаджуючи свою агентуру.

Як і для Катерини ІІ, для В. Путіна русифікація і нищення української мови є засобом руйнування України зсередини, намаганням перетворити українців на малоросів і новоросів. Як і Катерина ІІ та

Й. Сталін, В. Путін не визнає національних прав корінних народів Криму — кримських татар, греків, караїмів та кримчаків — і все робить для того, щоб їх депортувати знову через 70 років або позбавити їх національної ідентичності і перетворити на «россиян».

Дуже велику роль у діяльності Катерини ІІ грала пропаганда. Серед усіх численних пропагандистських акцій досить згадати її поїздку в 1787 році з великою групою іноземців (близько трьох тисяч осіб) із Санкт-Петербурга до Криму, яка обійшлася скарбниці у величезну на ті часи суму — 10 млн руб. Блюзнірські листи Катерини ІІ іноземцям (Грімму, Вольтеру, Ціммерману та іншим видатним діячам ХVІІІ ст.) також були частиною її пропаганди, оскільки ставали надбанням широкої громадськості.

Схоже, що багато чого з пропагандистського досвіду Катерини ІІ перейняв В. Путін. Один з таких прикладів — проведення найдорожчих у світі XXII зимових Олімпійських ігор у Сочі в лютому 2014 року, які обійшлися російській скарбниці в астрономічну суму — близько 50 млрд дол. Найвищою мірою цинічним є твердження В. Путіна про «громадянську війну» в Україні тоді, коли щодня сотні бойовиків і десятки одиниць важкої військової техніки, а також великі грошові суми відправляються з Росії на територію Донбасу для «порятунку ро-сійськомовного населення від бандерівців та київської хунти».

Або згадаємо хоча б те, що В. Путін, як і Катерина ІІ, дозволяє собі жити в неймовірній розкоші в країні, 80% населення якої, за даними КПРФ, існує за межею бідності.

Порівняння в поведінці Катерини ІІ і В. Путіна можна було б продовжити, але це тема окремої статті. Головний висновок, який можемо зробити з цього порівняння такий: минають століття, але імперський характер Росії не змінюється.

Колонізація Донбасу
за радянської влади

На початку 1920-х більшість населення Донбасу становили українці — 64%, росіяни були другою за чисельністю етнічною групою, питома вага якої складала 26%. У 1939-у частка росіян на Донбасі становила вже 32%, а українців — 61% від загальної кількості населення. У 1989-у на території Донецької області проживали 2,6 млн українців, 2,3 млн росіян, 83 тис. греків, 76 тис. білорусів, 28 тис. євреїв, 25 тис. татар; Луганської — 1,4 млн українців, 1,2 млн росіян, 33 тис. білорусів і 12 тис. татар. Отож у 1989 році частки росіян в обох областях уже становили відповідно 44,8% та 43,6%. В умовах тотальної русифікації інтенсивне зростання чисельності росіян на Донбасі обумовлювалося не тільки їх переселенням з Росії, а й записуванням представників різних етнічних груп росіянами.

У 1920-х роках питома вага ро-сіян серед сільського населення Донбасу становила 15—17%, а серед міського — близько 75%. Радянський уряд продовжив соціально-економічну політику Російської імперії щодо використання трудових ресурсів для економічного розвитку Донбасу. Перевага надавалася переселенцям саме із віддалених регіонів Росії, бо вони, на відміну від українців, були відірвані від попередніх місць проживання, що сприяло їх закріпленню за місцем роботи і в такий спосіб зменшенню плинності кадрів. Донбас був досить привабливим регіоном для заробітчан і карних злочинців, робота на шахтах для яких ставала способом відбуття покарання або реабілітації.

Незважаючи на позірну інтернаціональну політику КПРС, між ро-сійськими переселенцями й українським корінним населенням Донбасу постійно тривало соціально-побутове напруження. Зокрема, українізація 1920-х у середовищі російського населення Донбасу сприймалася вкрай негативно, що призводило до конфліктів на мовному ґрунті. У 1920-х — на початку 1930-х років росіяни виявляли небажання інтегруватися в українську культуру. Після завершення короткого періоду українізації багатьох людей, які брали в ній активну участь, було репресовано. Це говорить про те, що ця так звана українізація мала на меті виявлення українських націонал-патріотів, щоб згодом їх знищити.

З метою запобігання конфліктів між українським і російським населенням у 1927-у уряд УРСР запровадив створення на Донбасі ро-сійських та інших адміністративно-національних районів. Проте у 1939 році система адміністративно-територіального будівництва за національною ознакою була скасована як така, що не виправдала себе.

Як і в усій країні, голод на Донбасі став результатом примусової колективізації й насильницького вилучення хліба та іншого продовольства на селі. У 1933 році в Донецькій області від голоду померло до 20% населення, щонайменше півмільйона селян. Проте у містах голоду практично не було, оскільки всі промислові робітники отримували продовольчі пайки. В кінці 1933-го було утворено Всесоюзний комітет з переселення з метою заселення переважно росіянами спустошених голодом українських сіл на Донбасі, в Одеській, Дніпропетровській та Харківській областях.

У 1951 році відбулася депортація частини українського населення із Західної України на Донбас, де переселенці, яких уже тоді називали «бандерівцями», зазнавали всіляких моральних і фізичних утисків з боку як місцевого населення, так і органів влади. Однак попри наявні суперечності і непорозуміння між Сходом і Заходом України, переважна більшість жителів Донбасу прагнула досягти компромісу. Відсутність винятково проросійської орієнтації населення Донбасу переконливо підтвер-джується  тим, що його абсолютна більшість підтримала ідею проголошення Української державності на референдумі 1 грудня 1991 року. Водночас значне місце посідає самоідентифікація жителів цього регіону як особливої спільності людей, що пов’язана як з Україною, так і з Росією. Загалом регіональна ідентичність переважної більшості донеччан не суперечить їх ідентичності як українських громадян.

Хто захистить росіян
у Росії?

Якщо хтось думає, що після Путіна до влади в Росії прийдуть демократичні сили, то він помиляється. Проблема Росії не в «поганих царях, генсеках і президентах». Проблема Росії — в імперській ментальності російського народу, яка прищеплювалася йому протягом століть. Радше бути голим і босим, але відчувати себе громадянином «Великой России, которой все боятся». Тому в Росії дуже популярні хоч і жорстокі, але «сильні лідери»: Олександр Невський, Іван Грозний, Петро І, Катерина ІІ, Микола І,

Й. Сталін, В. Путін. Для російського народу військова велич Росії — понад усе. Їх чомусь не бентежить, що РФ, маючи такі величезні природні багатства, за обсягом бю-джету посідає 11-е місце у світі, навіть після «найбіднішої» країни Євросоюзу — Іспанії, а за рівнем ВВП — 7-е місце, пропускаючи поперед себе США, ЄС, Китай, Індію, Японію і Німеччину.

Їх і їхнього Путіна чомусь не бентежить, що населення Росії щорічно зменшується майже на мільйон, що в Росії налічується більше 9 млн безробітних і понад 4 млн безхатченків, а кількість безпритульних дітей становить близько 4 млн. Їх не бентежить, що з причин кримінального характеру щорічно гине понад 150000 осіб, що близько 40000 людей щорічно вмирає від вживання неякісного алкоголю, а 30000 — від вживання наркотиків. Їх не бентежить, що в Росії безвісти щорічно зникає близько 50000 осіб. Їх не бентежить і те, що в Росії налічується 12 млн інвалідів (майже 10% населення!), близько 5 млн алкоголіків, близько 3 млн наркоманів, 1 млн психічно хворих, 1 млн хворих на туберкульоз, 2,5 млн ВІЛ-інфікованих. У Росії витрати на одну людину на охорону здоров’я становлять в середньому 40 дол, тоді як у США — 2400 дол. Щоб переконатися в цьому, до недавнього часу можна було ознайомитися з доповіддю російського агентства «РиФ» у Санкт-Петербурзі (http://www.rf-agency.ru/acn/stat_ru.htm). Але якщо ви спробуєте сьогодні відкрити це посилання, то прочитаєте: «В связи с изменением в российском законодательстве эта страница временно недоступна для просмотра». Отже, на радість прихильників Путіна, російське законодавство неухильно «вдосконалюється». Можливо, завтра ми дізнаємося, що серед співробітників агентства «РиФ» російська ФСБ викрила «бандерівців», які намагалися спотворити картину щасливого буття російських громадян...

Путін не думає про захист росіян у Росії, тому що сьогодні йому не до цього. Сьогодні для нього головний пріоритет — захистити «русскоязычных в Новороссии», вбиваючи і калічачи тисячі українських громадян та руйнуючи інфраструктуру Донбасу. І все це жахіття відбувається тому, що Путіну дуже хочеться стати імператором, а без України зробити це буде дуже важко, майже неможливо.

Отже, дорогі українці, від нас з вами залежить — чи стане Путін імператором, чи захистимо ми нашу Україну і самих себе, а чи вона стане частиною Російської імперії, а ми — її громадянами третього сорту, яких переселятимуть у Сибір і на Далекий Схід.

Олексій ВОЛОВИЧ.
НА СВІТЛИНІ: територія «Новоросії».

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net