Жива правда у живих образах

Приголомшені і вкрай стривожені батьки почали розпитувати, де вона таке могла побачити. Ма-рійка, звісно, назвала героїню своєї імпровізації. А через кілька днів почула, як у розмові з іншою жінкою їхня служниця розповідала, що пани, звідкілясь дізнавшись, що вона в біді, допомогли їй, підтримали. Сам глава сімейства — Костянтин Костянтинович Адасовський, який був титулярним радником Ніжинського повітового суду, допоміг відновити справедливість. Ось тоді юна Марійка Адасовська відчула, як важливо викликати в душах людей співпереживання, переконалася, що вона може це зробити.

Ця історія вималювалася в моїй уяві, коли прочитала, що одна з найталановитіших, найяскравіших театральних актрис кінця ХІХ — початку ХХ століть, перша народна артистка України Марія Костянти-нівна Заньковецька (справжнє прізвище Адасовська; псевдонім «Заньковецька» взяла як пам’ять про рідне село Заньки), якось, розповідаючи про свій шлях на сцену, зізналася: таке рішення вона при-йняла ще в дитинстві, а саме після того, як стала свідком страждань жінки-служниці. І, наперекір волі батька, стала актрисою. Не залишала сцени попри всі важкі випробування: і тоді, коли після розлучення за її ініціативою з чоловіком фактично втратила більшість прав у суспільстві; і тоді, коли Синод заборонив їй, глибоко віруючій людині, вдруге офіційно вийти заміж за актора, громадського діяча Миколу Садовського (справжнє прізвище — Тобілевич, 1856—1933), якого палко кохала; і тоді, коли, дізнавшись про зради коханого, пішла від нього.

З першої своєї ролі у «Наталці Полтавці», яку зіграла 27 жовтня 1882 року, і до останнього виступу її дар жити життям своїх героїнь, передавати їхні страждання, їхній біль, як власні, багатьох спонукав заглянути у власну душу і задуматися, «а чи не спричиняю я біди іншим людям?». Як писав Іван Нечуй-Левицький, її талант мав «найбільш впливову, навіть заразливу силу».

У репертуарі Марії Заньковецької — понад 30 ролей на сцені. У більшості з них, зокрема в ролі Харитини («Наймичка» Івана Карпенка-Карого), Олени («Глитай, або ж Павук» Марка Кропивницького), Катрі і Цвіркунки («Не судилось» Михайла Старицького), Галі («Назар Стодоля» Тараса Шевченка), за оцінкою одного з корифеїв українського театру Панаса Саксаганського, вона була «на недосяжній височині». А відомий театральний критик Сергій Дурилін у своїй книзі, присвяченій актрисі, писав: «З Шевченка вона брала приклад, як треба підходити до душевного світу жінки, як треба заглиблюватись в її радощі і страждання, як треба втілювати живу правду про неї у живі мистецькі образи».

Звичайно, сьогодні про талант Марії Костянтинівни можна судити з театральних рецензій того часу, спогадів її сучасників, праць до-слідників. Особливо хотілося б подякувати за розвідки про актрису директорові музею Марії Заньковецької Наталії Бабанській. В одній із публікацій вона, зокрема, розповіла, якою побачили глядачі Заньковецьку в ролі Олени («Глитай, або ж Павук») — жінки, коханий чоловік котрої їде на заробітки, а тим часом сусід-багатій брехнею про його зраду затягує її у свої тенета і призводить до загибелі: «Актриса, переймаючись почуттями своєї героїні, тонко передає зміни в її стані: від зворушливої любові до щемливого очікування чоловіка, а далі — болісна зневіра в ньому, гнів і, як кульмінація, — божевілля і смерть... До речі, актриса під час гри відчувала так сильно почуття своєї героїні, що після першої вистави захворіла на два тижні — її нервова система не витримала такого напруження». При цьому дослідниця звертає увагу на те, що успіх актриси обумовлений не тільки талантом: «М. Заньковецька, створюючи образ Олени, шукала також наукові, медичні, фізіологічні свідоцтва тих психологічних станів, які є в ролі. З цього приводу вона радилась з ученим-психологом П. Ковалевським…»

І так щоразу актриса проживала на сцені чуже життя, мовби своє. А образ Харитини — шістнадцятирічної сироти, яка стала жертвою багатія, з п’єси І. Карпенка-Карого «Наймичка» вона зіграла так, що не тільки глядачі плакали, а й автор твору. Про вплив М. Заньковецької в ролі Харитини на петербурзьку публіку читаємо у спогадах згадуваного вже Миколи Садовського: «Вперше у житті своїм цей ситий, блискуче одягнений салон побачив, що й під драною свитиною б’ється чисте серце. Перед ним з’явилась не у розкішних вбраннях артистка, а бідне, забите життям дівча-наймичка».

Однією з найулюбленіших ролей самої актриси була роль Галі з «Назара Стодолі» Тараса Шевченка. Зазначаючи це, український драматург, критик, театрознавець Всеволод Чаговець писав: «П’єсу («Назар Стодоля» — авт.) вона називала улюбленою «батьковою казкою», а перші свої успіхи на сцені зв’язувала з нею. Їй було дороге саме те, що і в образі Галі, і в кожному її слові почувалася душа і дума поета». У низці публікацій інших дослідників наводяться слова самої актриси, які свідчать про її ставлення до цієї ролі: «Коли я виступала в ролі Галі, мені завжди здавалося, що я перебуваю в якомусь старовинному храмі. Коли я вимовляю слова, які великий наш батько вклав в уста своєї улюбленої героїні, мені здається, що я молюсь. Таке почуття охоплює мене, коли мені доводиться виступати на вечорах, присвячених па-м’яті Шевченка. Не читаю, а молюсь! Інакше не можу».

Втім, за оцінками театрознавців, Марія Заньковецька майстерно грала і комедійні ролі: Цвіркунки («Чорноморці» Я. Кухаренка), Проні, Горпини («За двома зайцями», «Як ковбаса та чарка, то минеться сварка» М. Старицького), Пріськи («По ревізії» М. Кропивницького) тощо.

Марія Костянтинівна, працюючи у відомих українських трупах, гастролювала не тільки на українській землі, а й у різних містах Росії, Молдови, Білорусі, Грузії, Азербайджану, Галичини, яка входила тоді до складу Польщі. І повсюдно — аншлаг, схвальні рецензії; скрізь — злива овацій, захоплених відгуків, велелюдне паломництво; актрису носять на руках, закидають квітами.

Їй неодноразово пропонували перейти в найпрестижніші театри, сам імператор Олександр ІІІ, відвідавши вистави за участю Марії Костянтинівни, волів бачити її в своєму театрі і обіцяв високу платню. Але жодної з пропозицій вона не прийняла. Констатуючи це, театрознавці наводять такий факт: у 1898 році керівник театру Літературно-художнього товариства Олексій Суворін (1834—1913) за-пропонував їй роботу в російському театрі, на що вона відповіла: «Наша Україна надто бідна, щоб її можна було покинути. Я надто люблю її, мою Україну, її театр, щоб прийняти вашу пропозицію».

Роль Марії Заньковецької в українському національному мистецтві неоціненна. Спільно з П. Саксаганським 1906 року доклала чимало зусиль до створення Народного театру в Києві, на базі якого в 1922-у постав Театр імені М. Заньковецької (нині — Національний академічний український драматичний театр імені Марії Заньковецької в м. Львові). Вона сміливо виступала проти цензурних обмежень, які діяли щодо українського театру, активно виборювала дозвіл цензорів на постановки заборонених українських п’єс. Так, у промові на першому Всеросійському з’їзді сценічних діячів у Москві з обуренням констатувала: «малоруський народ позбавляється можливості ознайомитися з творами європейських класиків, з особами своєї історії, а артисти малоруських труп не можуть у достатній мірі розвивати свої сили, змушені діяти в надто вузькій сфері, усунені від тих широких горизонтів, які їм розкривають... твори великих творців інших літератур». Багато вона доклала зусиль і для поповнення українського театру талановитою молоддю.

Марія Костянтинівна Заньковецька померла 4 жовтня 1934 року. Похована в Києві на Байковому кладовищі.

Людмила ШЕРШЕЛЬ.