Український фронт Кремля
У липні 2009-го на засіданні Державної думи Росії, під час обговорення теми 300-ліття Полтавської битви, депутат С. Багдасаров сказав: «Наступні президентські вибори 2010 року в Україні — це не просто вибори чергового президента, це наша Полтавська битва-2, тільки не воєнним, а іншим шляхом». Ця ідея Путіну дуже сподобалася, хоча він і сам про це не раз думав.
Справді, шляхом застосування «м’якої сили», на «українському фронті» вже здобуто чимало перемог. Було чим пишатися. Незважаючи на Помаранчеву революцію, у Києві все ж вдалося посадити ро-сійську маріонетку Януковича. Втім, останнім часом він так увійшов у роль «самостійника», що почав навіть дратувати Путіна. Особливо дратувало Путіна те, що Янукович уже надто загрався в євроінтеграцію і протягом тривалого часу не погоджувався призначити його кума В. Медведчука на посаду прем’єр-міністра України. Однак шляхом тиску і шантажу Януковича вдалося поставити на місце і нагадати йому про ту роль, яка йому була визначена у Кремлі ще у 2004-у.
17 грудня 2013 року Путін святкував перемогу в, здавалося б, завершальній битві за Україну, «незалежність» якої стала повною фікцією. Цього дня четвертий за останні два місяці візит Януковича в Росію завершився підписанням угод про надання 15-мільярдного кредиту і про зменшення плати за російський газ до 268 доларів за тисячу кубометрів. Це був «пряник» Януковичу за його відмову від євроатлантичної інтеграції і за згоду вступити в Митний та Євразійський союзи. Загалом Путін міг бути задоволеним результатами підпорядкування України російським інтересам протягом останніх років.
Сьогодні близько 70% економічного потенціалу України перебуває під контролем російського капіталу. З 2009-го ми майже вдвічі переплачували за газ, фінансуючи цим підривну діяльність російських спецслужб проти України. У квітні 2010-го вдалося підписати угоду про продовження базування ЧФ РФ в Криму до 2042 року. Протягом останнього десятиліття було створене потужне проросійське лобі у складі «регіоналів» і комуністів у Верховній Раді, уряді та регіональних органах влади України. Російські спецслужби взяли під повний контроль силовий блок нашої держави — армію, міліцію, СБУ та інші спецслужби. Завдяки керівництву останніх двох міністрів оборони України Д. Саламатіна і П. Лебедєва українські збройні сили були перетворені на «потешные войска».
Агенти ФСБ організовують сепаратистські рухи в Закарпатті, Криму та на південному сході України. Після прийняття 3 липня 2012-го Верховною Радою закону Ківалова—Колесніченка «Про основи державної мовної політики в Україні» державність української мови взагалі стала фікцією. До 80% періодичних видань виходять російською мовою. Радіо- та телеефір заповнені російською продукцією. Впродовж усіх років «незалежності» «хохли» дивляться численні російські телесеріали, які наближають їхній менталітет до російського й неухильно руйнують їхню українську ідентичність. Захід дав зрозуміти, що не воюватиме з Росією за Україну і не надасть їй сер-йозної військової допомоги. Символічні санкції ЄС та США щодо оточення Путіна тільки насмішили його. 80% росіян підтримали по-літику Путіна стосовно України. На тлі «патріотичного» екстазу рейтинг кремлівського господаря сягнув небувало високого рівня.
Втім у лютому 2014 року все пішло не так, як планувалося у Кремлі. Все зіпсували ці кляті «правосеки», «бандерівці» і «майдануті», які примусили жалюгідного боягуза Януковича втекти до Росії і привели до влади «проамериканську хунту». Всі успіхи, досягнуті на «українському фронті», опинилися під загрозою. 25 травня на пост президента України був обраний вольовий і досвідчений політик П. Порошенко. Усі проросійські кандидати разом не набрали навіть 3% голосів. Не менш досвідчений полі-тик А. Яценюк уже п’ятий місяць керує українським урядом в умовах жорстокої військово-політичної та економічної кризи в країні. Обидва керівники — непохитні прихильники євроінтеграції.
Звісно, Путін не міг допустити втрати України і почав діяти відповідно до заздалегідь підготовленого плану. Спочатку було анексовано Крим. Це відбулося напрочуд легко і практично без жодного пострілу. Згодом російська агентура і сепаратисти Південного Сходу
отримали давно очікуваний сигнал до повстання проти«київської хунти і бандерівців». Із самого початку «народного повстання» на Донбасі сепаратистами і їх московськими покровителями були досягнуті сер-йозні політичні перемоги. Міліція і СБУ в Донецькій та Луганській областях практично у повному складі перейшли на бік сепаратистів. При «загальному тріумфі народу», завдяки підтримці комуністів і «регіоналів», а також частини олігархів були проголошені так звані «ДНР» та «ЛНР» й 11 травня влаштували «референдум» про їх незалежність. Між ватажками сепаратистів була досягнута домовленість про вхо-дження цих «республік» у федеральну державу «Новоросія».
Проте згодом запланований сценарій «народного постання» на Південному Сході дав збій. На відміну від ситуації в Криму, українська армія почала чинити опір, а її боєздатність неухильно зміцнювалася. Десятки тисяч «укрів» і «бандерівців» записалися добровольцями в Національну гвардію. З іншого боку, масштаби «народного опору» на Південному Сході виявилися доволі обмеженими, і це стало неприємною несподіванкою для Путі-на. На допомогу «повстанцям» відряджалися сотні представників російських спецслужб і направлялися десятки тисяч досвідчених бойовиків, які пройшли війни в Афганістані, Придністров’ї, Чечні і Грузії. Озброєння, боєприпаси і фінанси вдосталь надходили сепаратистам і терористам через дірявий російсько-український кордон. Могутня інформаційно-пропагандистська машина Кремля запрацювала на повних обертах.
Однак, незважаючи на масштабну підтримку з боку Росії, окрім Донецької і Луганської областей, масового «повстання» в інших шести областях «історичної Новоросії» не відбулося. Як пише проросійський письменник, житель Луганська Гліб Бобров, «на Донбасі міщанство перемогло — співвідношення обивателів і пасіонаріїв більш ніж 100:1. У півмільйонному Луганську на переможний мітинг після референдуму вийшла одна тисяча осіб! На семимільйонний Донбас не набереться і 3 тисяч ополченців — це менше 0,5% населення! Про який виразний опір може йти мова?!»
Звісно ж, Кремль може ввести «миротворчі війська» на територію «Новоросії», щоб захистити росіян від «укрів, бандерівців та київської націоналістичної хунти» і, врешті-решт, приєднати «звільнені території» до Росії, але чи є у цьому сенс? Велика частинаУкраїни все ж таки залишиться під контролем «америкосів», і багатомільйонне населення «Новоросії» доведеться годувати і всіляко ублажати, а зруйновану інфраструктуру відновлювати шляхом багатомільярдних вливань. Крім того, що це може виявитися непосильним навантаженням на економіку Росії, населення «звільненої Новоросії» може проявляти невдоволення та розчарування, як це сьогодні демонструють «невдячні» жителі Криму. І взагалі, це населення абсолютно ненадійне: ще вчора вони вітали створення «ДНР» і «ЛНР», а нині значна їх частина з українськими прапорами і квітами зустрічає війська «укрів» у Слов’янську, Краматорську та інших містах...
Отже, завдання полягає не в тому, щоб звільнити і приєднати «Новоросію» шляхом широкомасштабного вторгнення російських регулярних військ, а в тому, щоб домогтися зміни влади у Києві. І для цього достатньо підтримувати сепаратистів у «Новоросії», використовуючи різні форми: військову, економічну, політичну, інформацій-ну. Ця війна на виснаження, і терористичні операції триватимуть стільки, скільки буде потрібно для того, щоб викликати в Україні загальне збурення населення і доведення його до такого стану, коли приєднання до Росії здаватиметься неймовірним щастям і «пределом мечтаний». Українська влада має зрозуміти, що ціною продовження прозахідної політики стане повний колапс економіки України. Іншими словами, якщо перетворити Україну на Ірак або Сирію, то вона цілком дозріє для входження до складу Росії. І для виконання цього завдання в Росії вистачить ресурсів: озброєнь, боєприпасів, грошей і бойовиків, для яких кампанія на Південному Сході України стане джерелом непоганого заробітку і можливістю набуття бойового досвіду, оскільки воювати за відродження Російської імперії доведеться ще довго.
Коли аналізуєш інформацію з різних джерел, видається, що приблизно так сьогодні розмірковують кремлівські стратеги. Втім, вони неминуче програють, бо шовіністична заангажованість заважає їм сприймати об’єктивну дійсність в Україні. Як пише відомий російський публіцист Андрій Піонтковський, «російська суспільна свідомість, уражена мегаломанічними фантомними імперськими комплексами, нав’язала собі абсолютно помилкову картину подій, що відбуваються в Україні». Багато реалій російське суспільство спри-ймає не такими, якими вони є насправді, а такими, як їм хотілося б. Вони забувають, що «російськомовне населення» Південного Сходу перебуває у складі України щонайменше з 1922 року, коли був створений СРСР. Сьогодні утворення незалежної України і її нинішні кордони в Росії називають «штучними». Путін чомусь «не розуміє», чому південно-східні області були включені до складу Радянської України, хоча навіщо їх було приєднувати до Росії, якщо вони на 80% були заселені українцями? На нашу думку, Ленін, формуючи основи національної політики в СРСР, був не дурніший від «гомо-чекістуса» Путіна.
Із завзятістю, гідною кращого застосування, прокремлівські політ-технологи та ідеологи ділять населення України на російськомовне й україномовне, хоча такого поділу насправді не існує. Практично 100% населення України, навіть на «Заході», є російськомовним та україномовним одночасно. Водночас слід визнати наявність незначної частини етнічних росіян, особливо серед людей старшого покоління, які ненавидять не тільки українську мову, а й все українське. У Кремлі не хочуть зрозуміти, що бути росіянином і вихваляти Путіна — не одне і те ж, що мільйони етнічних росіян в Україні є патріотами і мільйони етнічних українців, які розмовляють російською мовою, також є патріотами України. Головне — не мова, головне — ті думки і переконання, які ти нею висловлюєш.
Виношуючи антиукраїнські плани, Кремль намагається внести розкол як між деякими європейськими країнами, так і між Євросоюзом та США. Головними інструментами цієї політики є використання «енергетичної зброї» та економічних зв’язків, підкуп чиновників і ЗМІ в європейських країнах, ведення інформаційно-психологічної війни. Путін також прагне позиціонувати групу країн БРІКС як антиамериканське міждержавне об’єднання, але це не можливо хоча б тому, що товарообіг США з цими країнами на порядок вищий ніж товарообіг з ними Росії. Так, товарообіг лише між США і Китаєм перевищує 600 млрд дол., тоді як між РФ і Китаєм — 87 млрд дол., тобто майже у 8 разів менше. Така ж ситуація і в торгівлі США та Росії з іншими країнами групи БРІКС.
Події на Донбасі Росія намагається подати перед світовою спільнотою як внутрішній конфлікт і громадянську війну, тоді як це є продовженням 300-річної національно-визвольної боротьби українського народу проти російського імперіалізму. Заколот на Донбасі готувався російськими спецслужбами роками і став можливим лише завдяки безпосередній збройній агресії з боку Росії. Путін намагається просувати «русский мир» з його сумнівними цивілізаційними цінностями за рахунок нищення «українського світу», виплеканого боротьбою українського народу впродовж багатьох століть його драматичної історії. Але сьогодні Україна стає невід’ємною частиною Європи і має підтримку з боку переважної більшості країн світу. Тому путінський розбій на шляху повернення України до європейського дому зазнає нищівної поразки, і перед росіянами й українцями неодмінно відкриються перспективи мирного змагання «русского мира» та «українського світу», цивілізованої і рівноправної співпраці, яка буде на користь як російському, так і українському народам. Але скільки ще українців і росіян має загинути в цій війні, щоб у Москві нарешті зрозуміли, що Україну поневолити неможливо, бо в горнилі Революції Гідності народилася нова українська нація, для якої свобода є найвищою цінністю?!
Олексій ВОЛОВИЧ.
Передплата
Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!
Вихід газети у четвер. Вартість передплати:
- на 1 місяць — 70 грн.
- на 3 місяці — 210 грн.
- на 6 місяців — 420 грн.
- на 12 місяців — 840 грн.
- Iндекс — 61119
Якщо хочете бути серед тих, хто читає, думає, не погоджується, сперечається, а відтак впливає на прийняття рішень на розвиток свого села чи міста, — приєднуйтеся до спілки читачів нашої газети.
Передплатити газету можна у поштовому відділенні або у листоноші, а також у редакції.
Оголошення
Написання, редагування, переклад
Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:
- літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
- високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
- написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.
Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:
099-277-17-28, 050-55-44-206