«Тірпіц»: атака одесита

...Сімнадцятий трансатлантичний конвой «PQ-17» 27 червня 1942 року у складі 34 транспортів вийшов з Ісландії. Його супроводжували чималі сили охорони. Але 5 липня о 22.30 вони несподівано покинули конвой, залишивши його на поталу «вовчих зграй» гітлерівських субмарин. Причиною цього нібито став вихід на перехоплення конвою німецького лінкора «Тірпіц» у супроводі двох крейсерів та семи есмінців. У результаті конвой втратив 23 судна із 34.

Незабаром по слідах трагедії відбулося слухання, на якому морський лорд адміралтейства Дадлі Паунд сказав, ніби йому відомо з розвідджерел, що «Тірпіц» уже діє на комунікаціях. Як з’ясувалося пізніше, лорд просто блефував. Та й сам він згодом визнав, що таких даних він не мав.

А що ж тоді було насправді?

У той час, коли жертвою бомб і торпед стало більше десятка суден конвою, лінкор «Тірпіц» спокійнісінько стояв на рейді в Альтен-фіорді. Над палубою лінкора літав дріб каблучків білявих пройд — фронтова бригада артистів рейху давала концерт. І тільки 5 липня о 10.00 німецька ескадра знялася з якоря, та до місця бою «Тірпіц» так і не дійшов. Якби склалося по-іншому, до радянських берегів, напевне, не дійшов би жоден транспорт союзників.

До сьогоднішнього дня ні британські політики, ні історики не прояснили цей один з найсумніших епізодів війни на морі. Вони завжди згадували про нього між іншим, ніби набираючись сили для відвертої фальсифікації справжніх подій. І тут безпосередньо зачіпають людську, морську та бойову честь наших земляків-одеситів. І в першу чергу — уславленого підводника Миколи Луніна.

Наказ на перехоплення ворожої ескадри екіпаж човна «К-21», де командиром був Герой Радянського Союзу М.О. Лунін, отримав біля острова Інгей. До того часу на рахунку командира було вже близько десятка успішних атак. Хтось з нас, офіцерів, які відвідали контр-адмірала Луніна в 1970 році у флотському госпіталі в Ленінграді, запитав: «Товаришу адмірал, приклад вашої атаки такої великої ескадри єдиний у всій Другій світовій війні. Але, йдучи на удар, що ви знали про нього?» «Нічого, — була відповідь. — У радіограмі флоту вказувався тільки квадрат патрулювання».

Перепиню адмірала і надам слово англійському історику Д. Ірвінгу.

«Після п’яти годин слідування відкритим морем німецькі кораблі були знайдені у районі Нордкапу підводним човном «К-21» (командир Лунін). Цей підводний човен негайно передав в ефір попередження: «Дуже терміново. По флоту. Два лінійні кораблі і вісім есмінців у точці 71 градус і 24 хвилини північної широти, 23 градуси і 40 хвилин східної довготи. 17.00 В/5».

Читаю все це на 210-й сторінці праці історика і не вірю очам: чи можливе таке неджентльменське поводження з документами? По-перше, під час війни документи такого ґатунку називаються розвідувальним донесенням. Нижче я наведу радіограму Луніна повністю, і читач переконається, що це ще й бойове донесення. У вахтовому журналі «К-21», який зберігається в архіві, записано ось що (такий запис є і в «Журналі бойових дій штабу ВМФ»): «5 липня 1942 року о 19.06 «К-21» передав: «Дуже терміново. По флоту. О 18.00 у точці широта 71.25, довгота 23.40 атакував кораблі противника у складі лінкорів «Тірпіц», «Шеєр» і вісім есмінців. Вийшов в атаку на лінкор «Тірпіц». Чув два вибухи. Командир «К-21».

Порівняй, читачу, ці два документи і скажи: чи можливе таке поводження з бойовим документом? Як бачимо, можливе. Тому, анітрохи не вагаючись, Ірвінг запише далі: «Через годину німецькі важкі кораблі також у районі мису Нордкап знайшов англійський розвідувальний літак, який патрулював, і передав в ефір таке повідомлення: «Дуже терміново. По флоту. Одинадцять нерозпізнаних кораблів у точці 71.31 п.ш., 27.10 с.д. Курс 65, швидкість 10 вузлів». Далі Ірвінг зазначає, що гросадмірал Редер наказав припинити операцію через втрату ескадрою конспірації на такому ранньому етапі. І «Тірпіц» з кораблями знову причаївся у шхерах норвезького берега... Судячи з того, як Ірвінг хвацько перекручує текст радіограм, іншого він і не міг стверджувати. Але хіба вермахт Німеччини і його флот були такими вже боягузливими, що їх могли налякати два десятки слів з Льодовитого океану? Ні, це був противник сильний, хитрий, теж досить хоробрий.

До питання про англійську повітряну розвідку ми ще повернемося, а поки що звернімося до документів, з яких стане видно, чому ворожа ескадра так поспішно відступила.

У вахтовому журналі «К-21» записано:

«... 17.23. Перископна глибина. На човен іде ескадра противника у складі лінкора «Тірпіц», лінкора «Шеєр», в охороні 8 есмінців. Над кораблями баражує літак типу «Арадо» (німецький. — Авт.).

17.23. Атака на «Тірпіц». Його курс 35—40, пеленг 227, дистанція 90—95 кабельтових.

17.54. Лягли на бойовий курс. Акустик доповідає про шуми з усіх напрямків. Донесення з відсіків про роботу гвинтів, які чутно через корпус з усіх напрямків.

17.57. «Тірпіц» підходить до кута попередження. Човен перебуває в середині охорони ескадри. Есмінці видно в усіх напрямках. З лівого борту «Тірпіц» за 4—5 кабельтових. На його носових і кормових кутах 2 есмінці...

18.01. «Апарати!»

18.01.30. «Плі!» Залп зроблений 4 кормовими торпедами з установкою глибини 2 метри, з інтервалом 4 секунди, дистанція залпова — 18—20 кабельтових.

18.02. Головний есмінець різко розвертається на човен. З відсіку доповіли: «Торпеди вийшли з апаратів. Занурюватись на глибину 30 метрів».

18.24. Доповіді з відсіків через 2 хвилини 15 секунд після виходу торпед: «Чули два вибухи»...»»

Після цього стає зрозуміло, що саме атака Луніна примусила «Тірпіц» припинити бойовий похід. Міркування ворожого командування прості: якщо на початку походу так зустріли «Тірпіц», то що ж тоді йому вготовано в океанських просторах Арктики? Мотив замовчування західними істориками теж зрозумілий: мовляв, ну, вистрелив, так, схоже, промахнувся. Що тут говорити...

Але розвідка тих же англійців, як відзначає у щоденнику командуючий Північним флотом у роки війни адмірал А.Г. Головко, повідомила британську місію в Полярному, що через два дні стоянки біля острова Арньо «Тірпіц» поставили в ремонт. Що ж це, як не результат прямого влучення?

Наприкінці шістдесятих я зустрівся з Туром Хеєрдалом. Представляти великого норвежця, гадаю, не треба. Повідомлю лишень, що у роки війни він був норвезьким офіцером і командував норвезьким загоном особливого призначення, який воював з фашистами під опікою розвідки Північного флоту. Він повідомив, що торпеда потрапила у редукторне відділення «Тірпіца».

Але, можуть сказати опоненти, у вахтовому журналі лінкора (так стверджують західні історики) нема відповідного запасу. Однак є свідчення, що подібне траплялося і з записом у журналі гітлерівського підводного човна «V-30», що потопив британську «Атенію», гігантський вантажно-пасажирський лайнер, задовго до оголошення війни. Німецький підводник Г. Буш довів, що командуючий підводними силами Деніц наказав вилучити з журналу бо-йових дій відповідні записи і замінити їх іншими. А якщо вже був приклад, то чому б його не повторити? Тим більше, що «Тірпіц» тоді вийшов у море без санкції Гітлера.

Повернувшись на базу, Лунін представив письмове донесення про результати бойового походу. Хто хоч трохи має стосунок до подібного роду документів, той знає ціну кожному їх слову — і про попадання двох торпед при атаці по лінкору, і про серію послідовних вибухів глибинних бомб, і про незрозумілу поведінку суден охорони...

І ще одне свідчення. Валентин Пікуль, дізнавшись, що я збираюся відвідати Миколу Олександровича Луніна, сказав: «Говори сміливо, але знай і не переступай межу його вічного болю. Атака «Тірпіца» — це не тільки сторінка його доблесті, а й особиста трагедія».

Після удару «К-21» по лінкору фашистські спецслужби відшукали в окупованому Ростові-на-Дону батька моряка і, широко оповістивши про скоєне його сином, публічно повісили. Пане Ірвінгу, адже таке не підробити і не сфабрикувати. Які ще потрібні докази того, що лінкор було торпедовано?

А тепер про англійського повітряного розвідника, який нібито знайшов «Тірпіца» з його ескортом. У той час, коли «К-21» утікав від переслідування, що так і не відбулося, над тим же квадратом кружляв Іл-4, керований гвардії капітаном І.Я. Гарбузом, уславленим асом розвідки і торпедних атак. До слова кажучи, він був випускником Миколаївського мінно-торпедного авіаційного училища, єдиного колись на всю країну. Тому серед морських льотчиків наших хлопців-українців було найбільше.

Першим в екіпажі помітив ворожу ескадру гвардії сержант Яків Андрійчук. Наш земляк, одесит. Зіркі очі стрільця-радиста вихопили з туману і дощової завіси силуети 11 сталевих громад. Сержант допоміг командирові вивести літак на повторний захід, але все ж визначити кораблі було неможливо — туман. Прийняли рішення так і вказати в телеграмі — невизначені. На кодування радіограми у Андрійчука пішло хвилини півтори. Цю радіограму можна знайти у бойовому донесенні, зробленому відразу після польоту, у «Журналі бойових дій ВПС ПФ». Наведена вона і в історії полку.

Читач може запитати: чому я так до-кладно про все розповідаю. А тому, що телеграма Андрійчука, напевне, міститься у праці Д. Ірвінга, але приписується вона тому ж міфічному «англійському розвідувальному літаку». Я навмисне беру ці слова в лапки, й ось чому.

Друзі з «Військово-історичного журналу» років десять тому повідомили мені, що у московських архівах працює сам Ірвінг. Ніби випадково зустрічаю іменитого британського історика і починаю з приємного для нього — прошу автограф на його монографії з передмовою колиш-нього наркома ВМФ адмірала М.Г. Кузнецова. Після цього йде майже двогодинна розмова. Ні, я не став сперечатися, сваритися, викривати. Я запропонував обмінятися копіями чи фото тих документів (з указанням джерела і місця зберігання), що необхідні йому від мене, а мені — від нього. І головним чином, з тих моментів, яких ми торкнулися у розмові. «Вері вел!» — відповів гість.

Своєї обіцянки я дотримався, про що свідчить лист від військово-морського аташе посольства у Москві. Але сам відповіді чекаю і досі.

Звичайно, не завадило б поговорити з колишнім стрільцем-радистом Яковом Андрійчуком. Але розшукати його мені, на жаль, не вдалося.

...17 листопада 1970 року зупинилося серце Миколи Луніна — людини, героя, одесита. Поховали його на Богословському кладовищі в Ленінграді під звуки оркестрової міді, що розносила довкола мелодію непереможного «Варяга».

Пам’ять людська — запорука безсмертя твоїх синів, Україно!

Василь ВИХРИСТЕНКО,
письменник,
військовий розвідник,
полковник у відставці.