«Ми тут жили ще до часів

Тому і сталося так, що його унікальні три томи вийшли малим накладом і залишаються недоступними широкому колу читачів, яких зараз, у часи зростання національної свідомості, стає дедалі більше…

Тож я й хотів би звернути увагу нашого читацького загалу на цей тритомник професора Таранця. Він присвячений похо-дженню та історії нашої з вами мови, а через неї — і нашого народу.

Вся трилогія носить вибухову контраверсійну назву, яка викличе у читачів не лише подив, а й цікавість: «Арії — руги — укри». Ось ці книги: «Арії. Слов’яни. Руси: Походження назв Україна і Русь» (2004), «Трипільський субстрат: походження давньоєвропейських мов» (2009), «Українці: етнос і мова» (2013).

Чималий розрив у датах видання книг свідчить про ретельну, копітку працю автора над матеріалом.

Головним є те, що писані вони у часи, коли не стало брудної, такої відразливої цензури, яка примушувала писати тільки те, що містила у собі примітивна програма партії. Але ж вона була суцільно ворожою українській ідеї, українській потребі. Скільки нас навчали в університеті «півправди», бо ж усе, що стосувалося української історії, підло і професійно пересівалося через цензурне сито. Ні, не просто пересівалося, а продушувалося, протискувалося. Правди там лишалося на чверть, а решту ми мусіли самі відкривати для себе, додумувати, здогадуватися. Тому зараз, коли завалилася імперія, упали кайдани, коли з’явилася можливість писати Правду, ми нарешті маємо змогу торкатися істини.

Третя частина трилогії нещодавно ви-йшла у світ. Епіграфом до неї автор узяв такі слова поета-академіка Бориса Олійника (вслухайтесь!):

Ми тут жили ще до часів потопу.
Наш корінь у земну вростає вісь.
І перше, ніж учити нас, Європо,
На себе ліпше збоку подивись.

Ти нас озвала хутором пихато.
Облиш: твій посміх нам не допече,
Бо ми тоді вже побілили хату,
Як ти іще не вийшла із печер.

Така ідентифікація себе, нинішнього, із тими, які були до потопу, є проявом української суті, яка голосно, на ввесь світ заговорила у Тарасові Шевченку, пригадуєте: «І мертвим, і живим, і ненарожденним землякам моїм…». Себто ми — це всі, не лише теперішні, а й мої діди і прадіди, з одного боку, та майбутні онуки і правнуки — з другого!

Професор Валентин Таранець починає третю книгу трилогії словами:

«Проблема походження українців роз-глядається в світлі слов’янського етногенезу, що дає можливість звернутися до витоків давнього українського етносу та його мови.

Нами розглянуто проблему походження українського народу та його мови, які сформувалися в період існування праслов’янських племен та діалектів і, консолідуючись на основі суміжної близькості та близькості віри, привели поступово до утворення нації та літературної мови. Таке розуміння еволюції «українства» підтверджується нашим дослідженням та попередніми результатами вивчення історії українського народу та його мови. До останніх необхідно уналежнити праці провідних учених, з-поміж них це — С. Смаль-Стоцький, Є. Тимченко, І. Огієнко, Ю. Шевельов, Г.П. Півторак, В.М. Руса-нівський, В.Д. Баран».

Отже, як бачимо, автор уже залучає тих дослідників, які творили в еміграції і були заборонені комуністами навіть для цитування. А досягнення тих українців у галузі мовознавства досить великі, яскраві і зараз починають імплементуватися у нашу освіту й науку.

Зрозуміло, що у газеті важко передати всю палітру глибоко наукової розвідки, але хочеться хоча би основні висновки навести читачам.

Як видно із назви трилогії, Валентин Таранець проводить, обґрунтовує і доводить чітку думку: наш народ є спадкоємцем, триванням аріїв, згодом ругів-русів, згодом укрів, звісно з певними відмінами…

«Доля праслов’янського предка в населенні українців складає 45%—54%. Звідси виходить, що генетичний код українця існував уже в час… слов’янської прамови і в якійсь невеликій частці (в «ембріоні») він був уже в період життя носіїв індоєвропейської прамови».

Саме про це не можна було писати у часи імперії, бо прищеплювалася думка, що українці почалися десь у ХІV ст. (!?)

Автор багато уваги приділив малознаному науковцям раніше племені укрів, укранів, які з Карпат розселилися у VI—ХІІ ст. на річку Укер вздовж лівого берега річки Одер. Він їх відносить до слов’янського типу «скотарі, воїни» разом із сербами, русами, хорватами, таврами тощо.

Наші предки первинно проживали в Карпатах, звідти мігрували на північ і на схід. Ті, що лишилися в горах, пізніше постали у вигляді бойків, гуцулів та лемків. Укри, розселившись на сході разом із окремими із зазначених племен, зберегли спершу локальне своє наймення в окремих князівствах, а потім поширили його на все державне утворення Україна і на всіх її мешканців.

Німецькі вчені досить глибоко вивчили історію Укермарка. Е.Ніпперт вважає, що укри зайняли у VІ ст. місця вздовж ріки Укер. К. Кірш, зокрема, дослідила історію поселень племені укрів за період ХІ—ХІV ст. У свою чергу В. Таранець детально аналізує топоніми Укермарку (Украненмарку) і Нижньої Лужиці, яких збереглося немало, констатуючи належність їх до давньоукраїнської мови з певними архаїзмами. Дуже показово, що чимало тих топонімів досі існують не лише у Західній, а й у Центральній Україні. Ось декілька з поморських топонімів: Strej, Lisove, Kovall, Stara Nyva, Krynica, Horlica, Bukovina та інші.

Назва нижньолужицького поселення Rusi «Руси» свідчить, на думку автора, про те, що словоформа «русь» з’явилася задовго до приходу варягів-русів до Києва.

Показово, що Валентин Таранець залучає у поле своїх пошуків і Y-ДНК-генеалогію, в яку активно почали заглиблюватися вчені останніми десятиліттями. Ці досліди засвідчують найбільшу спорідненість українців саме з лужицькими сербами (сорбами), що не повинно нас дивувати, бо ці племена досі живуть саме там, де проживали укри, а це є ще одним підтвердженням розселення наших предків із тих районів.

«Зародження давньоукраїнського етносу відбувалося у теренах Північно-Східних Карпат у середині III тисячоліття до н.е.».

«Давніший стан давньої української мови має в собі ознаки венедських діалектів, яким говорили полаби, руги-руси, вельми-велети, лужичани, укри, поморяни».

Валентин Таранець першим вжив надзвичайно вдале поняття «ембріональне зародження» мови, і воно у монографії заграло дуже красиво і повнокровно: «Таким чином, українська, як і інші мови, має свою історію від часу «ембріонального» зародження до сучасного стану і бере свій початок з часу існування прамови… Є рація говорити, що ця (наша — О.Р.) мова (в окремих її рисах) існувала в «ембріоні» в праслов’янський період, і мають сенс ті результати наукових досліджень, які дозволяють вченим датувати зародження української мови періодом за дві тисячі років і більше до н.е.».

Як кажуть латиняни: Multum, non multa.

Хочу доповнити інформацію знайденим у інтернеті цікавим фактом про один з музеїв у Німеччині, саме на території нинішнього Укермарку. Ось що пишуть німці у рекламних запрошеннях: «Ukranenland» неповторний для Передньої Померанії музей. Тут після археологічних розкопок було реконструйовано у натуральну величину слов’янське село IX—X століть. Відвідувачі на власні очі побачать хати, кузню, ливарну майстерню, побут хліборобів та ремісників. Побачать тодішні кораблі знаменитих слов’янських мореплавців, які тримали у своїх руках Балтійське море. Тут можна почути стародавню музику, скоштувати борщу і вареників».

Вважаю, що слід би було включити цей музей у туристичні програми України.

Хотілося б, щоби цей тритомник Валентина Таранця зацікавив і дослідників, і шанувальників нашої мови. Вони можуть запозичити масу цікавинок з нашої праісторії, яку ми повинні вивчати і вивчати, щоб надолужити те, що було вкладене комуністичними спеціалістами у прокрустове ложе.

Олекса РІЗНИКІВ,
письменник,
лауреат літературних премій ім. П.Тичини, К. Паустовського, Т. Мельничука, С. Олійника, Б. Грінченка.