Івана Купала чи московський сабантуй?

Коли дорога йшла полем, збирали квіти для віночків, традиційних для цього дня. Йшли ми у вишиванках, в передчутті свята, і пісня сама просилася на вуста. Українські народні, повстанські й естрадні пісні лунали від душі і линули навкруги. Переважна більшість зустрічних спри-ймала наш патріотичний похід доброзичливо, хтось з водіїв привітав нас клаксоном, ще один водій на дорозі й одна пані в селі — вітанням «Слава Україні!», на що ми дружно відповіли: «Героям слава!». Адже зібралися однодумці, активні учасники київського й одеського Євромайданів.

Спускалися до берега лиману, де вже звучала українська музика і було приготовлене місце для багаття. Більшість учасників свята, а серед них було багато молоді, — у вишиванках або в одязі ко-льорів національного прапора. Головне, що зауважили, — це настрій. У всіх був піднесений, урочистий настрій, у повітрі витало передчуття чогось чудодійного, незвичайного, що і властиве для такого чарівного свята — Івана Купала.

І на самому початку наші сподівання таки справдилися, коли виступав гурт «Верба» — дві гарні дівчини у національних строях співали купальські пісні. Наші душі, що прагнули свята через мирську буденність, а ще більше — через ро-сійсько-українську війну, резонували в такт зі священною для кожного українського серця мелодією наших пращурів, тисячолітньої, а може, п’яти- чи й десятитисячолітньої давнини. Потім молодь закружляла у купальському хороводі. Все нам припало до душі, ми пританцьовували та аплодували. А як світилися очі у всіх присутніх дітей!

І раптом неначе відро крижаної води вилили на кожного з нас. Коли веселий хоровод відправили відпочивати, а ведуча російською мовою оголосила, що спонсором цього дійства є місцевий депутат Бабич, далі вже все зазвучало винятково російською. На імпровізовану сцену ви-йшли московські «ряжені» — дівчата у кокошниках і сарафанах, хлопці — у косоворотках і картузах з обов’язковою квіткою збоку, танцювали та водили хороводи під «частушечно-балалаєчну» музику так званого «старшого брата».

Ми отетеріли. Після хвилинного шоку розпочали шукати організаторів дійства. Спершу знайшли депутата Бабича, чемно запитали у нього, вказуючи на московську клоунаду, що це все означає. Що тут, на святі Івана Купала, «загубили» московські скоморохи на ходулях і без ходуль? Яке вони мають відношення до прадавньої української, ще язичницької, традиції святкування Івана Купала? Адже московити як народ утворені указом московського царя Петра І всього-на-всього років 300 тому. Безпартійний депутат Бабич, що був також у вишиванці, лише усміхався. Тим часом чийсь задум успішно діяв: молодь України тут зомбувалася й зросійщувалася, як і раніше. Ніякі революції сюди ще не дійшли. Якщо українці такі бездарні, нікчемні, їхні герої-козаки просто гультяї-п’яниці, а от «братній» російський народ так щедро ділиться своєю «великою» культурою, пивом і соками, то чи підніметься рука у завтрашнього захисника України, яких немало було на святі, безжально знищувати російських окупантів на сході країни та в Криму?

Далі ми знайшли аж двох завідувачів сільського клубу та сільського голову Нової Дофінівки. Запропонували їм припинити московський сабантуй на кістках і пам’яті українського народу та ще й у час, коли московити та їхні найманці на сході України викрадають та катують українських патріотів, розпорюючи живим животи та топлячи після цього у річці, підступно, підло убивають українських вояків та мирне населення. Натомість наші активісти запропонували свої послуги: прочитати вірші Т. Шевченка, Лесі Українки, І. Франка, В. Стуса, В. Симоненка, Л. Костенко та інших українських поетів, усім разом поспівати українських пісень (були серед нас і декламатори, і непогані виконавці).

Завідувачі клубу в один голос: «У нас програма. Ми нічого не можемо змінити». А сільський голова зі словами «Ви наші гості, то й ведіть себе, як гості» взялася відштовхувати наших жінок від сцени.

І тут проявився організатор свята-«празніка» — керівна особа з Українського центру, що в Одесі, на Польській, 20. Вусатий чоловік у костюмі болотяника почав допитуватися: «Що вам тут не до вподоби? Що тут у нас не так?» На наші зауваження-вимоги тільки здвигав плечима.

Після хороводів московських ряджених ведуча оголосила конкурс для дітей. Але розпочала його запитанням, що, за її задумом, мабуть, мало би заінтригувати присутніх: чи є серед присутніх любителі «піва»? І далі: «К нам в гості пожаловал казак Голота, которий сільно любіт дєвок і много випіть!» І тут «п’яно» виїжджає на коні цей «п’яниця-козак» — у московській косоворотці, з оголеною шаблею, спотикаючись, гикаючи та… кружляючи навколо російської «дєвкі-красавіци». Оцього знущання над історією нашого народу, приниження славного нашого козацького лицарства ми вже не змогли стерпіти. На знак протесту заспівали відому пісню футбольних фанатів «Путін — ...» і дружно пішли з цього московського сабантуя.

Зустрічні здивовано запитували, чому ми так рано залишаємо свято. Ми розповідали про побачену суть чужинського «празніка» і пояснювали: українське свято має бути наповнене українським змістом!

Нагорі, куди ми піднялися з низини, одна з жіночок дуже засмутилася через обставини, що змусили нас залишити «дійство». Для того, щоб трохи виправити неприємне враження від почутого і побаченого, запропонувала заспівати разом з нею гарну українську пісню «Розпрягайте, хлопці, коней». Справді, трішки настрій поліпшився. Насамкінець вирушили до моря, щоб змити увесь негатив від святкування українського свята Івана Купала на московський копил.

Українці, то коли ж вас розбудить грім нашої Революції Гідності? Невже Небесна Сотня поклала свої життя за те, щоб московити продовжували перекручувати нашу історію, оббріхувати наших героїв, принижувати та ображати наш славний український народ, глузувати над нами та, врешті-решт, робити з нас рабів московського царя (на теперішній час — новоявленого Гітлера — Путіна). Від себе щодо такої «перспективи» заявляю: ні, ні і ще раз — ні! А ви, земляки, думайте, яку культуру «споживаєте», яких пісень слухаєте, які телеканали, фільми та вистави дивитеся, в якому дусі виховуєте своїх дітей!

Василь ДЯЧЕНКО,
кандидат педагогічних наук.
м. Одеса.