Пам’ятаймо Конотоп

У протистоянні під Конотопом — а бої тривали майже два місяці, театр воєнних дій розгорнувся майже на 70 квадратних кілометрах — Іван Виговський відстоював цілковиту незалежність своєї держави, думав про те, щоби вона була не об’єктом, а суб’єктом міжнародної політики, суспільно-політичного життя. Та, за Тарасом Шевченком, «не так тії вороги, як добрії люди», свої себто, хоч і без воріженьків також не обійшлося.

А потім почалася глуха ніч національного безпам’ятства тривалістю у три з половиною століття. Лише п’ять років тому, на вісімнадцятому році Незалежності (!), уперше на державному рівні відзначено ювілей славної перемоги. Згадаймо: десь у тім часі між МЗС двох сусідніх країн відбувся обмін нотами. РФ звинуватила Україну у «втягуванні українського народу у штучне та надумане протистояння». Що можна було відповісти? А те хіба, що святкування історичних дат є ви-ключно внутрішньою справою і правом України на історичну пам’ять і не спрямоване проти інших держав. І так воно й було, безперечно, бо ще були, здається, і дружба, й любов.

2009 року на місці, де колись густо лилася людська кров, з’явився пам’ятник українській зброї — козацькій шаблі-переможниці на постаменті (на світлині). Там високі могили-кургани дивляться в небо синіми волошками-очима козацькими. Чиї вони, ті високі українські могили? «Хтозна, мо’, козацькі, а може, й скіфські ще», — місцеві мешканці знизують плечима. Ще діди, мовляв, переповідали якісь давні легенди, та забулося, й остаточно поглинуло ті перекази і ту пам’ять страшне ХХ століття. Страшне для багатьох народів, але чи не найбільш нищівне — для українців.

Дивовижним чином — а на позір цілком логічно, в річищі імперської геополітики — ті далекі події перегукуються з часом нинішнім. Сьогодні, згадуючи або ж вимовляючи ті назви — Конотоп, Соснівка, Шаповалівка, ми чуємо: Слов’янськ, Артемівськ, Краматорськ… Сьогодні українці так само виборюють майбутнє своєї країни. Перемога тут неминуча, питання лише — якою ціною. Поки що мир досягається найвищою з усіх можливих — людськими життями. Які пам’ятники будуть стояти десь у донецькім степу та суперничати з териконами? Покинуті копанки, залишки блок-постів з патріотичними написами фарбою на бетонних блоках? Вигорілий чужинецький танк чи яка інша завезена сюди терористами зброя?

Сьогодні там, на сході нашої країни, викристалізовується у краплинах крові наша воля і наша майбуть. Чиста і світла, до якої усе одно прийдемо, але так ще далеко йти… Бо яким він буде, той мир, ніхто не знає. Й тому ця кров священна. Й тому маємо пам’ятати Конотоп та всі-всі інші українські перемоги. А було їх немало, от лише знати про них не дозволялося: з наказу чужих — своїми. Мабуть-таки, не так воно б усе відбувалося у нашій країні, коли б усі про них знали. Не знизували б люди плечима: а чиї то кургани, властиво — високі могили козацькі. І не було б тоді зрадників, для котрих війна — це бізнес, а країна — лише територія. І не було б, мабуть, тих, що хочуть жити на цій благодатній землі, але щоби тут була інша країна, інша мова, інша історія. Утім, зрадники, на жаль, є завжди… Отруйне зілля не треба сіяти — виростає саме. Упродовж останніх років виплодилося їх немало.

Бо, як сказав народний депутат Олег Тягнибок під час відзначення 355-річчя Конотопської битви: «Перемога у битві під Конотопом для України є символічна. Адже українці ладні перемогти будь-якого ворога у відкритому протистоянні, Росія ніколи не перемагала нас у війні — московити заволодівали нашими землями лише шляхом підступу і зради. Вони не здатні перемогти українців у відкритій боротьбі, адже в наших жилах — козацька кров, а в серцях — дух повстанців і переможців».

Роман КРАКАЛІЯ.