У світі гібридів

Нема сумніву, що впродовж низки років (як мінімум з 2008-го) кремлівське керівництво готувало ґрунт для хаосу в Україні. Коли економічні війни і газовий пресинг не дали негайних результатів, у хід пішла підривна робота, знищення держави через агентів у керівництві країни. П’ятий президент України довів роботу до кінця. Після його втечі для гібридної війни не залишилося перешкод.

Упродовж тих же років російське керівництво вело активну пропаганду всередині власної країни, створюючи штучний фон для ворожнечі щодо українців та української держави. Результатом став масовий психоз, істерія. З одного боку, цей психоз забезпечує підтримку війни в російському суспільстві, з іншого — дозволяє у великих масштабах вербувати збройні формування з власних люмпенів і кримінальників.

Кремлівська пропаганда дала результат і на російськомовному люмпенізованому Донбасі. У населення вона породила істерику, спрямовану проти власної країни. Це полегшує Росії ведення гібридної війни, створює можливість для тривалої дестабілізації в Україні, але... Але не забезпечує перемоги.

Тут треба зауважити, що в гібридних війнах (це підтверджує африканський досвід) перемога в звичайному розумінні неможлива, зокрема тому, що нема з ким підписувати мирні договори. Видавлені, як паста з тюбика, «незаконні збройні формування» навіть після досягнення результату не можна втиснути у тюбик назад. У тих, хто направляє «добровольців» в зону конфлікту і постачає їх зброєю, нема засобів абсолютного контролю, як в армії. Терористами стріляють, як кулею. Після пострілу цією кулею не можна керувати.

Коли європейські лідери вимагають від Путіна так званої деескалації конфлікту на сході України, про цей феномен часто забувають. Як забувають і про те, що розкручена в російських ЗМІ антиукраїнська істерія після досягнення певного градуса напруги так само некерована, як куля. Більше того, є підозри, що не Кремль кермує тепер пропагандою, а, навпаки, пропаганда впливає на рішення ро-сійського керівництва.

Традиційні методи ведення воєн та розв’язання політичних конфліктів у таких умовах стають непридатними. З допомогою армії бандитів можна витіснити з малонаселених сільських районів Луганської і Донецької областей, можна відновити і контроль над українсько-російським кордоном, але важке озброєння та бронетехніку не можна застосувати проти бандитів у містах, хіба стерти ці міста з лиця землі, як Грозний.

Додому
вороття нема

Після так званого десятиденного перемир’я (воно завершилося на початку тижня) воєнні дії в зоні АТО тривали в тому ж ключі, що і до перемир’я. Тобто без гучних успіхів і незаперечних перемог. Тільки жертв серед населення стало більше. Ніхто не очікував інших результатів, але всі, в тому числі і кремлівське керівництво, втомилися, мабуть, від жаху без кінця і замислилися про вихід із ситуації.

Українська сторона пропозиції щодо цього давно сформулювала. Це мирний план Порошенка. Можна сперечатися, наскільки реалістичний план, проте в ньому присутній мирний фінал, в тому числі і для терористів, які бажають скласти зброю та залишити Україну. Але така перспектива ніяк не влаштовує «тюбик», тобто тих, хто «добровольців» послав, забезпечив зброєю і підтримкою.

Цього тижня в самому центрі Москви сталася подія, яка, як навмисне, показала, чим загрожує повернення бойовиків на історичну батьківщину. Скандал з образою і погрозами, затіяний людьми в камуфляжі, «представниками ДНР», що роз’їжджають на машинах без номерів і збирають кошти на «захист народної республіки», був погашений тільки за участі поліції та ФСБ. І то не відразу.

Не можна сказати, що в Росії небезпеки «повернень» не передбачали. Минулого тижня мікроавтобус з бойовиками, які проривалися через кордон, розстріляли російські прикордонники. Цього тижня, з відновленням бойових дій, заходи щодо запобігання таких проривів тривали. По той бік кордону зводяться загородження, вогневі точки, облаштовуються позиції для бронетехніки. Зрозуміло, проти кого все це спрямовано.

У середу, 2 липня, на прес-конференції після берлінської зустрічі міністрів закордонних справ Німеччини, Франції, Росії та України Сергій Лавров зробив безпрецедентну для останнього часу заяву про те, що на період припинення вогню (якщо таке буде) Росія надасть українським прикордонникам доступ на свою територію. Треба думати, для спільного контролю над «поверненням».

Берлінська зустріч керівників чотирьох МЗС, як і очікувалося, жодних практичних результатів не дала. Для Росії це був спосіб відстрочити санкції, для Європи — зберегти обличчя, нічого не роблячи. Український же міністр Павло Клімкін поїхав у німецьку столицю без певних надій і намагався вичавити максимум із протиріч своїх партнерів. Домовилися, зрештою, продовжувати переговори в рамках так званої контактної групи, яка до кінця тижня має зустрітися в Мінську.

Дипломатичною поразкою на зустрічі можна вважати включення до контактної групи (за наполяганням європейців і росіян), яка ра-ніше складалася з представників України, Росії та ОБСЄ, делегатів від «народних республік». Дипломатичною перемогою можна вважати заяву Клімкіна, що основою для будь-яких домовленостей був і залишається мирний план Порошенка.

У гібридних війнах, як вже сказано, перемог не буває, мир можна укласти, а поразки, військові і дипломатичні, несуть обидві сторони. З огляду на це, хотілося б почекати і подумати. Але важко думати і чекати, коли щодня гинуть люди.

Леонід ЗАСЛАВСЬКИЙ.