На вас, лейтенанти, надія

На фасаді центрального навчального корпусу висіло число «143», що, мабуть, означало 143-й випуск Військової академії (насправді, як всім одеситам відомо, академія створена 2011 року, — вочевидь, цей випуск лише третій). Невже і в період війни з російськими окупантами, що прагнуть відновити імперію — «СССР», ми повинні пишатися військово-навчальними «папє-рєднікамі» сучасного українського військового вишу?

І кадетське та юнкерське училища московської імперії, і військові училища кривавої «красної армії» в Одесі служили зміцненню окупа-ційних режимів на нашій українській землі. А до того ж зі стендів, які ми бачили біля центрального входу на територію Військової академії, лупали на святкове дійство вузькими азійськими очицями московські царі, що упокорювали наше славне козацтво, «визволителі» «совітського періоду» нашої окупації, з фасаду ж центрального навчального корпусу — червоні генерали Малиновський та Черняховський, а також увічнений на постаменті по груди московський князь Романов Костянтин.

Невже керівництву академії не зрозуміло, що все це є символами окупації нашої української землі та нашого народу, його поневолення та знищення? Це підтверджують численні історичні факти.

У 1933 році одне із тисяч сіл в Україні, що повстали проти тре-тього плану хлібозаготівлі, щоб не вимирати від штучного голоду, було оточене більшовицькими військами  і старший артилерійський начальник у чині майора дав команду розстріляти селянські хати з гармат прямою наводкою. Після такого придушення повстання усіх уцілілих чоловіків та підлітків вивели і більше їх ніхто ніколи не бачив. А масовий розстріл офіцерів польської армії (близько 22 тисяч) у 1939 році в Катині, Харкові, Старобільську та інших місцях? Переможці Польщі — сталінський та гітлерівський режими — провели спільні військові паради у Бресті, Перемишлі та інших містах, спільну таємну нараду офі-церів НКВС та гестапо за участю Л. Берії. У Другій світовій війні кількість загиблих з боку Совітського Союзу свідчить не лише про кровопролитний характер боїв, а й про ставлення до своїх воїнів Ставки Сталіна, бо Жуков та його генерали воювали не вмінням, а масою кинутих у бій людей. Після звільнення території України за наказом Сталіна всіх призваних до армії майже без підготовки кидали у бій, як гарматне м’ясо. Мобі-лізованих на окупованих терито-ріях людей фронтовики охрестили «одноразовими солдатами», «чорною піхотою», а також «чорносвиточниками», оскільки до бою вони йшли у звичайному цивільному одязі та майже беззбройними. Втрати цієї «чорної піхоти» (до речі, ніде не зареєстрованої) були жахливими — до 90% убитими. А позаду йшли бійці «красної армії» з червоним прапором, кулеметами та автоматами, щоб новобранці, не дай, Боже, не побігли назад. І оцим ми маємо пишатися?

Я дивувався: чи можна на цих московських та совітських періодах історії виховувати патріотів України? Були ж у нашій історії славні військові формування українського народу — дружини та рать руських князів, легіон Січових стрільців, армія УНР, Українська Галицька армія, Українська Повстанська армія. В Одесі діяли видатні українські воєначальники національно-визвольної революції 1917—1920 років генерал М.В. Омелянович-Павленко — начальник 2-ої школи прапорщиків у 1917-у, полковники В.Ю. Змієнко та І.М. Луценко...

Багато гарних напутніх слів почули військові випускники на свою адресу. Деякі промови, зокрема від представників місцевої влади, звучали фальшиво, в них жодного разу навіть не згадувалося святе для кожного українця слово «Україна». Україноненависники, а більшість із них залишилася в Одесі у владних кріслах, навчилися ретельно маскувати свої справжні наміри та думки. Вчителями у них були, звісно ж, московити, принцип у яких такий: говори одне, а роби, що тобі вигідно.

Особливим дисонансом, як на мене, прозвучала промова священнослужителя Української православної церкви Московського патріархату російською мовою. Подумав собі: хіба може московський піп поблагословити (та яке він має право благословляти?) офіцерів української армії на службу в ім’я України, коли його найвищий начальник Гундяєв (Кіріл) у Москві благословляє «російське воїнство», що захопило Крим і воює у Донецькій та Луганській областях, як «миротворців» у поході на Україну?

Незважаючи на всі ці прикрощі, радісно на душі було від того, що наша держава спромоглася здійснити у неймовірно важких умовах ще один повноцінний випуск молодого офіцерського поповнення для лав Збройних сил України. Є велика надія, що серед них буде невеликий відсоток тих, хто розі-рве контракт і піде на «цивілку», а ще менше — зрадників. Ще є велика надія, що молодих лейтенантів не зразу кинуть на передову, у пекло АТО, точніше — у жорна жорстокої війни російських найманців проти українців, а дадуть можливість хоча б деякий час освоїтися на офіцерських посадах.

Водночас і сум щемив душу — чи всі з молодих лейтенантів залишаться живими, а чи каліками, адже йде війна. У такий складний час випало і нам, і їм, молодим офіцерам, жити і служити нашій рідній неньці Україні — це буремний час революцій, відстоювання незалежності та територіальної цілісності нашої Вітчизни. І хочеться молодим лейтенантам славної української армії від щирого серця побажати: дай вам, Боже, козацького здоров’я, офіцерського щастя, вірних побратимів та мудрих командирів, а молодим офіцерам Військово-морських сил України — ще й сім футів під кілем!

Іван ПОДІЛЬСЬКИЙ.