Перші пам’ятники Одеси, їх винуватці та творці

Жозефіна Полонська (1844—1920), у дівоцтві Рульман, — дружина поета та прозаїка Якова Полонського й перша жінка у Російській імперії, яка свою творчість присвятила різьбярству. Її доробок є невеликим — насамперед тому, що захопилася скульптурою після 36 років, уже будучи матір’ю трьох дітей, — проте гідний уваги. Своє сходження на п’єдестал майстерности Жозефіна почала зі вступу 1880 року до початкової школи малювання, креслення і ліплення при центральному училищі технічного малювання барона Штіґліца. По тому вона почала займатися в скульптора Матвія Чижова, виконуючи під схвальні оцінки вчителя бюсти сина Бориса, дівчини, старшого сина поміщика Володимира Вонлярлярського Дмитра тощо. Проте, мабуть, відповідальніше ставитися до різьбярства Жозефіна почала саме зі знайомства з Іваном Турґенєвим.

Улітку 1881 року родина Полонських гостювала в маєтку письменника Турґенєва у Спасько-Лутовиновому, про що Жозефіна писала: «Одного разу під час обіду, сидячи на хазяйському місці поруч з Іваном Турґенєвим, я жартома виліпила з хліба людину і всадовила її на край чарки. Іван Сергійович побачив, виявив захоплення, почав запевняти мене в моїх безумовно великих здібностях у різьбярстві». Незадовго до від’їзду майстра слова зі Спаського вона почала ліпити його скульптурне зображення зі шматків воску. Ця пласкорізьба так припала письменникові до душі, що він узяв з Полонської слово, що вона продовжуватиме свої заняття з різьбярства. Пані Жозефіна дотримала слово, відтоді посилено займаючись обраною творчістю і водночас працюючи над погруддям письменника за світлинами та шкіцами. За кілька років по тому Івана Турґенєва не стало, а ліплене творіння Полонської відлили зі спижу і в серпні 1885-го встановили на цвинтарі у Петербурзі.

1886 року Жозефіна Полонська закінчила училище й на іспиті одержала свою першу премію. Того ж року вона створила погруддя поета Пушкіна, що був відлитий з бронзи і встановлений в Одесі, художника Миколи Каразіна та його дружини, міністра фінансів Івана Вишеградського, поета Афанасія Фета, лікаря Рейнера та інших знаних осіб. Хвороба прийшла до майстрині 1917-го, коли їй було 73 роки. Будучи вже немічною і паралізованою, вона написала дарчий заповіт у Російську академію наук, у якому заповіла разом з архівом свого чоловіка Якова у Пушкінський дім передати її скульптурні роботи, листування й документи. А 6 січня 1920 року Жозефіна Полонська померла… Вона створила невелику кількість творів, вірогідно, тому, що почала пізно займатися творчою роботою, а виховання дітей, турбота про родину не давали можливости цілком віддатися улюбленій справі. Але тим ціннішим є її одеське творіння — єдине на теренах України.

Щодо автора постаменту, то про Хрисанфа Васильєва інформації в друкованих джерелах іще менше. Відомо, що майбутній будівничий народився 1851 року, протягом 1872-го—1884-го здобував освіту у Петербурзькій академії мистецтв і, зрештою, 12 травня 1884-го таки отримав звання некласного художника. Служачи архітектом на Бакинсько-Тифліській лінії Закавказької залізниці, 1882 року він розробив проект Тифліського двірця в Баку. Тим самим роком датовані виготовлення за шкіцами Васильєва срібного блюда й солонки знаним російським ювеліром Сазіковим для піднесення імператорові Олександрові ІІІ та імператриці Марії Федорівні у день їхньої коронації, а також проведення конкурсу, на якому надісланий Васильєвим з Баку проект п’єдесталу пам’ятника Пушкіну в Одесі було визнано кращим. Отже, одним з творців третього пам’ятника Одеси був студент віком ледь більше тридцяти.

Олександр Пушкін перебував в Одесі під час свого заслання у 1823—1824 роках. Плідна поетова праця над берегами Чорного моря залишила по собі чимало поетичних рядків, присвячених безпосередньо Одесі та морю.

…Там довго небеса ясні,
Вітрил купецьких там біліє
Весела зграя в далині;
Там дух Европи повіває,
І південь там розкішно сяє.
Племен і лиць різноманіть.

Так вустами перекладача Максима Рильського писав про Одесу Пушкін. Взагалі українцям творчість росіянина, опріч чудових перекладів Рильського, відома перекладами Семена Руданського, Пантелеймона Куліша, Панаса Мирного, Івана Франка, Володимира Самійленка тощо.

Під час відвідин Одеси поет мешкав у будинку Сікарда на вулиці Італійській, 13, яку 1880 року на згадку про це назвали Пушкінською, а 1999-го біля тієї мурованиці, в стінах якої розмістився музей, відкрили ще один пам’ятник видатному росіянину. Поезія загалом і Пушкіна зокрема здатна стирати межі між культурами й народами, однак дивує, чому в мільйонному місті, де на початку ХХІ сторіччя мешкає понад 620 тисяч українців, досі немає пам’ятника видатній українській поетці, яка також свого часу мешкала в Одесі й оспівувала у своїх віршах море, — Лесі Українці?

6 травня 1900 року середмістя Одеси прикрасив наступний пам’ятник, — присвячений імператриці Катерині ІІ та її сподвижникам — де Рибасу, де Волану, Зубову та Потьомкіну. До створення монумента, встановленого на Катерининській площі так, аби він добре проглядався з Приморського бульвару, були залучені скульптори Михайло Попов, Борис Едвардс і Л. Мен-ціоне, будівничий Юрій Дмитренко та інженер Сікорський. Але символ імперіялізму простояв лишень два-дцять років і був демонтований новою, комуністичною владою 1 травня 1920-го.

Бодай кількох слів варті творці пам’ятника. Михайло Попов (1837—1898), вихованець Петербурзької академії мистецтв, розпочав свою роботу над монументом Катерині ІІ від самого оголошення конкурсу 1894 року, але до його відкриття не дожив. Борис Едвардс (1860—1924) — уродженець Одеси, який відзначився створенням низки скульптурних творів здебільшого на півдні України та в Криму. Юрій Дмитренко (1858—1918), також народжений в Одесі, нагадує про себе мешканцям південного міста багатством залишеного по собі будівничого спадку у вигляді готелю «Лондонський», цвинтарної Дмитрівської церкви, селянського та облікового банків, міської бактеріологічної стації, читальні, численних чиншових кам’яниць у середмісті та вілл на Французькому бульварі. Різьбяр Менціоне працював в Одесі у другій половині ХІХ сторіччя, беручи, зокрема, участь у пластичному оздобленні будівлі нової біржі (тепер філармонії) та вище згаданого пам’ятника.

Здавалось би, з відновленням Україною незалежности 1991 року повернення до возвеличування імперіялістичних цінностей у країні, яка обрала демократичний та евроінтеграційний шлях, є неможливим, одначе в Одесі знайшлися сили, що мали іншу думку.  Великий резонанс не лише в надчорноморському місті, а й в Україні в цілому викликало відновлення 27 жовтня 2007 року цього пам’ятника, центральною фігурою якого стала, як і колись, російська імператриця Катерина ІІ. Свій протест від імени більш як півмільйонної української громади Одеси висловили зокрема Українська народна партія, партія «Реформи і порядок», «Собор», «Просвіта», асоціяція козацьких товариств «Січ», а також президент України Віктор Ющенко. Протестувальники на обґрунтування своєї позиції мали кілька аргументів. Один з них було передано керівництву міської ради — копії документів з архівів Санкт-Петербурґа, пов’язаних з первісною забудовою Одеси, де не було монумента імператриці. Як випливає з документів, торжеством історичної справедливости було б відновлення на площі храму святої Катерини, який був закладений на цьому місці ще у XVIII сторіччі, а не пам’ятника Катерині ІІ. По-друге, пам’ятник, що повинен був увічнити «засновників міста», на думку деяких істориків, не увічнив би правдивих засновників, позаяк суперечливою є сама дата заснування міста. Тут усе ж слід зробити невеликий екскурс в історію.

За офіційною думкою, усталеною ще в часи перебування міста у складі Російської імперії, Одеса була заснована 2 вересня 1794 року, хоча поселення й городища на цьому місці відомі здавна. Відомо також, що приблизно у XIV сторіччі на цих теренах, заселених у часи Київської Руси племенами уличів та тиверців, виникло поселення і пристань Качибеїв, або Коцюбіїв. На початку XV століття це поселення було укріплене литовським князем Вітовтом Великим, однак це не завадило туркам здобути його 1480 року і перейменувати на власний лад — Гаджибей. За понад три сотні років по тому, 1789-го, Гаджибей, який встиг зміцнитися фортецею, був здобутий спільними зусиллями російського війська та запорізьких козаків на чолі з Антоном Головатим та Захарієм Чепігою, а 1795-го — перейменований на Одесу на підставі помилкового здогаду, що тут з IV ст. до н.е. до кінця IV ст. н.е. існувала грецька колонія Одесос.

Відтоді справді почалася нова доба в житті поселення, яке перетворилося у модерне місто, одне з найбагатших, найбільших і найгарніших в Російській імперії, але це не створює підстав тлумачити перейменування як заснування. Попри те, що після приєднання Гаджибея до Росії та вигнання з нього татар і турків наприкінці XVІІІ сторіччя, це місто, змінюючи назву, перетворюється з азійсько-мусульманського на европейсько-християнське і цілком оновлює свій архітектурний, культурний і духовний вигляд, заперечення спадкоємности є недолугим, як вважає чимало істориків, зокрема й академік Богдан Сушинський.

Далебі, історія знає чимало подібних прикладів. Скажімо, після захоплення Константинополя (давня українська назва — Царгород) турками 1453 року це місто з християнського перетворилося на мусульманське, з европейського на азійське, і не лише за етнічним складом населення, а й за архітектурою, традиціями і духом. Одначе це не дає підстав для того, аби вік сучасного Стамбула визначати датою, коли султан наказав змінити назву Константинополь на Істамбул, забудувати його будівлями у східному стилі, мечетями та гаремами. Іншим прикладом може бути галицький Збараж, відомий з Волинського літопису 1211 року. Його неодноразово спалювали до тла, руйнували так, що навіть давню фортецю зрівнювали із землею, багато разів перебудовували… Але нікому не спадало на думку час відбудови міста вважати за його нове заснування. А скільки разів змінювали не лише назву, а й державну приналежність, етнічний склад, а разом з тим й атмосферу міста Дауґавпілс (до 1893 року — Динебурґ, до 1917-го — Двінськ), Калінінград (Кеніґсберґ), Клайпеда (Мемель), Білгород-Дністровський (Феґер,Четатя-Альбе, Акерман)…

Відтак називати відкритий на Катерининській площі пам’ятник засновникам Одеси з цього погляду є безглуздо. Від іншої ж назви — імператриці Катерини ІІ — з огляду на його збірність, а також вельми негативний слід імператриці в історії України (на тлі сумнівного з погляду моралі способу життя), що позначений цілковитим покріпаченням селянства, остаточною ліквідацією державної автономії Гетьманщини, зросійщенням осві-ти, секуляризацією монастирських маєтностей та знищенням Запорізької Січі, також довелося відмовитись. Отже, з позицій здорового глузду пам’ятник Катерині ІІ, яка спричинила небувалий занепад української культури, є неприпустимим в українському місті, так само як і монумент засновникам міста в тому вигляді, яким він є.

Ансамбль трикутної у плані Катерининської площі є чудовою пам’яткою містобудівного мистецтва. Будинки, які її оточують, відзначаються цілісністю композиції й були створені видатними архітекторами Францем Моранді, Германом Шеврембрандтом, Миколою Толвинським, Вільгельмом Кабіольським. У центрі площі в оточенні зелених муравників з клумбами квітів і височіє четвертий пам’ятник Одеси. Переважна частина новопосталого здебільшого коштом депутата міської ради Руслана Тарпана пам’ятника є оригіналами, що зберігалися в історико-краєзнавчому музеї; наново було виготовлено лише голову імператриці. На високому постаменті у вигляді широкої ґранітної колони височіє у наднатуральну величину постать Катерини ІІ, що лицевою стороною обернена в бік Катерининської вулиці, біля підніжжя постаменту — в повний зріст бронзові статуї Йосипа де Рибаса, Франца де Волана, Григорія Потьомкіна та Платона Зубова. П’єдестал встановлений на ґранітову основу округлої форми, до якої з двох сторін ведуть півкруглі сходи. Фігура Катерини ІІ у правиці тримає наказ про заснування міста — саме з її рук 27 травня 1794 року де Рибас одержав наказ про будівництво міста й порту. На ці потреби була асигнована величезна для того часу сума — 2 мільйони карбованців.

Спорудження пам’ятника стало перемогою імперія-лістичних сил у реґіоні. Ще до відкриття монумента, під час святкування шістнадцятої річниці Дня незалежности України, активісти патріотичних організацій спалили опудало російської цариці, а очільник одеської філії партії «Свобода» пан Павло Кириленко заявив, що зведення пам’ятника Катерині ІІ в Одесі «рівнозначне встановленню в Ізраїлі пам’ятника Гітлеру». Однак заходи протестувальників були жорстко придушені…

Наостанок нагадаю українського історика Сергія Кота та його настанову українцям: «Европейський рівень культури визначається передусім ставленням до культурної спадщини та історичного середовища. Якщо хочемо бути европейцями — зберігаймо наші культурні надбання. У світі глобалізації та уніфікації саме вони вирізнятимуть нас серед інших народів і визначатимуть наше місце серед них». І хочеться сподіватись, що українське місто Одеса у вшануванні своїх героїв ви-різнятиметься у світі самоповагою та здоровим глуздом.

Павло ШУБАРТ,
публіцист, світляр, дослідник архітектури.

Від редакції: на прохання автора збережено деякі особливості правопису.