Українське кіно: мотивації

То чи є в Україні українське кіно? Наше кіновиробництво знищене, і це — очевидний факт. Те, що нам показують, передусім на телебаченні, є примітивним ширвжитком, що вироблений переважно в Росії саме для масового одурманювання людей. Передусім — українців, котрі очамріло споживають це антидуховне їдло (є надія, що таке неподобство врешті-решт поступово припиниться). Воно, кіно в Україні, саме й було знищене чиновниками та законодавцями на догоду — і за грубі гроші, вочевидь — агресивному сусідові. Хоч у багатьох усе-таки лишилася мотивація до творення українського кіно. Й дедалі частіше патріотичні почуття, відчуття себе свідомим громадянином держави беруть гору. А ще — коли пощастить «вибити» дещицю грошей з бюджету і на стороні знайти фінансову підтримку!.. Тож маємо ситуацію парадоксальну: кіновиробництво знищене, а фільми знімаються, беруть участь у фестивалях й навіть отримують там нагороди.

Задля цього й працюють мистці, є таланти потужні, самобутні, їм би ще добрі умови для творчості, тоді б Україна стала такою ж кінодержавою, як інші розвинуті країни світу.

Кінофестиваль — найкраща нагода в особливий спосіб не лише уславити свою країну, а й заявити про себе таким от своєрідним режисерським резюме. Часто це дуже сміливі проекти, з прицілом на фестивальну апробацію. І вже тим більше, коли фестиваль відбувається у своїй-таки країні. Це не масове кіно. Але воно виховує кіномислення, підтягує глядача в естетичному сенсі, показує, знов-таки, можливості національної кінематографії.

Цього року поміж 12 повнометражних картин, допущених до міжнародного конкурсу Одеського МКФ — призерів Каннського, Берлінського та інших престижних міжнародних фестивалів — будуть і дві українські. Це — «Моя русалка, моя Лореляй» режисера Нани Джорджадзе (призер Каннського фестивалю) та довгоочікуваний «Поводир» Олеся Саніна (міжнародна прем’єра), чий кінь з картини «Мамай» ще й досі летить степом перед очима щирих прихильників українського кіно.

Про першу з цих картин знаємо небагато. Наші серця поки що може потішити хіба той факт, що вона знімалася в Одесі, та ще участь у фільмі відомого музиканта Олега Скрипки.

Тепер про «Поводира», що є, властиво, не так історією американського хлопчика, котрого життєві обставини змусили стати поводирем у незрячого кобзаря, як епізод з драматичної української історії періоду совєтської окупації — розстріл 1934 року в Харкові двох сотень кобзарів. Роль хлопчика-поводиря виконав правнук багаторічного по-літв’язня Михайла Сороки. Це, звичайно ж, збіг, та можна тут угледіти й певну символіку. У фільмі також знялися відомий артист Федір Стригун, письменник Олександр Ірванець, співачка Джамала. Картина боротиметься за звання кращого українського кінофільму 2014 року.

Обидві картини братимуть участь і в національній програмі фестивалю, а окрім них — ще низка повнометражних, короткометражних та документальних стрічок. А в позаконкурсній програмі відбудеться прем’єра документальної стрічки Олега Чорного «Голлівуд над Дніпром. Сни з Атлантиди». Це фільм про село Бучак на Черкащині — улюблене місце українських кінематографістів у 1950—1970-х роках, затоплене при спорудженні Канівського водосховища. Ще одна позаконкурсна програма «Шлях до свободи» (спільно з Міжнародним фестивалем документального кіно про права людини Dokudays UA) репрезентує фільм Сергія Лозниці «Майдан». Свою стрічку «Хайтарма» представить на фестивалі режисер Ахтем Сентаблаєв, член журі національної конкурсної програми. Обидві картини вже здобули низку вагомих нагород.

Роман КРАКАЛІЯ.