Сповідь солдата

Війну закінчив в Угорщині. Повернувся додому в 1946 році з Австрії. Удостоєний орденів «За мужність» 3-го ступеня, Вітчизняної війни 2-го ступеня, нагороджений багатьма медалями.

Німецька авіація, без оголошення війни, 22 червня 1941 року, о 3 год. 45 хв., почала нещадно бомбардувати м. Чернівці, де розташовувалася наша військова частина: казарми, аеродром, залізничну станцію…

Наш полк терміново передислокувався на укріпра-йон у ліс, за м. Стороженець, де ночами (щоб не помітив ворог) будували бліндажі та інші фортифікаційні споруди. Тут розташувалася моя рота. Старший лейтенант і старший політрук Ходош і Чернов пішли розподіляти людей: кого залишити в батареї, а кого з полку направити до рот.

Й ось ми вже стали в обороні: чотири 76-міліметрові гармати встановили на дорозі, яка веде із Чернівців на Бухарест, а піхота — на горі, в окопах. У нас на той час не було броньованих снарядів, щоб знешкодити німецькі танки. Однак протримали оборону добрі три доби. Весь цей час з кровопролитними боями захищали прикордонну заставу від німців, які постійно нападали.

На четверту добу, о 3-й годині ранку, командир полку з лейтенантом нашої батареї і командиром взводу розпочали перевірку бойових позицій. Підійшовши до нашого обозу, де стояли упряжки з ящиками та повозки зі снарядами, запитали: «А де Васильков?» Їм відповіли, що там, далі, де коні прив’язані до грабів. Знайшовши мене, командир взводу звернувся з наказом: «Проведеш командира полку на вогневу позицію піхоти».

Виконуючи наказ, негайно вирушив з командиром полку в путь. Та не встигли ми пройти й півкілометра, як раптом зненацька розпочалася німецька артпідготовка. Ще з лісу по нас почав строчити ворожий автоматник. За час служби в армії я навчився влучно стріляти, тому, не довго думаючи, миттєво відкрив у відповідь вогонь по ворогові, знешкодивши його. Та коли озирнувся назад, моїм очам враз відкрилася жахлива картина: з лісу, на тому місці, де ми щойно стояли, де залишилися коні та обоз, граби вже летіли в небо догори корінням від вибухів. Наша далекобійна артилерія била по німцях, а вони — шаховим порядком — по нас… Мої хлопці десь порозбігалися. Командир полку, час від часу припадаючи до землі та ховаючись під межі, намагався якомога швидше добігти до піхоти. А там, в окопах, де затаїлась піхота, лише земля летіла догори. Я прожогом кинувся назад, щоб врятувати свого вірного чотириногого друга — коня Онега, прив’язаного до дерева, та хлопці, котрі залишилися живі, щодуху мчали звідти мені назустріч і кричали, попереджаючи: «Не вертайся туди! Там, де був твій кінь і твій товариш, тільки яма зосталася. І він, і кінь твій — убиті!»

Ось так я зустрів початок війни і зазнав перших болючих втрат…

З величезними втратами в живій силі й техніці ми всі, хто вижив у цій бойні в перші дні війни, після виснажливих прикордонних боїв змушені були відступити. Відступали спершу лісами, через Карпатські гори.

Особливо шкода було коней, які тягли важкі гармати, бо їм доводилося підніматися й спускатися небезпечними гірськими схилами. Ніколи не забуду, як мій кінь, послизнувшись під важкою ношею, зламав ногу, яка потрапила в розщелину між скелями. Йому, бідоласі, не сила було витягти покалічену ногу. Наче благаючи про допомогу, він дивився на мене своїми сумними очима, з яких повільно викотилися дві великі прозорі сльози… Але потрібно було йти далі, не за-тримуючи колону. Пролунав наказ розпрягти і застрелити коня…

З кровопролитними боями наш полк і дивізія відступали, а нас не переставала переслідувати німецька авіація, раз за разом нещадно бомбардуючи. Слідом після неї наздоганяли та обстрілювали фашистські танки. Наша батарея позаду колони з неймовірними зусиллями їх притримувала.

Шлях відступу згодом проліг через мою малу батьківщину — Шаргородщину… Вже біля Івашківського млина обстріляли німецьку розвідку. Зупинилися в мальовничому передмісті Шаргорода — селі Гибалівка, вирішивши тут перепочити та заночувати. Була неділя. Стояла гарна, ясна і погожа днина. Знайомі з дитинства місця, краєвиди пробудили в мені щемливі спогади про рідну і таку близьку звідси домівку. Я звернувся з проханням до свого командира батареї, щоб на кілька годин відпустив додому попрощатися з батьками. Той пообіцяв запитати дозволу у командира полку. Через певний час я з гіркотою дізнався: командир полку не дозволив нікуди відлучатися. У відчаї я показав їм рукою: «Он, бачите? Заводську трубу видно. Я там живу! Це ж зовсім поруч…»

Прив’язавши коня до якоїсь вишні, ліг серед буйно-зеленої картоплі, не вечерявши, і заснув, убитий горем… Вранці пригріло сонце: дев’ята година. Старшина батареї, підійшовши до мене, почав будити: «Вставай! Комполку дозволив тобі на кілька годин поїхати додому». Я, не тямлячись від радості, скочив на ноги, не гаючись осідлав коня і в напрямку через цукровий завод рушив до рідної оселі. Мій шлях проліг через Соснівку, де тепер автобусна зупинка на Шаргород, вздовж цукрового складу, там, де були ворота, через які колись возили жом по залізниці.

По дорозі до Носиківки наздогнав гурт жіночок, які несли цукор у мішечках із Соснівського цукрозаводу. Люди з навколишніх сіл розбирали цукор, щоб не дістався ворогу. Придивився — аж там і моя мама з ними! Яка радість! Скочив з коня, обняв рідну, роз-цілувалися. Мати — в сльози…Забрав у неї мішечок з цукром і закинув на коня. Тепло привіталися з односельцями. Отак уже разом і пішли додому з тими жіночками, моєю матір’ю та конем, нав’юченим солодкою ношею.

Приїхав батько. Мати накрила на стіл. Звістка про мій приїзд миттєво облетіла село. Зійшлися родичі, сусіди, і вже після скляночки жваво та гамірно зав’язалася бесіда. Всіх хвилювали події на фронті, непокоїв і лякав відступ наших військ. Тривожила невідомість. Кожен переживав як за свою долю, так і за долю своїх рідних і близьких перед грізною смертельною небезпекою, яка нависла над країною. Дехто, аби вберегти мене від біди, навіть почав було радити: «Залишайся вдома. Коня сховай і все». Та я таким, не вагаючись, гаряче відповідав, що цього ніколи не зроблю! Адже півтора року прослужив з хлопцями, ми всі — як одна родина, дружні, згуртовані. Як я їх покину в біді?! Воістину, як кажуть: один за всіх — всі за одного.

У призначений час повернувся до своєї частини. Відступаючи, ми зупинилися в лісі, за с. Рахни Лісові, на залізниці. Встановили гармати, щоб обстрілювати німецькі танкові колони та автомобілі з піхотою. Нам дуже добре було видно, як ворожі колони дотримуються інтервалу одна від одної: на 100 м і більше. Але ворог швидко помітив наші гармати, звідки стріляли, і коли наш навідник, заряджаючи, підняв голову вище щитка, його тут же було вбито, а другий снаряд потрапив у гармату.

А я вже знову тягнув свою гармату кіньми… Чую — до мене кричать: «Васильков, забрать орудие!» Я гарячково на ходу розмірковував: як тільки виїду на залізницю, німці одразу помітять нас і «гахнуть» так, що від упряжки в шестеро пар коней та заряджаючого нічого не залишиться. Але це — війна, і ми швидко під’їхали, відчепили гармату і поспіхом через рейки перетягли її. Тоді командир взводу дав наступний наказ: «Від’їздіть у тил і рухайтесь у напрямку на Кирнасівку!» (Тульчинський район Вінниччини. — Прим. І.В.)

Ось так ми відступали колоною з різними тиловиками. Щоб зміцнити дисципліну серед армійців, дезертирів нещадно розстрілювали. Десь біля Кирна-сівки, в лісі, на полянах, зупинилися штаби дивізії та полку. НКВдисти зібрали багато військових людей і влаштували показовий розстріл. Мені особливо запам’яталося, як на очах у всіх був розстріляний лейтенант якоїсь із рот. Нам пояснили, що він залишив роту напризволяще, а сам утік.

Чимало траплялося прикрих випадків, коли під час відступу наших військ солдати не витримували нелюдського напору озброєної за останнім словом техніки ворожої армії і втікали. Отож, з важким серцем покидаючи наші міста і села напризволяще, ми з гіркотою помічали, як то тут, то там у канавах лежали нещасні убиті…

Пригадую одного невідомого, який хотів залишитися… Та його впіймали, обеззброїли, дали в руки лопату, і два автоматники повели його на узбіччя, в поле. Там наказали, щоб викопав для себе яму, і над нею розстріляли…

Відступали ми з важкими кровопролитними боями за течією ріки Південний Буг, через Первомайськ. Горіли склади. Ми підійшли до Вознесенська і тільки наблизилися до переправи, як налетіло 12 «юнкерсів». Я ще встиг оглянутися, і як зараз їх бачу: налетіли, мов коршуни. Спікірувавши, почали нас нещадно бомбардувати. Падаючи вниз, ті зловісні, величезних розмірів авіабомби моторошно завивали. Коні, сполохавшись, навіжено кидалися на всі боки. Потужної сили вибухами побило дуже багато коней… Пам’ятаю, як мій вороний рвонувся, і я зненацька полетів через його голову в будяки. Навколо хурчало каміння. Раптом відчув нестерпний біль у ногах. Через силу оглянувши себе, встиг помітити, як у лівому боці осколок вирвав мені діру, і тепла кров потекла в чобіт. Я зімлів. Не знаю, скільки часу минуло, але, отямившись, ворухнувся — і зрадів, що живий! А звідусіль сипалися снаряди та розліталися осколки… Земля стогнала, здригаючись від вибухів. Наші зе-нітки безперервно стріляли по тих літаках зі зловісними хрестами, та їх була сила-силенна, і вони все кружляли й кружляли над нами, закриваючи небо…

Завданням ворога було зірвати переправу і залізничний міст. Саме перед цим проїхав потяг. Страшенним вибухом позносило коней… Люди борсалися в калюжах крові з понівечених людей і тварин… Раптом серед них я упізнав свого однополчанина Хатка, який теж безпомічно вовтузився в тому кривавому місиві… Іншому, хлопцеві з Буковини, відірвало руки і ноги. Він, побачивши, як я намагаюсь піднятися із землі, з останніх сил прокричав до мене, благаючи: «Застрель мене!..» Та як я міг таке зробити? Невдовзі, на превелике моє щастя, над’їхав наш старшина і двоє солдатів з ним. Він наказав хлопцям підібрати поранених.

Мене переправили через Буг й у Вознесенську розмістили в подорожній госпіталь авіаторів. Старшина попросив допомоги — дві медсестри негайно підбігли і перев’язали мені рани. Відступаючи, старшина передав мене в польовий шпиталь, який розташовувався в якійсь лощині. В автомашині прикріпили підвіски, на них поклали мене та інших важкопоранених і так рухалися знову далі. Потім шпиталь передав нас у районні лікарні по Одеській області. Перевозили нас, поранених, з одного району в інший на гарбах, на яких у мирний час возили снопи з поля до молотарки. Везли лише вночі, щоб літаки не розбомбили.

Доправили нас до Борислава, що на березі Дніпра, і розмістили в триповерховій школі, на горі. Звідти відкривався широкий, чудовий краєвид на Дніпро. Ненароком закралася думка: «Ось, якщо налетять фашистські літаки, то нікому вже від них тут не врятуватися…»

А на ранок — нас знову в гарби і повезли на переправу до Каховки. Навкруги народу — море… Люди втікали в тил із Бессарабії та України, чекаючи, щоб переправитися через Дніпро. Нас підвезли до переправи гарбами по 15—20 чоловік. Було чимало лежачих. Я трохи ходив. Розмістили нас на пором у чотирьох гарбах і поруч повантажили такі ж самі три гарби, лише — з авіаційними бомбами. Тож знову в моїй голові промайнула тривожна думка: «Тут легко буде помирати: як почнуть бомбардувати, то зразу — в воду і… на дно».

Тільки-но катер відтягнув завантажений пором на середину ріки, як зненацька налетіли шестеро юнкерсів і посипали бомбами. Але не вгадали прокляті фашисти метрів на сто… Бомби попадали вище за течією, і ми всі, на щастя, залишилися живі та не-ушкоджені. Вивантажили нас благополучно на протилежному березі, а в Каховці знову розмістили в школі. Всю ніч німці бомбардували ріку, проте в школу не потрапили.

Вранці повезли всіх поранених до Красноперекопська. Там тимчасово поселили в місцевому радгоспі. Зробивши перев’язки, вже наступного ранку взяли курс на Генічеськ, за 110 кілометрів, через пустелю, де по дорозі не натрапили на жодний населений пункт. З Генічеська нас переправили до Бердянська. У Бердянську цілі дві доби ми жили на курорті, в санаторіях, про які можна було лише мріяти. Так із жорстокої, страшної, кривавої війни я несподівано потрапив у глибокий тил…

Невдовзі всю забинтовану гвардію посадили на потяг і відправили на Кавказ, до курортного міста Кисловодськ, де на наше щасливе прибуття вже чекали легкові санаторні автомобілі, які відразу нас, як панів, повезли на лікування до здравниць. Я потрапив до санаторію під назвою «ХХ лет Октября», який стояв поблизу бювету з цілющою мінеральною водою — королевою вод Північного Кавказу — «Нарзан»...

Записала

Інна ВАСИЛЬКОВА.