Таким росіянином бути не соромно!

Якось у соціальній мережі побачила запис хлопця з Росії (нижче — його фрагмент):

«Друзья! У вас выборы на носу, многие русские говорят, что Украина погибает. Я с ними согласен, но в отличие от них, я вместо трупа вижу феникса, который после смерти возродится вновь, став молодым и сильным… Стук миллионов сердец уже сейчас разносится по всей планете, и стук этот слышат те, кто еще не разучился слушать... Напоследок хочу обратиться к тем, кто не верит в сильную и сплоченную Украину... Очнитесь, такая Украина уже смотрит на вас!

P.S. Админ, можно не анонимно, я не стыжусь своих мыслей и тем более не боюсь о них говорить».

Прочитавши такі слова, я захо-тіла познайомитися з хлопцем особисто. Надіслала йому листа, і ми почали листуватися.

Як з’ясувалося, Максимові зараз живеться нелегко. Мало хто поділяє його погляди, а якщо такі зустрічаються, то висловлюватися про це публічно бояться.

До речі, хлопець і сам спочатку не надто відрізнявся від більшості своїх співгромадян. Очі на реальність йому відкрили дії екс-президента Януковича, коли той віддав наказ про кривавий розгін студентів на Майдані.

— На мене ніби відро холодної води вилили. Після цього я, нарешті, зміг адекватно оцінювати слова українців і зміг їх почути, — зізнається Максим.

І чим більше для нього відкривалася ситуація, тим болісніше він починав сприймати різні політичні дискусії навколо себе.

— У нас останнім часом у спілкуванні не те щоб політики стало забагато, а політики, пов’язаної з Україною. Так, ніби людям говорити нема про що або у власній державі проблем забракло, — каже Максим.

Він не з тих, хто мовчатиме, замкнувшись у собі. Через це деякі знайомі відвернулися від нього, інші ж навіть кидалися з кулаками,

охрестивши «фашистом», мовляв, «Бандері продався». Але й це не вгамувало його запалу, адже він твердо відчуває свою правоту.

Якось під час лекції в університеті викладач почав розмірковувати про анексію Криму як про повернення «исконно русских земель», мовляв, нарешті відновлено історичну справедливість. Максим, не втримавшись, вступив з ним у суперечку на очах всієї групи і, що найголовніше, вийшов з неї переможцем, оскільки в якийсь момент викладач не знайшов що відповісти. Після цього випадку Максимові довелося приходити на перездачу незчисленну кількість разів, і тільки влітку він спромігся «закрити» зимову сесію.

Але навіть подібні неприємності не впливають на його позицію. Він, не соромлячись, сидить на парах з підручником української мови, повторюючи нові для себе слова і фрази. Він вірить, що дурість не може продовжуватися вічно і що рано чи пізно його співгромадяни отямляться й усвідомлять, хто насправді є ворог.

І все ж, залишатися в Росії надовго Максим наміру не має. Зараз його дуже засмучує те, що внаслідок останніх подій з в’їздом на територію України, такої вже близької йому за духом країни, можуть виникнути складнощі.

Мене ж не може не тішити те, що навіть у таких надскладних обставинах, як нині, можна зустріти сміливих і завзятих людей, які принципово не бажають миритися з потоком лицемірства і брехні. Безумовно, їм важко, їх звинувачують у всіх існуючих і неіснуючих гріхах, але вони не опускають рук, і завдяки цьому ми маємо надію жити у справедливішому світі.

Так чи інакше, час усе розставить на свої місця і відкриє ошуканим людям очі на реальність. А ми з Максимом, і ще безліч небайдужих людей, отримуватимемо задоволення, спостерігаючи за цим. Росіянином бути — не соромно!

Валерія НАСЄДКІНА,
учениця школи № 69.
м. Одеса.