Камо грядеши, Україно?

Будь-яка держава мусить мати у своєму розпорядженні низку інституцій, покликаних забезпечувати належний правопорядок у країні та її безпеку від за-гроз ззовні. Україна все це має, утримує сотні і сотні тисяч людей, котрі повинні виконувати названі вище функції. Однак події останнього часу безжально зірвали з України камуфляж, що мав демонструвати перед світом наявність у Східній Європі великої держави. А виявилося, що це лише велика територія з 45-мільйонним населенням і претензіями на незалежність, суверенність, соборність, унітарність і т.п., але насправді такою не є, хоч як і не сумно нам це визнати.

Українці були ошелешені тим, що їхня держава не має державного кордону з РФ (і це після 23 років незалежності). А це сотні і сотні кілометрів відкритого для всіх вітрів (якби тільки для вітрів) простору, який може долати безпере-шкодно будь-хто і будь-коли. Вже підлягає сумніву і наявність справжніх кордонів на заході і півночі країни. Але всім відомо, що прикордонники вкупі з митниками перетворили пункти пропуску у клондайки для злодюг різного жанру, аж до найвищого включно. А чим був за-клопотаний останні 13 років голова прикордонної служби, окрім пригвинчування зірочок на погонах, які нарешті зіллялися в одну дуже велику — генерала армії? Чи і в цьому випадку спрацював давній фамусовський принцип: «Ну как не порадеть родному человечку!»

(О. Грибоєдов)? І досі ніхто не запитав прикордонного генерала: чому змогли безперешкодно залишити країну головні її злочинці та ще й з величезним валютним вантажем? Подібні запитання можна було б поставити багатьом високопосадовцям епохи В. Януковича, та ба — всі вони виявилися за межами досяжності. Завдяки кому?!

Наша правоохоронна система давно вже стала притчею во язицех не тільки серед українців, але й у світі — її злочинна без/діяльність спричинила майже тотальну корумпованість українського суспільства. Збройними силами у всі роки, а особливо в останні, ніхто не опікувався, зате генералів наплодили більше, ніж у будь-якій державі Європи. Служба безпеки з її спецпідрозділами виявилася нашпигованою агентами су-сідньої держави. Результат — ганебна здача Криму і нездатність протистояти агресору на материковій частині країни.

Виникає запитання: держава, яка має державні клейноди (герб, прапор, гімн, конституцію і навіть булаву), але не має кордонів, боєздатних збройних сил та правоохоронних структур, здатних захистити її від чийого б то не було зазіхання, — чи є вона державою? Чи є її населення народом, нацією, якщо і п’ятий президент і всі уряди визнаються своїми тільки частиною населення; якщо питання державної мови розколює країну навпіл; якщо герої однієї частини викликають зоологічну ненависть іншої і навпаки; якщо, якщо?..

Тож чи не пора чесно визнати, що ми впродовж двадцяти з лишком років дурили себе і світ, вдаючи з себе велику європейську державу з амбітними претензіями на міжнародну повагу, водночас залишаючись домініоном Російської імперії? Отримавши як дарунок великий шмат земної поверхні, ми не відчули своєї незалежності, бо, як направду, не вибороли її, а влада в Україні залишилася в руках тієї ж компартноменклатури, котра і до цього часу, визначаючи по-літичну й економічну погоду в Україні, за давньою звичкою оглядається на «білокам’яну» та безжально грабує свою, вже свою країну. Наші очільники не намагалися винести потрібних уроків з визвольних змагань 1917—1920-х років, надихнутися потугою національно-визвольної боротьби 1940-х — початку

1950-х. На жаль…

Формування держав та націй загалом відбувається двома шляхами: держава сприяє формуванню нації або нація будує свою державу. Можливий і третій — за певних обставин держава і нація формуються синхронно, допомагаючи одне одному. У нашому випадку Україна, маючи формальні атрибути державності і навіть місце на мапі світу, мала б зосередити свої зусилля на формулюванні національної ідеї і — на її основі — консолідації суспільства й формуванні нації. Першим (і поки що єдиним) серед наших державців усвідомив це В.Ющенко, але з відомих причин його потуги були зведені нанівець. Українських владоможців цілком влаштовувало васальне становище України: це давало їм можливість безкарно грабувати, уподібнившись сомалійським піратам, з тією лише різницею, що ті грабують чужинців, а наші — своїх співвітчизників, причому масштаби грабунків виходили за межі можливого.

Варто взяти до уваги й об’єктивні, історичні чинники. Українці як етнос мали можливість, хоча й гіпотетичну, побудувати свою національну державу за часів Хмельниччини, проте Переяславські угоди перекреслили навіть ті гіпотетичні сподівання (така ж доля спіткала і намагання І.Мазепи), тож упродовж трьох з половиною століть долю українців, ба навіть ареали їхнього проживання вирішували чужі царі і королі, цісарі та імператори, котрі перекроювали українські терени на догоду своїм загарбницьким посяганням. Мадяризація і румунізація, спольщення і понімечення рвали тіло нації на шматки. А перебування значної частини українських земель «під рукою білого царя» завдало українському народові найвідчутніших втрат. Британській імперії, скажімо, не потрібні були смагляві англійці, індуси, які мали працювати на білошкірих британців. А Московія — це особливий тип імперії, її зародки закладені у заповітах Чингісхана: установити своє панування «від одного Великого (Тихого) океану до другого (Атлантичного)», в сучасній інтер-претації — від Владивостока до Лісабона. Це означає не тільки завоювати, пригарбати, а підім’яти, розчинити, знеособити, зазомбувати і зманкуртувати підкорений народ, вибити з нього навіть крихти національної самосвідомості — створити «нову історичну спільноту — радянський народ», а в сучасних реаліях — «граждан Великой России», звісно, на татарсько-московський копил.

Стосовно українського народу цей гніт був особливо жорстоким. З одного боку, навала російського панства і чиновництва, утиски в мовній і культурній сферах, відсмоктування кращих сил до метрополії, з іншого — фізичне нищення нації: розселення, переселення, перемішування народів у межах «необъятной Родины своей», голодомори, репресії, жорстоке придушення найменших проявів української ідентичності. За такий час і за таких умов деякі народи взагалі зникали з лиця землі — саме на такий кінцевий результат розраховували стратеги «Великой России». В обіймах «старшого брата» було знівельовано саме поняття «Україна» (навіть УРСР спри-ймалася у світі як «рашен») і непоправно розріджено український етнос. Тому і зміст гасла «Україна для українців» сьогодні не може трактуватися буквально, бо хто з нас особисто може похизуватися «чистокровним» українством?

А щоб уникнути такої сумної перспективи, потрібно рішуче позбуватися не тільки рудиментів колоніального минулого (це робота тривалого часу), але й виразок і гнійників, інфікованих в тіло України її новими-старими поводирями з перших років незалежності. Маємо на увазі, насамперед, імплементовані Л.Кравчуком «деідеологізацію» і «департизацію». Перша призвела до того, що мордатий бевзь у пивбарі висловлює жаль з приводу перемоги радянського народу у 1945 році, бо якби, мовляв, сталося навпаки, то він і йому подібні набагато раніше змогли б пити не сечу під назвою «Жигулівське», а справжнє баварське пиво. Отак! А патріотичне виховання сучасної молоді на прикладах «героических подвигов Советской Армии» (невідомої для молоді армії невідомої країни), яке проводять сивочолі ветерани за шпаргалками, складеними райкомівськими інструкторами ще у

80-ті роки минулого століття, також дає свої плоди: захисника Вітчизни цікавить сьогодні передусім, скільки тисяч гривень, а ще краще — доларів він отримає за «захист Вітчизни». А епізод з історії, коли генерал Раєвський у критичний момент Бородінської битви, взявши за руки двох своїх синів-підлітків, пішов з ними на ворога, здається такому «захисникові» або вигадкою, або, м’яко кажучи, неадекватністю генерала.

Втім, кожна тверезо мисляча людина розуміє, що натягти на голову перуку ще не означає стати членом палати лордів. У нас же вишиванка з синьо-жовтим бантиком та оселедцем на голові вважаються беззаперечним доказом патріотизму. Гай-гай…

А з департизацією вийшло, як часто у нас буває, з точністю до навпаки. Окрім КПУ, яку нібито хотіли заборонити, маємо ще й Компартію України (оновлену), Компартію робітників і селян, Робітничу партію України (марксистсько-ленінську), Комуністичну марксистсько-ленінську партію України. Станом на квітень цього року в Україні зареєстровано 205 політичних партій. Такого безглуздя нема в жодній країні, а ми видаємо це за справжню демократизацію нашого суспільного життя. А ось і ноу-хау (ми ж козацька держава!) — партії «Козацька слава», «Всеукраїнська козацька партія», «Партія козаків України», «Козацька українська партія», «Козацька народна партія». Проте на Донбасі, а раніше в Криму з «калашами» й гарапниками орудують «донские казаки», а де ж наші?! Не викликають сумніву щодо своєї «ідейної» спрямованості такі одіозні утворення, як «Русь», «Руський блок», «Русь єдина», «Руська єдність» тощо. А нашу «демократію» презентують численні партії відповідного штибу: ліберально-, християнсько-, народно-, прогресивно-демократична і просто демократична партії. А що вже казати про рідну Україну! Яка ж вона розмаїта в епітетах-означеннях: молода, ліберальна, трудова, наша, справедлива, аграрна, велика, вся, твоя, духовна — і все це Україна в назвах відповідних партій, не кажучи вже про «Україна — Вперед!», «За Україну!», «Совість України», «Україна майбутнього»… Як казали моя бабуня, цирк на дроті.

Проте, цей театр політичного абсурду не заперечує необхідності мати по-літичну партію в Україні. Бо існуючі нині, попри декларації їхніх благородних намірів, заклопотані лише одним — пробратися до влади нехай на будь-якому рівні (погляньте на список партій — учасників виборів до Київради). На сучасному етапі, на порозі своєї новітньої історії Україна не має права бавитися брязкальцями політичних пустодзвонів, вона гостро потребує однієї, так, так, однієї «керівної і спрямовуючої» партії, саме такої, якою повинна була стати ВКП(б) —КПРС, але не стала, бо була не комуністичною, а більшовицькою. Більшовизм не мав нічого спільного ні з марксизмом, ні з соціалізмом і комунізмом; єдине, на що спромоглися більшовики, — це дискредитувати в очах людства світоглядні основи комуністичного вчення. А єдина українська партія — а це (за словниками) об’єднана в політичну організацію найактивніша частина сус-пільства, яка виражає і захищає його інтереси, — має консолідувати розрізнене, розбалансоване українське громадянське суспільство на основі глибоко продуманої, науково обґрунтованої національної ідеї і сприяти закладенню міцних підвалин у підмурівок української національної держави. І що дуже важливо: така партія в жодному разі не повинна підміняти виконавчу владу. «Мозком класу» називав справжню по-літичну партію В.Маяковський, і такою має бути партія, про яку мріється.

Звернемось до такої аналогії. Людина не витрачає енергії своєї свідомості (головного мозку) на керівництво кожним з сотень м’язів, залучених до процесу пересування по землі, контролю за диханням, пульсом і т.д. — всю цю роботу виконує спинний мозок, вивільняючи головний для вирішення головного питання: куди йти і за яким маршрутом? Але якщо головний мозок вирішить, що він успішніше впорається з керівництвом процесом пересування і почне сам виконувати таку роботу, він, звісно, свідомо плануватиме рухи всіх м’язів і т.д. протягом годин і врешті-решт справиться з рухом кінцівок, щоб обійти калюжі чи перестрибнути через рівчак, але при цьому буде втрачено головне — напрям і мету руху. Саме в цьому полягала кардинальна помилка більшовицької партії — члени політбюро вважали, що їм краще знати, скільки літрів молока має дати корова і центнерів збіжжя гектар ріллі, щоб настав комунізм. Тому країна йшла кудись, аби йти, в надії, що куди-небудь та вийде. І вийшла…

А оте позорище — понад двісті партій — це не демократія, а блудократія, бо при такій кількості «виразників і захисників» інтересів суспільства на долю суспільства не залишиться нікого: всі будуть розписані по «виразниках і захисниках».

Події 2004—2005 та 2013—2014 років переконливо довели світовій спільноті, і насамперед Російській імперії, що, попри все, Україна зберегла найголовніше — усвідомлення свого українства і прагнення свободи. Саме намагання українців остаточно позбутися московського налигача, а заодно і «п’ятої колони» північної сусідки доводять до сказу її керманичів. А протистояти цим загрозам Україна зможе тільки як консолідована сила, і єдина українська політична партія була б надійним інструментом такої консолідації.

Тому тільки тепер, 2014 року від Р.Х. і 360 року московського поневолення (1654—2014), Україна може постати на порозі своєї «історичної біографії». А розв’язка подій, що нині лихоманять Україну, неминуче настане, бо, як казали мудрі люди, так ще не було, щоб якось не було. Для нас оте «якось» — це Гордіїв вузол, і від способу розв’язання його залежатиме, чи відбудеться Україна як незалежна національна держава, а чи розчиниться серед цього глобалізованого велелюддя і зникне, так і не з’явившись на світ…

Не приведи Господи!

Борис СТУПАК.
м. Балта.