Переглядів: 5003

Сергій Дмитрієв. Із книги новел «Вісті з минулого»

Гончар

Дід Павло був схожий на Кирила Кожум’яку. Дужий і добрий. Дядьки розповідали, що за молодих років він розгинав підкови. Та й досі виглядав нічого собі. Сиві вуса, срібна коротка чуприна, величезні руки. Люди казали, що то глина дає йому здоров’я. Бо змалечку був гончарем. І батько його був гончарем, і дід, і прадід, а далі — він і сам не знав. Правда, син у нього — інженер.

«Скиглик приїздив», — казав дід. Я його питаю: «Ну як, синку, втомлюєшся за роботою?» А воно мені: «Понімаєшь, папа, я інжєнєр!» — І де воно у мене таке вродилося?..»

Мова у нього була чиста, гучна. Серце добре й веселе. Я любив приходити до нього у гончарню. Просто так. Без діла. Заходив і сідав на ослоні. Він мовчки кивав мені очима й пестив глину. Пахло тисячоліттями. Часом ми з ним до ночі сиділи й дивились, як грають вогняні відблиски у щілинах запорів.

— Гу-гу-гу!.. — чулося з печі.

— Працюй, хлопчику, працюй! — лагідно казав гончар і гладив закіптюжені плечі печі.

Ніхто не пам’ятав, хто й коли її збудував. Подейкували, що ще прадід.

— Будована під наш рід! — гордо казав дід. — Широко й глибоко… — і посміхався.

А під обід кликав мене: «Ходи — прийматимеш моїх діток!»

Заходив у піч й обережно, по черзі, виносив горщики, глечики, інше череп’яне начиння, приказуючи: «Оце Оксанчине замовлення, оце — Одарчине, оце — Филипишине… а це?.. Та біс його зна! Неси!» Я ніс, обережно розставляючи на полицях. Глина грала у руках і пестила очі червонястими рівними боками.

А коли все те череп’яне панство розсідалось по місцях, дід Павло посміхався: «Диви, які вдалися!» — і я радів разом з ним.

Тоді гончар дивився у бік печі й казав: «П’ять штук повело! А трясця його матері!»

А сьогодні — помер! Несподівано якось! Не прокинувся…

Я двічі обійшов навколо й не мав сили зайти. Ноги не несли…

— Зайди, Іване, не гоже так, не бійся, — у відкритих воротах стояла Павлиха, — зайди, він любив тебе!

Ховаючи сльози, я пішов прямо до гончарні.

Круг поглянув на мене сиротою. Глина з полиць не посміхалась, як колись, а, здавалось, уклякла. Глечик боязко підібгав під себе зсудомлену ручку, макітра сумно опустила квіти-очі…

Я теж укляк. Холоднуватий вітер сумно гуляв порожнечею печі, викочуючи з-під челюстів попілинки.

Я сів на ослоні й мовчки дивився у прочинену піч.

— Гу-гу-гу! — казав вітер.

— Чую, дядьку, чую! — проказав я.

Може, він кличе мене?

Я підвівся й ступив у піч. Закіптюжені холодні полиці й стеля мовчали, попіл м’яко огортав ноги. Я провів рукою по стіні й раптом зрозумів: піч замовкла назавжди. Щось у мені наче зламалося, і я заплакав. Тулився щокою до полиці й плакав. Не знаю — за ким і за чим? Дід Павло сльозунів не любив! А може, я плакав за останнім гончарем нашого села?! За забутим Божим промислом?! Хто відповість?

Я виходив з гончарні, розмазуючи обличчям чорні патьоки. Двором походжав діда Павла син-інженер…

 

Партизан

Посеред широкого двору стояв довгий стіл. Над ним світила велика лампа й борюкалася зі світлом мошкара.

— Ну, будьмо здорові! — сказав господар й зі смаком потягнув чарку.

— Прийшла правда, хоч тепер... — й гордо захрумкотів огірочком.

— Так, — гули розімлілі сусіди, — п’ять тисяч марок — це не так собі, а ще й щомісяця...

— Компенсація, — пояснив господар, — заарбайтив собі на старість, заарбайтив... А знущались же скотиняки, ой знущались... Везли у телятниках, а потім гнали арапниками й казали: «Нічєхо, путєш ти рапотать на плахо фєликой Германія». Харч, правда, непоганий був, але ж три роки, мов каторжний. До цього часу маю благодарність на спині... Сволота!.. — Й заплакав.

— Вони мені тисячі сунуть, собаки, а молодість хто мені поверне?

Піднявши посоловілі очі, старий арбайтер довго мовчав, а тоді видавив з себе: «Ще й свої півроку в бараках тримали. Теж сволота!..»

Застілля мовчки слухало, а шкільний друг Микола дивився у темне небо.

Перед ранком, коли їх обох мали забрати до Німеччини, він втік у партизани. Чотири сталеві осколки з рейхівського металу сиділи у ребрах. Це він — шістнадцятилітній партизан під носом у німців пустив у повітря міст. У підсвітку лампи гордо горів на грудях орден Червоної Зірки й бряжчали медалі. Йому згадався той передранішній сніг, по якому він тікав із села.

На ранок били матір... Сусідки втягли її до хати напівживу.

Вчора приїхала правнука — гарненьке лупооке дівчисько з міста.

Молодець Іван. Вибив собі гроші. Хоч на старість поживе як людина. Розійшлися за північ.

Сільська вулиця спала, а старий партизан вів додому дружину й правнуку. Срібний місяць гойдався на грудях. Правнука раз по раз розпитувала його про діда Івана, про п’ять тисяч.

— Чуєш, дідусю, — не вгавала дівчинка, — а ти теж міг поїхати до Німеччини?

— Міг би...

— Чому ж ти не поїхав? Зараз би також одержав гроші й купив би мені велосипед. Правда?!

Правда...

Подорожня пісня

Чорна дорога й синій дощ...

Що казати? Сама не знає, як воно й трапилось і що воно таке. Просто дорогою зустріла людину. Не плюс — не мінус, а так... Так радієш подорожньому в полі. Їй здавалось, що не так страшно, коли вдвох, а він щось надумав, нафантазував. Усе було б, мов маячня, якби щоразу не чувся його голос на іншому кінці: «Агов! Чуєш, я є!» Що йому відповісти? «Будь!» І він був. Багато говорив і не хотів набридати. Іноді його голос звучав інакше, але ні про що не просив, не нагадував.

А вона любила! Як любила!!! Любов із ненавистю змішалася у солодку отруту й нуртувала завжди, коли його бачила. Тільки він, один він жив у спаленій, стривоженій душі. Він — Палій. Хіба міг дорівнятись до нього Подорожній? У нього все було не так! Так зламане дерево, закохане в буревій, вже ніколи не полюбить вітерця, що ледь продирається крізь віття. Краще відчути солодкий біль, ніж безпорадні пестощі.

Але ж і Подорожній не заважає — живе тихо... Що йому сказати? Досить? А може, нехай буде?..

Одного разу дорога повела вгору, й вони побачили уламки сірого замку.

— Я тут колись жила, любила й була щасливою, — сказала вона.

— Може, зупинимося, я його відбудую? — спитав Подорожній. — І ти знову будеш щасливою?

— Давай! — посміхнулася вона. Тільки очі чомусь залишились сумні.

Він кинувся до роботи. Пісок століть тріщав на зубах. Порох Середньовіччя сипався в очі. Піт купав брудне знесилене тіло. А він будував. Коли вона прокидалась від прохолодної роси — він вже будував. Коли засинала на духмяній ковдрі з трав, він ще будував. Говорив мало, щоб не втратити сил, і ще влітку почав варити фарби з зела.

Це був його дім. Він був не схожий на той, її, давній. Півліта Подорожній змальовував свою уяву, прикрашав нею їхнє майбутнє житло. Вона сміялась його фантазіям і робила пензлі, тримала наповнений мушлями мольберт.

Спала осінь і купалася у позолочених вайлуватих туманах.

Ох, ця пора тихого щастя!.. У серці між вовком і собакою, вогонь метким язичком поїдає полінця.

Зима на п’яльцях напнула небо й принесла незнаний біль. Яскраві фарби потьмяніли, й з-під його уяви проступили малюнки старого замку.

Вони спочатку були майже непомітними, а згодом вона почала їх пізнавати. Потайки голубила потьмянілі фарби й плакала.

Якось серед ночі, тримаючи її змарнілу руку, Подорожній сказав: «Ходім!»

І вони пішли. Вночі. Щоб не бачити того, що покидають. Під ногами скавчала негода, мов бездомне цуценя.

На ранок їх зупинила Зустрічна й запитала: «А можна, твій Подорожній мене проведе?» Хотіла сказати правду: «Забирай його назавжди!» Але, зглянувшись, подумала: «Усе ж якась душа поряд...» Він провів Зустрічну й радо йшов. Що йому сказати? Нехай, нехай іде, усе ж жива душа поряд.

 

Лист Подорожнього

Чуєш, люба! Вчора я відпустив своє кохання. Воно довго й ображено стояло під дверима, а потім пішло.

Серце стислось від холодного жаху. Світ зник. Війнуло холодом. Густа кров протислась крізь скроні. Раз, два, три... Серце билось у вузьких коридорах безвиході.

Я знову жив. Без кохання.

Вчора бачив його. Під твоїм вікном. Воно стояло тихе й змарніле.

Не жени його, люба! Бо куди ж йому ще?! Скоро воно стане зовсім прозорим, а одного разу зникне у першому промені сонця.

А я, я так і живу. Без Кохання й без Тебе.

Тепер я напевне знаю, що вранці сходить сонце, а ввечері — місяць...

 

Вчитель

Навколо ліжка купчились кольорові сни. Від них юнак посміхався й щось говорив. Зараз вже ніхто не скаже, що снилось йому тоді. Крізь напіврозчинене вікно тремтіла рання осінь, несучи густий аромат прілих трав та хризантем. Запізнілий цвіркун ще вигойдував крижасту ніч на мелодіях літа. Містечко спало, вкутане у зоряне небо, а повний місяць час від часу приміряв серпанки прозорих ще хмар, і тоді густа темрява залягала у зморшки натомленої землі.

— Синку! Вставай!.. Чуєш?! Давай! Вже четверта...

Хлопець відкривав очі й нічого не міг второпати.

— Ну вставай же! На роботу запізнишся! Чуєш?!

Тепер він зрозумів. Ага! Ось чому його будять у таку рань. На роботу. Як хочеться спати!!! Продираючись крізь напосідливі сни, всім тілом виривається з цупких ліжкових обійм і бреде давати собі лад.

— Збирайся швидше! Опанасович уже годину човгає й запитував про тебе.

— Ага.

Виринаючи зі сну, згадує, хто він. Він учитель. Вчитель маленької сільської школи, а йому ледь сімнадцять. А ще він студент, студент університету. Від цього він серйознішає, а серце сповнюється тремтливою гордістю.

Швидкий сніданок, і вже на вулиці. У руках важезний дипломат і радіоприймач. Нервуючи, на нього чекає його сусіда, старший друг і колега — велемудрий математик, гордість і легенда спорту. Привітавшись, вони йдуть темними вулицями містечка, не випускаючи з приймачів «Голос Америки». Опанасович щось говорить і посміхається. Хлопець дивиться й про себе дивується, як багато знає ця людина. Здавалось, він знає про все.

Ось і автовокзал. Вони заходять у деренчливий автобус і сідають. Вже п’ята двадцять. Гострі очі фар прорізають пітьму, будячи сиву від інею дорогу. Салон заповнюється теплою пітьмою, й пасажирський корабель степу рушає. Свідомість стає м’якою, мов віск, і ховається у сутінках дрімоти. За вікнами мерзлякувато вигойдуються вогники і села нагадують велетенські кораблі, прип’яті обачною рукою до берегів степу. Маленький жовтий ковчег, протинаючи час, несе своїх пасажирів. Він то кидається у безвість, то, бряцаючи, видирається вгору. І врешті...

Ми, схожі на міжпланетних мандрівників. Збиваємо з пожовклих трав не освячені сонцем роси, долаючи глибокий вибалок. Перед нами, мов у казці, виринає з темряви великий панський дім з крислатим дахом. Це школа...

Злякана вертким ключем, вона подалась і впустила нас у темний хаос минувшини. Раз по раз меткий ліхтар вихоплював з небуття барельєфи, і здавалось, що ось-ось перед нами з’явиться розгніваний пан у довгій сорочці. А проте, він так і не з’явився.

День за днем повторювалось одне й те ж. Приходили учні, слухали й не слухали нас, а потім йшли до своїх домівок. Осінь довго трималась і знехотя поступилася зимі.

Дні зробились маленькими, а піддашшя школи вкрилось блискучими шпичаками.

Кожен клас мав свою грубку, і топили її ми — вчителі.

Біля невеличкого віконця печі сидить хлопець й обережно розкладає тонкі тріски на пожовклих аркушах старих зошитів. Спалахує сірник, і легенький вогник останнім читає написане, лижучи коротким язичком пірамідку дров. А обхопивши їх, починає гукати, мов невдоволений дід. Рука обережно кладе полінце за полінцем і нарешті, на закуску, кілька важких і нерівних шматків антрациту. Вони мокро шиплять, випускають їдучий дим і врешті перетворюються на великі жарини.

Кімнатою, мабуть, колись дитячою, розповсю-джується густо-м’яке тепло. Рука причиняє дверцята. На стелі, мов на великому полотні, — могутня праця вогню. У димарях підвиває вітер, а передранішня пітьма жбурляє у вікна снігом. Освітлена лише стеля. Інколи порипують двері й підлога. Здається, що ось-ось заплаче маленьке паненя й увійде сонна нянька. Але ні... Проте я точно знаю, що їхні тіні десь боязко туляться до теплої вже грубки. Мені стає легко й затишно. Темно-сірий світанок зими повертає кімнаті предмети, й вона мовчки впускає до себе шафи, парти й портрет Леніна...

Я не чую, як відкриваються двері, а лише бачу, як моя найкраща учениця, киваючи мені голівкою, ставить на стіл портфель і ретельно готується до уроку.

Відкриваю журнал. На мене сиротливо дивляться порожні ще клітинки сьогоднішнього уроку. Діти несуть до класу книжки й запахи сільської оселі. Все це зливається у світ — світлу гармонію душевної чистоти й тепла. Я не чую дзвоника, але, здається, вже починаю урок.

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net