«Нехай краще життя щоденно кличе в дорогу...»

Перш за все цікаво й дещо не по-романному подано постать головного героя. Лише в 7-у розділі ніби побіжно згадується Андрій Горицвіт, навколо якого «крутився» весь мікрокосм попередньої трилогії, а у 8-у розділі з’являється його старший син Богдан, іще школяр, якому письменник надалі присуджує роль головного героя. Ця його роль розгортається не як суцільний життєпис, а як окремі імпульси-описи (сільський лікар — голова колгоспу — кандидат у народні депутати), що перемежовуються досить скоромовними оповідями про цілі періоди життя (школа — медичний інститут). Ось чому закоханість у красуню Даринку переходить у шлюб, але шлюбне життя практично не показане, просто за сорок років романного часу (хрущовська відлига — брежнєвський застій — горбачовська перебудова з передсвітанком української державної незалежності) Даринка декілька разів з’являється перед читачем у розмовах із чоловіком. Так само ніби нізвідки, як щось само собою зрозуміле, з’ясовується, що Богдан грає на саксофоні, потім звідкілясь беруться досить дорослий син, дочка, натомість молодший брат Богдана, заявлений у 8-у розділі, десь безслідно зникає… Це, звісно, могло б виглядати як недоліки роману, — але тільки з точки зору застиглого розуміння цього літературного жанру; насправді ж Геннадій Щипківський, рівно талановитий в романному та новелістичному письмі, переносить до роману риси новели, в якій згадані засоби побудови тексту цілком нормативні.

До речі, в нашій попередній рецензії йшлося про автобіографічний аспект роману «Товтри». Тож той, хто цікавиться цим аспектом, побачить у Богдані Горицвіті багато чого спільного з автором. А оскільки Геннадій Щипківський — невтомний трудівник добірного красного слова й не може не переливати невпинне життя в прозові твори, то не здивуюся, якщо через деякий час його нинішня тетралогія не стане пенталогією, зважаючи на вже згаданих сина та дочку Богдана Горицвіта…

Є в романі цікавий діалог батька з сином:

«— Знаєш, тату, чому добрі й порядні люди раніше вмирають?

— Чому ж?

— Бо злі душі й на небі нікому не потрібні...».

Ця сцена ніби продовжена іншою — коли Богданова душа, аж ніяк не зла, у стані його клінічної смерті постає перед апостолом Петром і чує вирок: «До раю не пущу. Вертайся на землю й відмоли всі свої гріхи. Коли відмолиш, тоді й при-йдеш. Бо до пекла шкода тебе посилати, то йди знову на землю». Тут — усе суворе, але й радісне у цій суворості життєве кредо письменника: не поспішай думати, що ти зробив усе доступне тобі добро і що можеш тепер спочити на лаврах в очікуванні Божої благодаті, продовжуй сіяти благі зерна до скону…

До речі, хоч може здатися, що «Рихва часу» з’явилася нібито спонтанно, «необов’язково», але в ній є й такі нюанси, без яких попередні три частини виглядають неповно-цінно. Так, у тритомнику ніде не було пояснено походження такої непрозорої назви центрального населеного пункту — села Товтри. А в кінці четвертого тому натрапляємо на легенду про те, що колись один козак, зупинившись у цих краях, сказав товаришам: «…тут заночуємо навпроти Сокільця. Наче в Товтрах. Як ця місцина схожа на них». Щоправда, тут не завадила б якась авторська ремарка, бо без неї загальноукраїнському читачеві треба відкривати Вікіпедію, щоб дізнатися, що Товтри — то вапняний гірський кряж на Поділлі, нині там національний парк.

У Геннадія Щипківського, як у ощадливого господаря, жодна дрібниця не пропадає — все йде в діло, тож коли щось із письменницьких запасів не вписується в сюжетну канву, то воно знаходить собі місце у напівспогадах-напівмаренні тяжкопораненого Богдана — як, наприклад, історія з одомашненим вовком Грицем баби Клембихи…

Символічно, що образ рихви часу — сонячного обруча, який не має ні початку, ні кінця, — і починає четверту книжку «Товтр» («А над Товтрами, небесною дорогою, гладенькою — хоч яйце коти, як завше, не завертаючи на манівці, не затримуючись ні на мить, котилася невмолима рихва часу»), і тою самою фразою завершує її. Це — не лише виправдання назви книжки, а й підтвердження непереможності руху життя України вперед, через терни до зірок, хоч якими б колючими не були терни та якими б далекими — зірки. І невипадково цілі чотири останні розділи (24 — 27) присвячені ситуації навколо клінічної смерті Богдана, коли він не раз помирає та повертається до життя з надією все-таки на життя («Нехай краще життя щоденно кличе в дорогу, поміж люди, які добрі й заздрісні, веселі й сумні, з різними долями: щасливими й гіркими — кому яку послав Бог»). Це — наша багатостраждальна й горда Україна в сьогоденному зрізі, яку одвічні недруги штовхають до небуття, однак віримо разом з беззастережним патріотом Геннадієм Щипківським: Україні — жити у віках!

Михайло ЛЄЦКІН,
кандидат філології,
лауреат Всеукраїнської премії імені Івана Огієнка.