Дякую тобі, «Діду»...

Написала про те, як жив, якою людиною був. За що пішов воювати, чому вибрав таку долю. Написала дуже детально. Але щоб опублікувати текст, з нього багато що довелося викреслити. «Вороги не дізнаються, а свої зрозуміють... У нас зараз багато своїх на стороні ворога», — пише авторка.

Вона — смілива людина, і про той страх, який відчувають сьогодні вона і її близькі, просила на всю країну не розповідати: «Щоб терористи не думали, що ми боїмося. Хто боїться, той слабкий! А українці не можуть бути слабкими!» Але ризикувати її життям було б неправильно. Тому ні імені, ні прізвища, ні багатьох подробиць життя героя не наведу. Ми це зробимо після перемоги, як просить дочка «Діда».

Я хочу, щоб цього листа прочитали всі, хто ще сумнівається: чи не занадто дорого нам обходиться захист Донбасу? Чи не варто пригальмувати? І що поробиш, якщо там населення підтримує терористів та окупантів?..

«Дід» з Донбасу не сумнівався ні секунди. Він знав, що потрібно робити.

Читайте...

«Здрастуйте!

«Дід» — мій тато! Коли він їхав туди, він уже знав, що може статися, але не боявся! Він завжди мені говорив: «Дочко, за Батьківщину треба боротися!» Нам зараз дуже важко, він був стрижнем усієї нашої сім’ї, але ваші слова допомагають триматися! Я знаю, що він герой. Дякую, ви теж це знаєте!

Тато народився в звичайній сім’ї шахтаря. За національністю — російська людина, що говорить російською, але з великою україн-ською душею. Про нього можна сказати — «людина 100%». Він завжди жив на 100%, відчуваючи життя щодня: якщо любив, то шалено; якщо дарував квіти, то оберемками; якщо за кермом, то 220 км/год. Він говорив мені завжди: «Я краще один раз нап’юся свіжої крові, ніж 300 років їстиму падло».

Він не був ідеалом, не любив правил, але він завжди чинив, як веліло йому його серце, не блефуючи, особливо перед самим собою. Закінчив технікум, відслужив на кордоні і, як більшість у нас, пішов працювати на шахту. Пропрацював 10 років. Поки працював на шахті, займався спортом, став майстром спорту. Потім 8 років — тренером, спортивним суддею. До нього приходили маленькі хлопчики по 11 років, а йшли від нього вже чоловіками, які мали сім’ї.

З роботи відразу біг на тренування, з тренувань — назад на роботу, збори, змагання. Дружина ще тоді звикла вірити в нього і чекати, поки він віддавав себе чужим дітям. Після розпаду СРСР став займатися бізнесом, будував свій шлях з нуля, досягав успіху.

Переніс інсульт, на обох очах з’явилася катаракта... пішов на пенсію.

Якщо ви мене запитаєте, яка риса його характеру допомагала, а яка заважала йому жити, відповім однозначно на обидва запитання: це беззастережна довіра до людей. Він завжди вірив людям і в людей, від чого часто страждав, але ніколи не переставав вірити. У нас удома завжди жило багато народу, він усім давав дах над головою! Допомагав людям і не брав грошей, хоча жив на одну пенсію...

З 21 листопада 2013 року жив з думками про Майдан, кожна розмова з ним зводилася до ситуації в країні і подій у Києві. Говорив: поїду на Майдан. Я просила не їхати: «Тату, куди ти поїдеш зі своїм серцем, ти дуже потрібний моїм дітям, які ще не народилися». Він сміявся, але думки не полишав!

Події з 18 по 21 лютого ми переживали усією сім’єю, прикуті до телеекрана, не спали, не їли, молилися, як сотні, ні — навіть тисячі сімей в Україні.

Коли почали підніматися проросійські настрої на Донбасі, він дуже переживав, ходив у військкомат. Йому сказали, що пенсіонери не потрібні. Тоді чітко вирішив стати добровольцем.

Пам’ятаю його щастя, коли йому передзвонили з батальйону і попросили приїхати. Ні секунди не роздумуючи, він сказав: «Я буду». В серці народилася надія на перемогу, очі світилися, він знав, як це небезпечно, але не боявся нічого, була одна мотивація — «процвітаюча вільна Україна».

Ніхто у сім’ї не міг його зупинити, але ми і не намагалися, ми вірили в нього, знали, що по-іншому він не може! Він завжди у своєму житті допомагав тим, кому потрібна допомога. Зараз же допомога потрібна Україні і нам усім, і він не міг дивитися збоку, залишаючись байдужим, як Україна й українці просять про допомогу.

Незважаючи на свій вік, батько залишався романтиком, не припиняючи мріяти. Зібравши всі свої пігулки, документи і запасну білизну, поїхав у батальйон. Той час, поки він був у «Донбасі», він був щасливий, він знав, що Україна скоро переможе. Кожного разу, телефонуючи додому, усміхався, голос бадьорий, веселий, молодий... Розповідав, які люди поряд з ним. Пишався тим, що він частина такого батальйону.

Нам хочеться на весь світ кричати, який у нас батько. Він завжди жив за принципом: «Люби Батьківщину більше, ніж своє життя. Серце віддай людям. Душу — Господу Богу. А честь залиш собі». Так з ним і сталося. Душу віддав, а честь зберіг.

Ми назвемо його ім’я і розпо-вімо усе після перемоги. Так?»