Сім етнографічних чудес України

Мова татар, які жили на південному березі Криму, що належав не Кримському ханству, а безпосередньо Османській імперії, дуже близька до турецької та належить до огузької групи мов. Мова татар кримського передгір’я — з половецько-кипчацької підгрупи, до якої також належать мови народів Кавказу — кумиків, карачаєвців, балкарців. Мова північних кримців — степових кочівників — ногайсько-кипчацька, а значить, близька до казахської та ногайської.

Літературна кримськотатарська створена на основі середнього — передгірного — діалекту. Історично ж літературними мовами кримських татар були осман-ська (архаїчна турецька із сильним арабським та персидським впливом) та тюркі (також тюркська, серед-ньоазійського походження).

Інші народи Криму також перейняли кримськотатарську мову й, змінивши її під впливом власних мов, створили свої етнолекти.

Це мова кримських євреїв — кримчаків — базована на середньому (передгірному) діалекті.

Це урумська мова — мова тієї частини греків, яка перейшла на кримськотатарську. Зараз вони живуть на півдні Донецької області, неподалік від Маріуполя. Цікаво, що ці кілька грецьких приазовських сіл зберігали все різноманіття діалектів кримськотатарської. Тобто, умовно кажучи, старше покоління греків-урумів десь під Маріуполем розмовляє мовою, схожою на казах-ську, а ближче до Донецька їхня мова стає подібною до турецької.

Ми майже ніколи не згадуємо про ще два етнолекти кримськотатарської — тюркські мови двох груп крим-ських циганів: тайфів (самоназва — гурбети) та урмачелів. Мова гурбетів — огузька, тобто близька до турецької, а самі вони, ймовірно, колись жили в районі Ірану. Мова урмачелів ближча до середнього діалекту кримськотатарської. До того ж, у третьої групи кримських циганів (аюджи, крими) є свій діалект циганської мови (романі), який зазнав впливу кримськотатарської.

З караїмською мовою теж усе складно. Караїми, які сповідують один із варіантів іудаїзму, у Криму жили в Чуфут-Кале, «Єврейська фортеця», та в пізньому середньовіччі розселилися по містах Східної Європи. Три діалекти мови — кримський, луцько-галицький, тракайський (литовський) — також значно відрізняються один від одного.

Ще одним купецьким народом, який розселився українськими містами, до того перейнявши тюркську мову, були вірмени. Своєю вірмено-кипчацькою мовою в Києві, Кам’янці-Подільському, Львові та інших містах вони вели бухгалтерські книги, писали релігійні твори, історичні хроніки. Є навіть один трактат з алхімії, складений львівським вірменином Андрієм Торосовичем у XVII столітті.

Татари — найімовірніше кримського походження — жили також у селі Ювківці Білогірського району Хмельницької області. Наприкінці ХІХ століття вони ще збе-рігали свою релігію та мову.

Чи жили колись на території України татари Великого князівства Литовського, які перейняли старобілоруську мову, але записували її арабською графікою, я не знаю.

Зараз поза межами окупованого Криму найбільше кримських татар живе в сусідньому Генічеському районі Херсонської області. Селище Новоолексіївка — тепер найбільший кримськотатарський населений пункт на неокупованій території. З його 10 тисяч мешканців 4 тисячі — кримці.

Неподалік від кримців на Херсонщині живуть ще одні тюрки — турки-месхетинці, мова яких начебто ближча до азербайджанської, ніж до турецької. Турки-месхетинці, потурчені грузини, були депортовані з Кавказу в 1944-му, а в 1990-х кілька тисяч їх розселилися в Херсонській області, особливо в Чаплинському районі, у двох селах якого їх — більшість.

Диво шосте.
Албанці, які не знали, що вони — албанці

Буджак, він же Південна Бессарабія, він же південний захід Одеської області — справжній етнографічний музей; настільки етнічно строкатих регіонів у Європі майже не залишилося.

Ми вже згадали тамтешніх гагаузів, росіян-старообрядців та некрасівців, українців-запорожців. Про виселення німців також уже говорили, а вони компактно жили в Буджаку в районі Сарати. Також тут є болгари, молдовани, звичайні українці та росіяни і, як не дивно, албанці.

Албанці в Буджаку опинилися так само, як і болгари та гагаузи: Російська імперія вела війни з Османською та заохочувала християн звідти переселятися до Південної України.

Албанці, яких тоді називали арнаутами, заснували село Каракурт (зараз — Жовтневе) у 1811-му. А за двадцять років до того інша група арнаутів взяла участь у розбудові Одеси, подарувавши їй Велику та Малу Арнаутські вулиці.

У 1861 році, після того як у результаті програшу в Кримській війні Росія мала віддати частину Буджаку Молдовському князівству, частину болгар, гагаузів та албанців евакуювали в Приазов’я, у сучасну Запорізьку область. Там арнаути заснували ще три села — Дівнинське (Таз), Георгіївка (Тююшки) та Гамівка (Джандран). Усі тепер — у Приазовському районі Запорізької області.

Самоназва українських албанців — типова для тих народів, які не пройшли через період націєтворення: себе вони називають «з наших» (ga tantл), а мову — «по-нашому» (si neve).

Зараз у Жовтневому-Каракурті живе близько трьох тисяч мешканців, більшість — албанці. Вони добре зберегли свою мову, хоча вона ніколи не викладалася в школах. Українським албанцям пропонують їхати вчитися до Петербурга та Косова, щоби потім викладати мову в себе вдома, та охочі не знаходяться.

А от історичну пам’ять арнаути практично втратили. У Буджак вони потрапили з Болгарії, куди до того переселилися з Албанії. Якщо про Болгарію ще були перекази, то про своє початкове походження вони нічого не знали. Можна сказати, що вони довідалися, що вони — албанці, тільки в ХХ столітті. Навіть українці, які жили у селі Каракурт на початку ХХ ст., перейшли на албанську мову. Окрім албанської більшості, у селі живе ще кілька народів Буджаку. Через це багато хто тут може розмовляти кількома мовами — албанською, болгарською, гагаузькою, російською; старі люди ще пам’ятають румунську, а молодь знає українську.

Диво сьоме.
Шведсько-бойківське село над Дніпром

Над Каховським водосховищем у Херсонській області стоїть, здавалося б, типове велике південноукраїнське село. Та вранці в неділю його мешканці йдуть не до православної церкви, а до греко-католицького храму та протестантської кірхи.

Три тисячі мешканців Зміївки Бериславського району — переважно бойки та шведи. Це село об’єднало три колишні німецькі та одну шведську колонію. Шведів виселили сюди в результаті однієї з російсько-швед-ських війн наприкінці XVIII століття, а німці розселялися в Південній Україні через перенаселення на батьківщині та в пошуках релігійної свободи.

Німців виселили із села в часи Другої світової, а в колишні німецькі колонії заселили бойків із Надсяння, яке СРСР віддало Польщі в 1951 році в обмін на Червоноград і Белз. Усього з Надсяння переселили більше 30000 бойків до сіл Одеської, Миколаївської, Херсонської та Донецької областей.

У результаті — у Нововоронцовському районі Херсонщини бойків більше за 20%, а в Кривоозерському Миколаївщини — їх близько 10%.

Зміївка — найбільше їхнє компактне поселення. І на виборах голосує Зміївка так, наче це село стоїть не над Дніпром, а над Сяном.

Олександр ДЕМЧЕНКО.
«УП.Життя».