«А якби була правда, то цього б не було...»

Причини його падіння можна пояснити словами, які Панас Мирний написав про героя свого нарису «Подоріжжя від Полтави до Гадячого» — Василя Гнидку, якого вкрай тяжке життя змусило стати на хибний шлях. Письменник дійшов такого висновку: «На мій погляд, Гнидка — безталанна дитина свого віку, скалічений виводок свого побуту, — пригніченого усяким панством... — де все стало і стоїть нерухомо на однім місці, стояло, поки зачало гнити у самому корні… І от починає вона боротьбу за своє місце, за життя; почина розшукувати шляху. Де ж ти знайдеш його без освіти, де ти знайдеш його у тому широкоглядному мороці, який сповива усе й усіх? А тут устає таке питання: не я задавлю — мене задавлять!.. І кидається чоловік, як звірина, на все, купається в крові людській і знаходить в тім свою втіху, пораду для свого серця». І сам Чіпка казав: «А якби була правда, то цього б не було.., я б ніколи не став таким, яким ви мене бачите...».

Звичайно, обрані Чіпкою засоби протесту виявилися абсолютно непридатними для утвердження справедливості і дали протилежний результат: зло породило ще більше зло, кривда — більшу кривду. Чіпка порушив найголовніші християнські заповіді — шануй матір свою, не убий, не укради. І люди цього не могли йому простити. Навіть, коли його відправляли до Сибіру, «не знайшлося душі, щоб підійшла до нього — попрощалася...».

Один з найбільш викривальних творів пореформеної дійсності царської Росії, коли бідні приречені на загибель, а багаті стають хижими глитаями, — роман «Повія». Саме бідність, безправ’я, несправедливість, приниження та байдужість людей штовхає юну сільську красуню Христю, добру душею і щиру серцем, на хибний шлях повії. Проте й найстрашніші приниження людської і жіночої гідності не відняли у неї здібності жаліти і любити людей. Навіть у передсмертному маренні вона бачить один із можливих варіантів допомоги жінкам, що зійшли з істинного шляху в житті. Це притулок, в якому можна було б здобути освіту, навчитися господарювати і, головне, завдяки якому можна було б самостійно жінці вибирати свою долю. Тему зламаної жіночої долі Панас Мирний порушував і в інших творах. «Я, — писав він, — часто задумуюсь над жіночою долею: та ж людина, а життя зробило з неї рабу-невільницю». Мало хто зумів так близько підійти до жіночої душі і так глибоко в неї проникнути, як цей письменник.

Як несправедливість і жорстокість суспільства, що нехтує всіма нормами моралі, важке ярмо на шиї народу породжує моральних калік, панських холуїв і перевертнів, Панас Мирний відтворив у повісті «Лихо давнє й сьогочасне», опублікованій у журналі «Киевская старина» 1903-го. Про це письменник написав у листі до редактора журналу Володимира Науменка від 23 лютого 1902 року: «Перше — оповідання про лихо давнє — кріпацьке, з його утисками, серед котрих скніли й ниділи людські душі, і котрі примушували людей держатися гурту, щоб захиститись від лиха, і сьогочасне — з його безземельною волею та голодним лихом, що заставляє людей забувати про гурт, думати тільки про себе, а декого і йти проти свого ж таки брата».

Один з персонажів повісті Федір, ставши кумом пана (тому панові знахарка порадила взяти кумом першого зустрічного, переконавши, що тільки таким чином він зможе уберегти новонародженого сина від смерті, а Федір і був тим першими зустрічним), забув про все на світі. Ось як описує цю ситуацію письменник: «Що йому тепер його непривітна хатина, хвора Хівря (дружина — авт.), колюча нива, коли він панського сина у віру вводе, самому панові кумом стає, а його синові — хрещеним батьком...». Звертаючись до доньки Марини, запитує: «Ти мені от що скажи: хто я такий? — Хто ж! Звісно, батько! — Ні, брешеш! Я кум панський, а ти — кума. Ну, а Хівря що? От що ти мені скажи — Хівря що? Я — кум, ти — кума, а Хівря — дуля з хвостом!..». Дізнавшись, що дружина померла, заспокоює доньку такими словами: «Марино! Годі, не плач... Може, воно й краще, що господь її прийняв... Бо що вона таке була між нами?.. Я — кум, ти — кума, а вона?..». Щоб догодити панам, з часом деградувала й Марина, навіть із дідусем, який врятував її колись від смерті, дав прихисток, жорстоко обійшлася, а свого хазяїна надоумила розрахуватися з наймитами горілим, непридатним для вживання зерном.

Як гинуть кращі і симпатичніші сторони душі й серця людини, коли держава не дбає про неї, залишає її наодинці з проблемами, коли неможливо відстояти свої права, йдеться в оповіданнях «П’яниця», «Лихий попутав» та інших творах.

«Панас Мирний, — писав Олесь Гончар, — залишив нам художній синтез своєї доби, галерею повно-кровних образів, народних характерів, що мають велику силу соціального узагальнення. З пильністю до-свідченого психолога він досліджує вчинки своїх героїв, приховані причини їхньої поведінки, дає художній генезис цілих соціальних прошарків у їх розвитку, зв’язках і суперечностях. Ніде, одначе, в соціальних скупченнях письменник не випускає з поля зору окрему особистість, її індивідуальну неповторність».

А ще його твори підтверджують: однією з головних умов викорінення з нашого життя пияцтва, агресивності, озлоблення, різних злочинних діянь є створення для кожної людини пристойних умов життя, утвердження справедливості.

Нагадаємо, Панас Якович Рудченко народився 13 травня 1849 року в родині бухгалтера казначейства в місті Миргороді. Після кількох років навчання в Миргородському парафіяльному, а потім у повітовому училищі чотирнадцятилітній хлопець пішов на роботу. Працював на чиновницькій службі в невеликих містечках Полтавщини, а з 1871-го обіймав різні посади в казенній палаті міста Полтави. Згодом отримав високий чин — дійсного статського радника, що дорівнював званню генерала у війську... Перші спроби пера припадають на 1869—1870 роки. Писав оповідання, повiстi, нариси. Служба в казенній палаті давала змогу П. Я. Рудченку бувати в поїздках по селах і містах Полтавщини. Це зближувало його з простими людьми. Відтак багато життєвих спостережень оживало в художніх образах на сторінках творів.

Невмирущу славу Панасові Мирному принесли романи «Хіба ревуть воли, як ясла повні?», «Повія», повісті «Лихі люди» («Товариші») та «Голодна воля», п’єса «Лимерівна». Пробував свої сили і як перекладач. Він переклав на українську мову твори О. С. Пушкіна, М. Ю. Лермонтова, О. М. Островського, Вільяма Шекспіра, Генрі Лонгфелло, зробив вільний поетичний переклад «Слова о полку Ігоревім». Літературні інтереси Панаса Мирного тісно поєднувалися з його громадською діяль-ністю. Ще за молодих років він був зв’язаний з революційним визвольним рухом, з 1875-го брав участь у нелегальній роботі революційного гуртка «Унія» в Полтаві. Коли 1914-го було заборонено вшанування па-м’яті Т. Шевченка, письменник у відозві, написаній з цього приводу, висловив глибокий протест й обурення діями російської влади. Помер Панас Мирний 28 січня 1920 року. Поховано його в Полтаві.

Людмила ШЕРШЕЛЬ.
«Укрінформ».