«I буде вона вже не Вкраїна...»

З часом, коли Росія повністю поглинула Україну, про це страте-гічне завдання імперської політики в російській пресі вже говорили «відкритим текстом». Так, барон О. Корф, флігель-ад’ютант Олександра ІІ, відзначаючи значення залізниці між Петербургом та Україною, в журналі «Гражданин» (№ 38 за 1893 р.) писав: «Не одни товары движутся по этой дороге... Капиталы, мысли, взгляды, обычаи великороссийские и малороссийские перемещаются, и эти два народа сперва сроднятся, а потом и сольются... Пускай тогда украйнофилы проповедуют народу, хотя бы и в кипучих стихах Шевченки, об Украйне и борьбе её за независимость, и о славной Гетманщине».

Далекосяжними напутніми рекомендаціями барона став і такий засіб щодо стратегічного перемішування українців і росіян, як «наводнение края до чрезвычайности дешевыми русскими книгами», що мало позбавити «малороссийскую литературу шансов сколько-нибудь существенно расширить круг читателей». Нині ми є свідками того, як особливо широко використовує рекомендації царського ад’ютанта путінська Росія, яка заполонила книжковий ринок України своєю дешевою літературою.

Ця міжнаціональна мішанина для Москви — традиційна. Ще 1687 року під час укладення угоди між Військом Запорозьким і Московською державою при обранні гетьмана Івана Мазепи, в так званих Коломацьких статтях, московські дяки наполягли на включенні окремої статті про міжнаціональні (власне, українсько-російські) шлюби з оголошенням повного їм сприяння. Щоправда, Мазепа, розуміючи наслідки подібних колізій, не дотримувався цієї угоди. Генеральний суддя Василь Кочубей, доносячи Петрові І на Мазепу, вказував, що саме цієї статті гетьман не бажав виконувати і був невдоволений українцями, хто в такі шлюби вступав.

І справді, це була нагальна для українців проблема. Вона, як відомо, знайшла своє художнє відображення у багатьох творах укра-їнської літератури. Зокрема, Тарас Шевченко в поемі «Катерина», яка сприймається як історично-алегоричний, історіософський твір, що відображає супряжництво України з Москвою, застерігає:

Кохайтеся, чорнобриві,
Та не з москалями,
Бо москалі — чужі люди,
Роблять лихо з вами.
Москаль любить жартуючи,
Жартуючи, кине,
Піде в свою Московщину,
А дівчина гине.
Якби сама, ще б нічого,
А то стара мати,
Що привела на світ Божий,
Мусить погибати...

Дослідники творчості Шевченка вважають, що доля Катерини — це символ долі українського козацтва, а мати — то образ Вітчизни, України, який традиційний в українській поезії. Для матері-України союз із Москвою — лихо, недоля і неволя, через нього мати-Україна «мусить погибати». Катерина ж, як і Україна, змушена спокутувати свої гріхи, бо кохання до москаля призвело до того, що «слава на все село недобрая стала», а сама вона «себе, свою долю...занапастила». Причому, за Т. Шевченком, москаль тут не просто солдат чи офіцер, який спокусив Катерину, а росіянин, бо він із Московщини. І результат цього зв’язку-кохання — доля дитини — теж трагічний. Це теж — символ.

Національно-перемішувальний процес на території України набув особливого розмаху за часів ро-сійсько-радянської комуністичної імперії. Сталін використав його як один із підступних і далекосяжних методів у стратегічних планах Кремля щодо знесилення корінного українського етносу й підриву національно-визвольного руху на території України. Цей процес фактично перетворився на відверту колонізацію нашої республіки росіянами та представниками інших народів. Шляхи її були різними. Сталінський режим вдався і до такого варварського й цинічного методу, як винищення мільйонів україн-ських селян Голодоморами 1932—1933 і 1946—1947 рр., а у «звільнені» села й цілі райони Дніпропетров-ської, Одеської, Полтавської, Чернігівської та інших областей було переселено десятки тисяч сільських сімей із російської глибинки та інших регіонів СРСР.

Варто навести хоча б один із численних незаперечних підтверджень цієї трагедії українського народу: свідчення італійського консула Сержіо Граденіго, який у листі від 31 травня 1933 року повідомляв урядові своєї країни з Харкова про етнічну катастрофу, яку переживала Україна. Посилаючись на цинічну заяву харківського гепеушника Кацнельсона про те, що «етнографічний матеріал в Україні буде змінено», консул свою інформацію завершував такими словами: «...Теперішнє нещастя спричинить колонізацію України, переважно москвинську. Воно змінить її етногра-фічний характер. Можливо, в дуже близькому майбутньому не можна буде більше говорити ні про Україну, ні про український народ, тому що Україна фактично стане частиною Росії».²

Цілком справедлива думка великої вболівальниці за долю України, видатної поетеси Ліни Костенко: «Українці — це нація, що її віками витісняли з життя шляхом фізичного знищення, духовної експлуатації, генетичних мутацій, ціле-спрямованого перемішування народів на її території, внаслідок чого відбулися амнезія історичної па-м’яті і якісні втрати самого національного генотипу...».³

Ба й справді, на всіх етапах насильницької імперської політики щодо України царизм діяв як підступний і обережний загарбник. Згадаймо долю земель Війська Запорозького, политих потом і кров’ю сотень тисяч українських козаків. Використовуючи класичний імперський метод — divide et impera — поділяй і владарюй, царський уряд уже в 1750-х роках розпочав масову колонізацію Гетьманщини іноземцями. Українські землі заселяли сербськими колоністами, болгарами, румунами, угорцями та представниками інших народів; здійснювався курс царизму на послаблення позицій корінного населення України на власній землі, на реалізацію імперської ідеї «Україна без українців». Ця політика набула активних форм за часів російської комуністичної диктатури в ХХ столітті, коли політики Кремля формували так звану нову історичну спільноту. Одним із найважливіших полігонів для здійснення цього підступного і далекосяжного плану стала Україна, де під виглядом «інтернаціоналізації» проводився відвертий русоцентризм.

Характерна «принадна» особливість нашої території призвела до того, що в Україні створилась надзвичайна ситуація: за повідомленням Міністерства у справах національностей, міграції та культів України, вже наприкінці 80-х років поліетнічність в нашій республіці становила 27,3%, тоді як в індустріально розвинутих європейських державах цей показник у середньому становить лише 15 відсотків. На території України тепер проживають мільйони представників багатьох народів, яких в усьому світі прийнято називати етнічними групами або національними меншинами, оскільки вони мають свою ет-нічно-державну територію за межами України. Це — росіяни, поляки, болгари, угорці, румуни, греки, німці та ін.

Здавалося б, така ситуація цілком відповідає сучасній світовій тенденції щодо демократизації соці-альних відносин на внутрішньодержавному рівні. Але для нинішньої незалежної України становище склалося таким чином, що цей «інтернаціоналістський» стан республіки, на жаль, обернувся гострою проблемою на шляху державного будівництва і демократичних перетворень, насамперед у сфері національно-культурного відродження, у вирішенні питань україн-ської державної мови, розвитку національної освіти тощо.

Наведемо кілька конкретних фактів, надто показових щодо цього:

• Факт перший. Пригадаймо конституційні перипетії 1996 року: цілих п’ять років незалежна Україна йшла до своєї Конституції; вона першою серед республік колиш-нього СРСР стала на шлях її розробки у червні 1991-го, а прийняла останньою, лише у червні 1996-го, та ще й з багатьма недоліками. Основна причина такого тривалого «творчого» процесу — гостра й напружена боротьба між політичними таборами. Особливу непримиренність у блоці лівих сил Верховної Ради — комуністів і соціалістів, які складали в основному російсько-шовіністичні угруповання — викликали ті статті і положення майбутньої Конституції, котрі утверджували в Україні українське — українську символіку, українську мову, українську державність.

Те, що конституційний процес тривав так довго і важко, насамперед можна пояснити феноменом українського суспільства з надто високою поліетнічністю. Штучні зміни у складі населення України за царизму та радянських часів, свідомо організовані голодомори, насильницькі депортації, переселення мільйонів українських селян до Сибіру, Далекосхідного Приамур’я, Середньої Азії і масове заселення їхніх земель росіянами й представниками інших націй — все це посилило процес зі створення в Україні, замість міцної політичної нації, специфічного суспільного конгломерату, який не відчуває себе нацією, населенням однієї держави.

• Факт другий. Як відомо, в лютому 1954 року рішенням Верховної Ради СРСР Кримську область було переведено зі складу Російської Федерації до складу УРСР. Це рішення аргументувалося спільністю економіки, територіальною близькістю та тісними господарськими й культурними зв’язками між Кримом і Україною. Враховувалось також і те, що Україна фактично відродила Крим у післявоєнні роки. Ще перебуваючи в руїнах сама, вона, за розпорядженням Москви, мусила надавати Криму величезну матеріальну і фінансову допомогу, власними силами піднімати господарство, за рахунок власного бюджету відроджувати курортну систему. Це добре відчув на власному досвіді М. С. Хрущов, будучи тоді партійно-державним керівником України, тому й не дивно, що саме він ініціював це переведення.

Проте й після того, як Крим став українським, Москва розпоряджалася в ньому, як у власному домі. Зокрема, особливо розгорнулося його масове заселення росіянами. Причому не просто росіянами. Це були ті росіяни, кого тоталітарний режим «нагороджував» місцем поселення. Це були переважно колишні керівні працівники органів безпеки, партійні функціонери, військові — генерали й адмірали, які служили в різних регіонах Росії, а потім поповнювали ряди пенсіонерів України. Вони були завжди готові виявити свою ворожість до всього українського, генетично проявляючи російський великодержавний шовінізм. Це була, в перспективі, та антиукраїн-ська «п’ята колона», котра й виявила свою агресивність щодо України, сприяла анексії Криму путін-ською Москвою.

• Факт третій. За радянських часів випускники виших та військових училищ України тисячами направлялися на роботу та службу в армії в інші республіки, переважно до Сибіру, на Урал, на Північ та Далекий Схід, тобто в різні регіони Росії. В Україну ж, навпаки, масово направлялися випускники ВНЗ Росії, з того ж Уралу чи Сибіру, причому до нас прибували спеціалісти тих самих професій, яких вдосталь готували українські інститути й університети. На південь України, до Криму зазвичай потрапляли випускники елітних московських і ленінградських військових академій. Після закінчення служби в армії та на флоті вони, зрозуміло, «забували» повертатися додому, в Росію.

• Факт четвертий. Якось «само собою» так відбувалося, що псевдопатріотичні пісні «Еду за туманом и за запахом тайги», «Едут новоселы по земле целинной» та інші подібні агітки про «великие стройки коммунизма» довелося співати переважно молодим україн-цям. За вказівкою з Москви, ЦК ЛКСМ України дуже успішно орга-нізовував українську молодь «на славні діла». Це вони, українські комсомольці, завжди були в авангарді, виявляючи «високий патріотичний ентузіазм», виступали ініціаторами «молодіжних десантів», були в перших лавах на будівництві Магнітки та Турксибу, на зведенні БАМу, Братської та Іркутської ГЕС, це переважно кращі українські механізатори, агрономи, інженерно-технічні кадри піднімали казахстанську цілину...

Скажемо відверто: радянською владою досить успішно здійснювався оригінальний метод широкомасштабної депортації найпродуктивнішої частини українського суспільства — молоді, висококласних спеціалістів, випускників вищої школи, які фактично добровільно полишали рідну землю в пошуках кращої долі в інших краях. При цьому Москва свідомо, на державному рівні стимулювала цей процес, зваблювала вищими заробітками та іншими привілеями. А Україна натомість заселялася росіянами...

• Факт п’ятий. Окремо стоїть проблема морального розкладу майбутнього нації — молодого покоління українців, відлучення їх від духовної спадщини свого народу, багатої й давньої його культури. Сучасна Україна опинилася в загрозливій ситуації інтенсивного руйнування національної духовної культури, патріотичного ставлення до своєї землі. Після цілеспрямованих антиукраїнських заходів, що тривалий час вживалися царизмом та більшовицьким московським режимом щодо нищення україн-ської мови та етнокультури, у відродженій Українській державі утворився своєрідний вакуум, який в умовах вільного демократичного розвитку й за всілякого сприяння російськомовних пропагандистів, швидкими темпами заповнюється низькопробною примітивною ро-сійською «попсою», бульварною пресою та дешевою російською книжкою.

Домінування російської мови в інформаційно-культурному просторі України та в побуті спричинили складну й небезпечну ситуацію щодо виховання національно свідомих, патріотично орієнтованих громадян, бо ці якості можуть успішно формуватися тільки в національному мовно-культурному середовищі. Особливо негативно впливає й знецінює ефективність виховної роботи в середовищі молодого покоління українців новітня московська експансія в культурно-інформаційний простір України за допомогою комерційних телеканалів, позбавлених будь-яких патріотичних почуттів, котрі відповідно й виконують підступну роль в нашому телеефірі.

Нині Україна мусить розплачуватися за недалекоглядну антиукра-їнську інформаційну та культурну політику владних політичних і державних структур, за небажання чи невміння влади давати відсіч внутрішнім і зовнішнім антидержавним силам у цій надзвичайно важливій сфері життєдіяльності нашого суспільства. Навпаки, брак по-літичної волі й рішучості сучасних наших лідерів у відстоюванні національних інтересів України, її непорушної соборності дає підстави деяким нашим недругам, які готові хоч сьогодні якомога глибше запустити свої пазурі в тіло своєї сусід-ки, на сподівання навіть скорого згину Української держави.

Перелік фактів загрозливого негативу можна продовжити. Вони неминуче стосуватимуться проблем нашого національного відродження, ворожого інформаційного засилля російських ЗМІ, антиукра-їнської пропаганди чужої в нашому домі російської церкви на теренах України, загрози державності взагалі...

Фактично знаряддям політики сусідньої північно-східної держави в нашій країні є компартійні сили, які практично не виражають інтересів українського народу, як про те вони демагогічно базікають на комуністичних мітингах та інших заходах. У той час, коли увесь цивілізований світ, усвідомлюючи загальнонародну трагедію, якою був Голодомор 1932—1933 років в Україні, вшанував пам’ять жертв сталінського тоталітарного режиму, ця партія, навпаки, вислужуючись перед Москвою, блюзнірськи заперечує його, цинічно називає його стихійним лихом, «наслідком несприятливих кліматичних умов» тощо. Вона не засудила масові репресії, організовані в Україні злочинною комуністичною владою. Більше того, як глум над пам’яттю про жертви тоталітарної імперії на мітингах лунають виступи ортодоксальних комуністів під червоними прапорами і портретами найжорстокішого тирана ХХ століття — Сталіна.

Активна присутність в Україні подібних організацій рівнозначна діяльності резидентури іноземних (в даному разі — російських) державно-політичних чинників, що безпосередньо і реально загрожують національним інтересам і національній безпеці Української держави.

Такі українські наслідки «інтернаціоналістської» національно-перемішувальної політики «старшого брата».

Як тут не згадати Олександра Довженка, його тривожні думки про долю України часів Другої світової війни та повоєнної доби, про мільйони його земляків, розкиданих по російських усюдах. У квітні 1942 року у своєму Щоденнику він записав щемливе: «Чи зберуться наші люди знову на Вкраїні? Чи повернуться вони з усіх нетрів, далеких далекостей нашого Союзу?.. Чи так і лишаться там, а на наші руїни наїдуть чужі люди і утворять на ній мішанину. І буде вона не Вкраїна, а щось таке, що й подумати сумно».⁴

Пророчі слова великого українця, видатного митця й мислителя, який добре розумівся на політиці Москви і бачив далеко попереду.

Семен ЦВІЛЮК,
доктор історичних наук, професор, завідувач кафедрою українознавства Одеського державного університету внутрішніх справ.

1 «Киевская старина», т. XCI, жовтень 1905.

2 Листи з Харкова: Голод в Україні та на Північному Кавказі в повідомленнях іта-лійських дипломатів. 1932 — 1933 роки. — Харків: Фоліо, 2008. — С. 158.

3 Костенко Л. Гуманітарна аура нації або дефект головного дзеркала. — К.: КМ Academia, 1999. — С. 29.

4 Довженко О. Господи, пошли мені силу. — Харків, 1994. — С. 89.