Приміряти історію «на себе»

Марина Суслова відвідала бібліотеку на особисте запрошення заввідділом мистецтв ОННБ ім. М. Горького Тетяни Щурової, яка й представила гостю. «Марина Никонівна займається питаннями, пов’язаними з реабілітацією жертв політичних репресій, колишніх в’язнів концтаборів, людей, що стали жертвами Чорнобильської катастрофи, інвалідів — тобто найбільш незахищених, уразливих верств населення, які потребують нашої уваги, — зазначила Тетяна Василівна. — Років п’ять тому під час наукової конференції в м. Судаку (АР Крим) я випадково потрапила на лекцію Марини Суслової, представника Комітету громадських зв’язків уряду Москви, і була схвильована її ви-ступом. Тепер, якщо щастить бувати на міжнародних наукових конференціях, я перш за все знайомлюся зі списком учасників — чи нема серед них Марини Никонівни, щоб не втратити нагоди послухати її виступ. Свою роботу можна виконувати формально, а можна вкладати в неї душу, як це робить наша гостя».

Навіть коротке знайомство з цією жінкою переконує, що вона не просто виконує роботу, але й переймається долею людей, які постраждали від тоталітаризму: художника-аквареліста Володимира Тимірьова, Галини Серебрякової — в’язня «АЛЖИРа» («Акмолинский лагерь жен изменников родины», нині Республіка Казахстан) та інших. Прагнення збагнути їх долю, осмислити і зафіксувати в пам’яті спонукає науковця до написання книжок, як це було після знайомства з долею художника Володимира Тимірьова. «Тепер, коли я видала цю книжку, не страшно й вмирати», — з почуттям виконаного людського обов’язку зазначила дослідник.

Марина Суслова вперше в Одесі. Тут вона відвідала музей Голокосту. Гостя ознайомила присутніх з напрацюваннями, які проводить комісія з відновлення прав реабілітованих жертв політичних репресій. «На жаль, йдуть із життя люди (світла їм пам’ять!), не завжди вистачає коштів на увічнення їхніх імен, — сказала промовець. — Є ще й глобальна причина: тенденція висвітлення нашої історії відбувається в руслі формалізації, заміни термінів та її уніфікації. На мою думку, досить небезпечною є ідея написання єдиного підручника з історії, яка, зрозуміло, буде відредагована вищим керівництвом».

Марина Никонівна високо оцінила напрацювання українських науковців, які є лідерами на пострадянському просторі щодо дослідження політичних репресій, здійснених сталінським режимом у 1930-х роках та пізніший період. Однак, порівняно з РФ, в Україні, на її думку, гірше поставлена справа державного фінансування програм з реабілітації жертв політичних репресій.

Серед видань, подарованих Мариною Сусловою, — альбом «Чернобыль» (М., 1996), меморіальне видання «Узницы «АЛЖИРа» (М., 2003), книжка-альбом «Владимир Тимирев, 1914—1938», до-слідження про Донський крематорій, де спалювали репресованих, — «Где ты?..» (М., 2013) та інші.

У Російській Федерації офіційно встановлений День пам’яті жертв політичних репресій — 30 жовтня. У Москві нині проживає 25 тисяч жертв сталінських репресій, у тому числі 2 тисячі тих, хто пройшов ГУЛАГ, близько 10 тисяч колишніх в’язнів нацистських концтаборів, 25 тисяч ліквідаторів аварії на ЧАЕС.

Гостя ознайомила з акціями, які проводить Комітет громадських зв’язків уряду Москви на підтримку жертв політичних репресій. Це, зокрема, виставки в Будинку художника на Кузнєцькому мосту, конференції в окремих закладах столиці, як-от у Державній публічній науково-технічній бібліотеці. Це й проведення конкурсу серед школярів «Человек в истории. Россия — ХХ век». Кращі з них увійшли до кількох збірників, виданих на бюджетні кошти. У Москві також існує Державний музей історії ГУЛАГу, який перебуває на державному утриманні.

Незважаючи на ці ініціативи, які носять переважно регіональний характер, існує проблема донесення правди про ці трагічні події. Навіть більшість москвичів не знають, що таке Бутівський полігон — місце найбільш масового одномоментного розстрілу 300 священиків. Усього ж за період серпень 1937-го — квітень 1938-го на цьому полігоні було розстріляно 23 тисячі осіб (нині тут меморіальний комплекс регіонального значення). Не достатньо інтенсивно на ТБ висвітлюються злочини тоталітарного режиму. «Те, що нині пропонує телебачення на цю тему, в художньому осмисленні дивитися просто неможливо! Хоча й існують окремі цікаві авторські передачі на історичну тематику. Кажуть, що «час такий був». Ні, це можна було змінити, адже це були чиїсь рішення!» — наголосила Марина Суслова. Існує проблема зміни ставлення політиків і простих громадян до трагічних подій 1930-х — 1950-х років, згасає бажання посадовців фінансувати проекти з увічнення пам’яті жертв полі-тичних репресій. День пам’яті жертв 30 жовтня в масштабах країни відзначається досить формально, на ТБ не відміняються розважальні програми. Також законодавчо не закріплений статус політичних в’язнів, яких просто прирівняли до ветеранів Великої Вітчизняної.

Думаю, що проблеми, про які розпо-віла російська гостя, нам, українцям, теж знайомі. Можливо, в сенсі інформаційному ми дещо випереджаємо росіян. Ця зустріч також підтверджує думку, що Росія потребує допомоги у побудові демократичного суспільства. Хоча одна фраза мене здивувала. Йшлося про Чорнобиль: «Якби сьогодні (не приведи Господи!) сталася така біда, то нашими розрізненими силами ми вже її не подолали б». Але й тоді, як і тепер, про нас не забуває світ. Кажуть, що в історії не існує умовного способу, її назад не повернути, але вище зазначалося, що історія — це чиїсь рішення. Україна, хочеться вірити, на прикладі власної історії зробила вірні політичні висновки й обрала власний вектор розвитку, який, сподіваємося, убезпечить її від чергових жорен репресій і нових Чорнобилів. Сьогодні ви-рішується цивілізаційний вибір України.

Володимир КУДЛАЧ.