«Я прийшла до Берліна, аби вбити війну»

Слід виділити і такий факт: у жодній війні не було такої кількості бойових командирів-жінок, як у роки Великої Вітчизняної. Так, харків’янка Валентина Гризодубова з березня 1942 року командувала 101-м полком транспортної авіації, літаки якого літали в тил до партизанів, з осені 1943-го — 31-м гвардійським бомбардувальним авіаційним полком. Вона особисто здійснила близько 200 бойових вильотів (у тому числі 132 — вночі). Марія Фортус із Херсона була начальником штабу авіаполку під командуванням прославленої льотчиці Марини Раскової, пізніше у складі розвідвід-ділу штабу 3-го Українського фронту готувала групи розвідників, що направлялися у тил противника. При цьому і сама кілька разів десантувалася разом з ними для виконання особливо складних завдань.

Євдокія Завалій — єдина жінка, яка в роки війни очолила взвод морських піхотинців, що діяв на передовій лінії фронту. Приведу кілька фактів з її біографії. Своє бойове хрещення отримала в сімнадцять років, у липні 41-го, під час бою за її рідне село Новий Буг Новобузького району Миколаївської області — перев’язувала поранених червоноармійців. Коли полк почав відступати, умовила командира, накинувши собі рік, зарахувати її санітаркою. Під час переправи через Дніпро в районі Хортиці була поранена і відправлена до Краснодара в госпіталь. Медики хотіли комісувати, але вона відмовилася. Після лікування отримувала скерування у запасний полк, але коли відбирали солдатів на передову, її прийняли за чоловіка (була в гімнастерці і галіфе, а в документах було записано «Завалій Євдок. Мик.», тобто її ім’я прочитали як «Євдоким». Після того, як Євдокія взяла в полон німецького офіцера, її направили у відділення розвідки. Коли в одному з боїв загинув командир взводу, вона підняла всіх в атаку. У цьому бою Євдокію знову поранили, і в госпіталі відкрився секрет про те, що «Євдоким», який вісім місяців воював разом з десантниками, — дівчина. У 1943 році її направили на 6-місячні курси молодших командирів, після закінчення яких, у званні молодшого лейтенанта, скерували у 83-ю бригаду морської піхоти командиром взводу. Взвод своїми діями наводив жах на ворогів, а саму Євдокію Завалій вони називали «Фрау Чорна смерть».

...Даючи оцінку подвигу жінок під час війни з фашистами, маршал, Герой Радянського Союзу А. І. Єрьоменко констатував: «Навряд чи знайдеться хоч одна військова спеціальність, з якою б не впоралися наші відважні жінки так само добре, як їх брати, чоловіки, батьки».

Звісно, найчисленніше представництво учасниць Великої Вітчизняної війни серед інших спеціальностей на фронті складали жінки-медики, яким мільйони солдатів і офіцерів зобов’язані життям.

Один із яскравих прикладів — подвиг дівчини з Харківщини, санінструктора Матрони Нечепорчукової (у заміжжі — Наздрачева), пов-ного кавалера найголовнішого солдатського ордена — ордена Слави, який неможливо було отримати за жодні інші заслуги, окрім подвигу на полі бою. На її рахунку — сотні врятованих життів. У нарисі, надрукованому в журналі «Огонек» 9 травня 1970 року, розповідалося: «Двоє тяжкопоранених спираються на неї, Мотю. За плечі цих двох тримаються інші, за інших чіпляються треті. Йде, тихо рухається по полю ця незвичайна процесія, не в ногу, насилу, повільно... На чолі її, попереду — дівчина-невеличка, у береті, що збився набік, у гімнастерці, залитій кров’ю, у порваних чобітках».

У нарисі про Матрону Нечепорчукову описані випадки, як вона разом з кількома медичними працівниками відбила напад гітлерівців і забезпечила доставку поранених у госпіталь без втрат, як разом із піхотою здолала річку Шпреє на південь від німецького міста Фюрстенвальде і, будучи пораненою, продовжувала надавати медичну допомогу солдатам і офіцерам.

Багато яскравих сторінок в історію боротьби з ворогом вписали учасниці партизанського руху і підпілля.

За подвиги в боях із німецько-фа-шистськими загарбниками понад 150 тисяч жінок було нагороджено орденами і медалями, близько 90 удостоєні звання Героя Радянського Союзу, 200 — отримали ордени Слави II і III ступенів.

Наприкінці процитую уривок з книги Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя»: «Жінка дає життя, жінка обері-гає життя, жінка і життя — синоніми... На найстрашнішій війні XX століття жінці довелося стати солдатом. Вона не лише рятувала, перев’язувала поранених, а й стріляла зі «снайперки», бомбила, підривала мости, ходила в розвідку, брала «язика». Жінка вбивала. Вона вбивала ворога, що обрушився з небаченою жорстокістю на її землю, на її дім, на її дітей. «Не жіноча це доля — вбивати», — скаже одна з героїнь цієї книги, вмістивши сюди весь жах і всю жорстоку необхідність того, що сталося. Інша розпишеться на стінах поверженого рейхстагу: «Я, Софія Кунцевич, прийшла до Берліна, щоб убити війну». То була найбільша жертва, принесена ними на вівтар Перемоги. І безсмертний подвиг...».

Людмила ШЕРШЕЛЬ.

Від автора. У статті використано деякі матеріали інтернет-видань.