Переглядів: 1209

На високому прузі життя

Чому людина береться за перо? Що спонукує її виливати душу в слові, важко шукати відповідні фрази і словосполучення? Чим це викликане й обумовлене? На ці питання ще нікому не вдалося знайти вичерпну і точну відповідь. І тому, що в кожної людини це відбувається по-різному, і тому, що таємниця творчості досі залишається найбільш загадковою і непізнаною сферою. Хочеться вірити, що такою вона буде завжди. Бо творчість — це завжди таїна душі. А хто може пізнати душу, крім самого Бога?

Своє головне завдання Геннадій Щипківський вбачає в тому, щоб правдиво і реалістично відобразити непросте, здебільшого сільське, життя, яке він добре знає. І виражальні засоби, якими він послуговується, завжди прозово-ясні, зрозумілі й метафорично-глибинні. Маститих письменників в Україні, які сьогодні пишуть про село, можна перелічити на пальцях рук. Але це особлива, світла й висока сила. В іменах це відбито так: Василь Міняйло, Василь Шкурган, Йосип Струцюк, Святослав Праск, Андрій Кондратюк, Ольга Яворська… Вони зберігають українську духовність і звичаєвість, створюють противагу урбаністичній, найчастіше обезлюднюючій лектурі.

Нинішній стан літератури дехто схильний вважати кризовим. Як на мене, жодної кризи немає, а є свідоме замовчування та ігнорування справді новаторської і духовної літератури, яка утверджує народний канон уявлень про прекрасне, християнську мораль та етику. Постструктуралістська проза, як бу-р’ян, глушить все здорове і світле, а прихильники й апологети цього напрямку осміюють і свідомо замовчують все, що не вписується в розуміння постструктуралізму.

Епічна проза Геннадія Щипківського — то справжнє свято для небайдужої і мислячої людини. І маю певність, той, хто відкриє для себе його творчість, матиме не тільки високу естетичну втіху, а й неабияку користь для душі.

Сьогодні письменник у розквіті сил і таланту, він пише багато, і його нові книги регулярно з’являються друком, часто стаючи подією в літературному житті України. Про нього багато й охоче пишуть відомі літературознавці, вчені, критики і колеги по перу. В іменах це відбито так: Володимир Яворівський, Ігор Павлюк, Юрій Мушкетик, Анатолій Колісниченко, Микола Славинський, Євген Прісовський, Станіслав Конак, Тетяна Майзерська, Роман Кракалія, Михайло Лєцкін та багато інших.

Мені вже доводилося виступати з оглядом його центрального твору — тетралогії «Товтри», тому сьогодні детальніше зупинюся на невеликих за обсягом повістях і новелістиці.

Г. Щипківський-повістяр — поет за світовідчуттям і душевним складом. І коли в його письмі домінує ліричне начало, тоді він, кажучи Франковими словами, пан форми. Повість «На досвітньому прузі» саме завдяки ліричній наповненості та мозаїчній побудові стала вагомою творчою перемогою митця, хоча йдеться в ній про важкі лікарняні переживання людини. Відчувається, що автор нічого не вигадує і не домислює, а розповідає про те, що сам пережив, передумав і чим переболів. Імітувати бо-лісну тривогу на реанімаційному ліжку неможливо, це справді треба пережити. Щоб слово глибоко западало в душу читача, змушувало співпереживати, мало творчої уяви. Можна вигадати все: і передсмертні агонії, і трагічні події, але змусити читача повірити можна тільки при умові абсолютної щирості. За якимись незбагненними законами наш біль, наша тривога передаються читачеві не тільки в словах та добре виписаних і відточених фразах, а й у тому, що замкнуто між рядками, в недомовленості... Це називається підтекст твору. Саме підтекстом сильна повість «На досвітньому прузі».

Ще одна прикмета малої прози Г. Щипківського — сповідальність. У вдумливого читача може виникнути питання: чи варто аж надто заглиблюватися у незглибиму сутність власної душі? Чи не зловживає автор шокуючими одкровеннями? Може, краще було б виходити на ширші людські обрії?

Але треба пам’ятати, що, не пізнавши себе, не пізнаєш ні світу, ні Бога, ні інших людей. Це філософська аксіома. А ще Г. Щипків-ський — виражений реаліст. Чому? Тому що має переконання: без реалізму література втрачає епічний подих, без реалізму нема правдивого відображення дійсності. Кожен, хто прагне показати те життя, яке він добре знає, не може обійтися без тих засобів і прийомів, що виробили апологети реалістичної школи. У повісті «Мавка» Геннадій Щипківський не відступає від цієї настанови ні на йоту: ні в побудові сюжетної лінії, ні у використанні художніх засобів, ні в психологічних деталях.

Фабула твору проста: у сільську глибинку приїжджає дипломований лікар і закохується у красиву дівчину на ім’я Мавка. Їхні стосунки розвиваються досить стрімко, майже блискавично: вони освідчуються в любові, одружуються, ревнують… Згодом лікар за настійною вимогою районного начальства стає головою місцевої артілі, а Мавка здобуває вищу освіту. Якихось особливо драматичних колізій у творі немає, несподіваних сюжетних ходів теж. Авторові йдеться про те, щоб переконливо і правдиво показати степове життя, яке він добре знає, де люди винятково колоритні, а реалії щоденного побуту такі непрості й суворі, що, здається, просто гріх не змалювати їх.

Найцікавіше, як на мене, у цьому творі — це людські типажі. Більшість із них змальовані детально і переконливо-зримо. Відчувається, що вихоплені вони з самої гущі життя. Поетична стихія «Мавки» так захоплює, що, здається, письменникові над нею працювалося особливо легко і натхненно. Це відчувається у всьому: невимушеній манері оповіді, стислих характеристиках, пливкій динаміці сюжету, численних ліричних відступах й авторських характеристиках, які говорять про залюбленість автора у своїх героїв і той степовий край, що служить йому тлом для оповіді.

Дія ще однієї повісті «Перестиглий грім» відбувається в повоєнний час на сході України. В основі оповіді — селянське життя з усіма його драмами і трагедіями. Сюжетна колізія розгортається нав-коло літньої селянки Фівроні, яка живе з онуком Петрусем. Хлопчик потерпає від того, що в селі його називають «байстрюком». Чоловік Фівроні Василь не повернувся з війни, а донька від ганьби утекла в місто.

Як згодом виявляється, народила вона дитину від місцевого «князька» — голови колгоспу Мусія, який силою заволодів нею, не відчуваючи ні справжньої любові, ні особливої прихильності, а одну лиш дику неприборкану хіть. За дивним збігом обставин побічний син Петрусь і законний син голови артілі Андрійко народилися в один і той же час. Це стає основою гострого психологічного конфлікту.

А ще в центрі уваги автора тема перестиглості, переспілості, невчасної зірваності плоду, про яку чи не найкраще сказав Ігор Павлюк: «Ця тема деталізується у письменника в кількох місцях, а як психологічно-філософська надбудова, можливо, навіть наскрізна: й особистісно-авторська екзистенційна пізньоосінність, і застояна нереа-лізованість суспільно-реципієнтських «незалежницьких» сподівань, хоча у наскрізь високохудожньому тексті нема й натяку на публіцистичність…»

Як і в інших прозових творах невеликого формату, прозаїк кладе мазки впевнено, точно і щільно, викликаючи в уяві читача візуально зримі картини. Тут багато добротних реалістичних сцен, де пейзажі такі ж зримі й живі, як на картинах маститих живописців.

Невелика за обсягам повість «Кара» містка за змістом, за філософським наповненням тексту. Йдеться в ній про людську підступність, яка не має меж. Це розповідь про те, як низько може упасти в своєму гріху людина і скільки лиха завдати іншим. Все зло, говорить письменник, від людської ницості й лицемірства, захланності й сліпої жадоби наживи, а бажання влади і збагачення робить людину ніби сліпою і біснуватою.

Незважаючи на те, що події, описані в «Карі», майже півстолітньої давності, повість прочитується з нестихаючим інтересом і звучить актуально, тому що людська натура незмінна, тому що і сьогодні одні страждають від підлості й підступності інших, і Божа кара чатує на всіх.

Уважний і вдумливий читач, безперечно ж, відчує, що головна якість письма Г. Щипківського в тому, що воно правдиве і чесне. Правда — вищий ідеал письменника. Він зо-рієнтований на неї і завжди повертає за нею голову, як соняшник за сонцем. І в цьому теж неперебутня цінність «Кари».

Повість «Колесо часу», як на мене, найбільша творча удача Геннадія Щипківського. Це повість-ностальгія, повість-мозаїка, повна музики, найрізноманітніших від-чуттів і переживань, що властиві ліричній людській душі. Уже не вперше прозаїк подумки повертається на свою малу батьківщину, але як свіжо, чисто і природно течуть його думки, яке тепло, красу і світло випромінюють слова. Автор схвильовано й образно розповідає про те, що глибоко запало йому в душу з дитинства, хоча не просто розповідає, а опоетизовує, оспівує, онімблює поетичними словами і вишуканими тропами.

Г. Щипківський передусім опо-відач і це найприкметніша та найсильніша сторона його творчого обдарування. Він уміє закрутити напружене дійство, створити захоплюючий і динамічний сюжет, який тримає читача в напрузі до останньої сторінки. При цьому оповідь його тече рівно і неквапливо, нагадуючи плин повноводої ріки. Але за видимою простотою фраз незмінно відчувається глибокий внутрішній нурт, бо все в оповідній манері письменника справжнє, нутряне, вихоплене з гущі сільського буття. Йому нічого не треба вигадувати — життя багатше і різноманітніше за будь-який творчий домисел.

Але життя це не тільки світло і гармонія, а й темні, безрадісні тони. Й автор ніколи не малює світ однобоко, а намагається показати похмурі й темні вивороти життя. Добре про це сказала Тетяна Майзерська: «Герої збірки доволі часто кленуть один одного. Якщо їхні вчинки «справедливі», то грім падає на негідника, а якщо вони самі грішать, — то на них. Кляне Домна сусіда, що передумав продати їй хату, от і вбив грім її чоловіка Савку — щоб не заздрили на сусідське майно. Звів Мусій Тетяну — от і почув Бог прокльони її матері — убив його прямо на межі каяття. У повісті «Кара», уся колізія якої побудована на викритті інтриганів, головного героя Ілька також карає Господь. Автор іноді навіть дивується, коли покарання не діє, як, скажімо, у повісті «Колесо часу».

Повість «Стежка в зозулине літо» — це розповідь про пошуки земного людського щастя, гармонії, мудрого ладу та життєвого ідеалу. У віддаленому степовому селі живе бідна вдова Марія, що ледь-ледь зводить кінці з кінцями, виховуючи трьох дітей («старша Даринка та двоє ще геть малих»). Її чоловік загинув на війні. «При штурмі Дністра застудився, ще й контужений та зранений був — місця живого не знайти. Розповідав, що послали в саме пекло, напіводягнених та беззбройних, — самі, мовляв, — добудете. А з правого берега, з дотів, німець гатив і сік їх на силос, ще й літаки посипали бомбами, як горохом…». Марія, ще будучи дівчиною, мріяла знайти свою світлу стежку в зозулине літо, тобто в щасливе і гармонійне довголіття. Та не судилося, рано овдовіла. І всі її надії та молитви пов’язані з донькою: можливо, поталанить таку стежку віднайти їй. І справді. На шляху Даринки трапляється вродливий і практичний парубок. Вони поєднують долі, і життя у них заповідається гармо-нійне і щасливе.

Автор добре виписав побутово-суспільне тло, на якому розгортається напружена драматична дія. Більшість персонажів постають, як живі, і відчувається, що вони вихоплені з гущі життя.

А ще повість має вишукану композиційну побудову, де дія розвивається не лінійно, а в мозаїчному переплетінні картин та епізодів, нагадуючи гобелен.

Попри те, що повість відносить нас у часи суспільного застою, в апогей колгоспного рабства, твір не справляє гнітючого враження. Благородство і краса людських сердець робить її світлою й оптимістичною, і через весь твір звучить висока, піднесено-натхненна нота, як гімн життю.

Г. Щипківський постійно перейнятий думкою про свого читача і пам’ятає, що достукатися сьогодні до нього неймовірно важко, тому основний акцент робить на динамічному сюжеті, напруженому дійстві. Саме такою є повість «Щем» — поетичний, пронизливо-ліричний твір, мозаїчний за побудовою, щемливо-ностальгійний за виповіддю і сповідальний за духом. За жанром — це повість-спогад, повість-біль, повість-роздум. Прочитується вона на одному подиху, захоплює одразу, з перших фраз, і ще довго після того, як перегорнуто останню сторінку, звучить у душі високою і світлою музикою. Такі твори народжуються за велінням душі, за надихом вищої сили і падають з неба. Вони сповнені таїни, яку розгадати неможливо, бо й сам автор, мабуть, писав її не за якимись усталеними фаховими законами, не за певною схемою, а спонтанно, в болісному і піднесеному сп’янінні.

«Щем» дуже близько стоїть до щоденникової прози. В сучасній українській літературі подібних творів не так уже й густо. Це «З поличок пам’яті» Михайла Медуниці, «Дивосвіт» і «Дорогами долі» Володимира Бойчука, «Луговеї» Григорія Бондара, «На те воно й серце…» Ольги Яворської, з цього ряду також лірична проза Івана Захарченка, Євгена Шморгуна, Василя Гея, Володимира Бровченка.

Повість «Щем» пронизана болючою тривогою за село, над яким нависає загроза повного зникнення, бо вже сьогодні залишаються в ньому тільки літні, а земля, яка так щедро дарує людям своє багатство, врешті, тримає їх на цьому світі, гине і заростає бур’янами.

Найприкметніша стильова домінанта прози Г. Щипківського — стислість, образність і місткість. Автор уміє кількома фразами чи навіть словами змалювати свого героя, його око фіксує найбільш характерне в нім, часто іронічне, веселе. Але це не ображає і не принижує людину, а показує її в усій повноті. А ще цей твір щедро заселений птахами, деревами, диво-соняхами, пахучими травами і свійськими тваринами. І все це живе, яскраве, зі своїми характерами, прикметними особливостями, чистими душами, що сприймаються як світлі частки вічної світової краси.

Мова у творі багата, колоритна, жива, пульсуюча, щедра на рідкісні чи вже сьогодні майже забуті слова, а також на численні діалектизми, сталі звороти, прислів’я, приказки і просто образні вислови: «Зі мною бук, як онук», «Листя — то жовті сльози дерев», «Пальці старші, чим виделці»…

Повість має струнку композиційну побудову: складається з дев’яти невеликих розділів, в яких описано чотири пори року, що віддзеркалюють чотири пори людського життя: дитинство, юність, зрілі роки і старість. Усі вони любі авторові, про кожну з них він пише із замилуванням і щемливою сердечністю, але найбільш улюблена — осінь. Осінь природи і осінь життя.

«Навіки задивлений в осінь. Навіть мої найкращі картини, що збирав роками, — це пейзажі осені».

Про «Щем» можна писати багато, і маю певність, що критики ще звернуть на нього особливу увагу, і стане він предметом цікавих літературознавчих досліджень та студій. Не може не стати, бо це річ справді мистецька і рідкісна у нашій літературі.

Мала проза Геннадія Щипківського, точніше, його новели, не менш цікаві і різноманітні, ніж повісті. І тут автор залишається передусім цікавим оповідачем, для якого правдиві життєві реалії понад усе. В основі більшості новел — напружені драматичні чи трагічні ситуації. Автора насамперед приваблюють натури стійкі, мужні та незламні, що спроможні вистояти і в енкаведистських казематах, і на сибірських крижаних вітрах, і за будь-яких життєвих ситуацій, хоча він не уникає також змалювання характерів нестійких, і, як наслідок, його твори заселені людьми перейшлих літ, яких стомило чи надломило життя.

Майстерно закроєна фабула — одна з найсильніших сторін творчого хисту прозаїка. Відчувається, що він береться за перо тільки тоді, коли йому до рук потрапляє незвична оповідь, сповнена драматизму та психологічної напруги, і на її канві він створює художнє полотно. Найхарактерніша тут новела «Гарматка». Дід Оксентій і баба Юстина за постійну наругу над собою, за здирство і непосильну позику стрельнули по сільраді з «гарматки», яку приховали ще з часів війни. Зрозуміло, що нагнали неабиякого страху на колгоспне ке-рівництво, тож у селі аж кишіло від енкаведистів. Але старі завбачливо закопали цю «зброю помсти» в лісі. Вдруге дістали її, коли у країні підняли голови «гекачепісти». Новела написана з притаманною авторові іронічністю і блиском, прочитується на одному подиху.

Як і «Гарматка», більшість новел Г. Щипківського — невеликі за обсягом, стиснуті до кількох сторінок, тому що письменник уникає несуттєвих ліричних відступів і зайвих деталей, у нього домінує одна магістральна лінія оповіді. Фрази при цьому будуються структурно-лаконічні й стримані, стислі й навіть ощадні, до яких часто проситься епітет — телеграфічні.

Герої більшості новел, як правило, показані в екстремальних ситуаціях, на межі життя і смерті, й саме це дозволяє письменнику просвітлити їх внутрішню сутність, показати «справжність». Я не певен, що екстремальна ситуація може служити критерієм найвищої оцінки людини, маю тут свою, трохи відмінну думку, і волію бачити людину не перед лицем смертельної чи драматичної загрози, а отже винятковості, ненормальності, а в стихії звичного, як ми кажемо, буденного життя. Але не маю також підстави не вірити авторові, бо він — людина збагачена цінним життєвим досвідом, незмінно залишається межово відвертим, описи його психологічно точні, глибоко реалістичні й до того ж він любить своїх героїв, що завжди було і буде в літературі визначальним. Письменникові віриш не тому, що так могло бути, що це «вихоплено з самої гущі життя», а тому, що він описує події переконливо і природно. Правда життя і правда літератури — різні речі, й сьогодні це вже не вимагає додаткового тлумачення. Правда у літературі або є, або її немає. У Г. Щипківського вона є, і вже це робить літературну дискусію зайвою і неприйнятною.

Письмо Щипківського-новеліста — густе, напружене і не позбавлене того особливого емоційного чару, який вдихнути у них може одна тільки душа. Іншими словами кажучи, він пише серцем, все у нього на рівні найщиріших переживань. Відчувається, що він любить людей, цінує їх, поважає і живе заради них. Немає у нього того відворотного і холодного скептицизму, яким просякнуті сьогодні книги більшості молодих прозаїків.

Новелістика Г. Щипківського теж наскрізь пронизана глибокою тугою за селом, за первісною красою природи, чистими водами і світлими росами. Сьогодні, на жаль, уже й село не те, яким було колись, тому письменник дедалі частіше вдається до спогадів, повертається в минуле, а в його оповіді відчувається непереборна туга і всепо-глинаюча ностальгія.

Петро СОРОКА,
доцент Тернопільського національного
педагогічного університету ім. В. Гнатюка, письменник.

Від редакції: Вітаємо шановного Геннадія Павловича Щипківського із 70-літтям. Хай засівається на добро і творче довголіття. З роси і води!

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net