Щоб рідне слово розправило крила

З початком ХХ ст. на хвилі революційного піднесення почали порушувати питання про впровадження української мови українські земства, особливо їх сільськогосподарські комітети. Так, у 1902 році у сільськогосподарському комітеті Ананьївського земства Херсонської губернії Є. Чикаленко порушив питання про україн-ську мову в школах. А сільськогосподарський комітет Новомосковського земства Катеринославської губернії того ж року виступив з проханням про дозвіл на україн-ське друковане слово. За впровадження української мови поряд з іншими земствами України в 1902 р. висловилися Херсонський та Бердянський сільськогосподарські комітети.

Чому саме земські діячі одними з перших порушували питання зняття з української мови офіційних заборон, пояснює дослідник О. Моргун: «Характерною рисою більшости нащадків козацької старшини, що відбивалася на суспільно-політичній позиції земства, слід визнати майже постійну опозицію до царського уряду. В цьому виявилась своєрідна українська «земщина» з властивою для неї ворожнечею до російської бюрократичної «опричнини». Цю думку підтверджував і В. Садовський,  цитуючи одного з обрусителів А. Старосельского, який визнавав: «з введенням земств задача грунтовного впровадження російської культури в краї досягнута не буде: навпаки, земська робота в подальшому незмінно перейме український характер». Український характер переймали і міські думи, різні наукові товариства, музеї, вчені архівні комісії, товариства грамотності тощо.

Могутнім поштовхом до активізації діяльності та згуртування українського культурно-освітнього руху стало святкування 100-літнього ювілею першого видання «Енеїди» та відкриття пам’ятника І. П. Котляревському в Полтаві у 1903 році. Підготовку та орга-нізацію святкових заходів взяло на себе полтавське земство та представники української інтелігенції, які гуртувалися в численних «Громадах». У цьому справді загальнонаціональному святі взяли участь відомі представники української культури, літератури, громадські діячі, провідні наукові та культурологічні установи. Свято виявилося всеукраїнським і за географією його учасників, які прибули до Полтави з усіх регіонів України, в тому числі і з закордонних Галичини та Буковини. Були на ньому і численні представники південноукраїнських губерній. Зокрема, від різних товариств Одеси, міської думи, редакцій газет «Одесские новости» та «Одесский листок».

Так, Одеське товариство історії та старожитностей отримало від київського Літературно-артистичного товариства запрошення взяти участь у програмі святкувань з приводу відкриття пам’ятника І. П. Котляревському. Подібні запрошення надійшли й до інших наукових та культурних установ, які тією чи іншою мірою були причетні до української літератури, історії, мистецтва, культури взагалі.

Одесити відгукнулися на цю пропозицію. На святкуванні у Полтаві від Одеси були М. Комаров, І. Луценко, І. Липа, В. Боровик. Там виставляв свої картини А. Ждаха.

Незважаючи на такий широкий представницький форум української інтелігенції з нагоди свята україн-ської літератури, полтавський генерал-губернатор заборонив висловлювати на ньому промови українською мовою. Відтак ця подія значною мірою підштовхнула українську інтелігенцію ще наполегливіше домагатися відміни заборони та утисків української мови.

Свято української літератури розширилося далеко за межі Полтави і набуло значного розголосу. У різних містах і регіонах України учасники ювілею проводили різноманітні виступи і лекції, присвячені І. Котляревському та проблемам української літератури. Так, в Одесі учасники свята організували в міській аудиторії читання лекції про І. Котляревського. Зібралося більше трьох тисяч осіб, хоча аудиторія була розрахована лише на дві тисячі. На вимогу людей лекцію довелося повторити ще раз, і знову вона прозвучала при наповненій аудиторії. Лектора запрошували і на Слобідку.

Показовим є той факт, що величезна кількість людей у південноукраїнському місті Одесі хотіла знати і чути правду про початки нової української літератури, її нелегкий шлях до широких верств українського народу. Своєю кількістю і зацікавленістю ювілеєм україн-ської літератури слухачі вносили свою лепту в численні петиції про зняття заборони з української мови.

Іншим заходом, де була опрацьована петиція про скасування заборони з українського літературного слова, стало 35-ліття творчої діяльності І. Нечуя-Левицького. Одним з організаторів цього ювілею був Андрій Шелухин — завідуючий (у 1902—1911 роках) Музеєм українських старожитностей ім. В. Тарновського в Чернігові. А. Шелухин — рідний брат відомого українського культурно-освітнього і політичного діяча, який проживав в Одесі, Сергія Шелухина. Саме від А. Шелухина, як доглядача музею, та члена міської управи П. Солухи надійшло запрошення до Одеси взяти участь у 35-літньому ювілеї літературної праці славетного письменника.

На цьому зібранні була випрацювана петиція «Про надання свободи малоросійському друкованому слову» до голови комітету міністрів С. Вітте.

«Ювілей Нечуя був політичний між іншим ще й тим, — зазначав Д. Дорошенко, — що в ньому взяли участь аж дві чи три делегації від селян, і коли про ювілей Котляревського Єфремов писав, що це було «свято української інтелігенції», то про ювілей Нечуя можна було б написати, що це було всенароднє українське свято».

Отже, як бачимо, українська інтелігенція почала виходити за межі вузького культурництва й наполегливо порушувати найболючіше питання — впровадження рідної мови для народу. Показовим є те, що й селяни почали відчувати на собі вплив не лише Революційної української партії, а й численних представників культурно-освітнього руху. Вони самі стали долучатися до нього, беручи безпосередню участь у заходах.

Низка інших подібних петицій з Харкова, Чернігова, Полтави, Одеси, а також «С.-Петербурзького благочинного товариства для видання дешевих та загальнокорисних книг» надходила до уряду. А один з діяльних членів цього потужного українського товариства О. Лотоцький особисто зустрічався з С. Вітте, який був родом з Одеси, навчався у Новоросійському університеті, і зумів переконати його в перегляді численних заборон на українську мову. Подібні резолюції були винесені на осінніх сесіях деяких південних повітових земств, зі шкільного питання (земські збори).

Усе це спричинилося до видання у 1905 році знаменитого «Реферату» Імператорської Академії наук. «Про відміну утисків малоросійського друкованого слова». У ньому, зокрема, зазначалося, що «відміна утисків малоросійського друкованого слова вплине не тільки на підняття знань в народі, але й на загальний підйом культури народу. Не можна не визнати, що недоброзичливе ставлення до рідної мови тягне за собою негативне ставлення і до сім’ї, і до рідного середовища, а це не може не відбитися самим негативним чином на моральному стані сільського населення Малоросії». І далі в «Рефераті» зазначалося: «Академія думає, що неминуче потрібно негайно скасувати розпорядження 1876 і 1881 рр. Заразом же викладене вище привело Академію наук до переконання, що малоруська людність повинна мати також право, як і великоруська, говорити публічно і друкувати своєю рідною мовою».

Цей реферат, після його вивчення, отримав підтримку від київського генерал-губернатора, Київського і Харківського університетів та Академії наук. Це спричинило відміну заборони на українське друковане слово.

Слід зазначити, що до цього доклали зусиль південноукраїнські губернії. У південноукраїнських містах (Одеса була найбільшим містом не лише на півдні, а й в усій Україні) діяли різні науково-просвітні товариства, які займалися дослідженням рідного краю, не стояли осторонь і від проблеми впровадження україн-ської мови в широкий обіг.

Наприклад, педагогічний відділ Історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті в Одесі (засноване наприкінці ХІХ ст.), розгорнув значну проукраїнську діяльність з початком ХХ ст. Там виступали з науковими доповідями такі дослідники краю і старовини, як проф. О. І. Маркевич, І. О. Линниченко, В. Ф. Лазурський, А. С. Синявський, Д. Д. Сигаревич, Є. М. Крижанівський, Є. І. Борисов, С. П. Шелухин, О. Ф. Щербина, Г. О. Гаазе, О. М. Гамов, С. Г. Попруженко, І. М. Луценко, М. Ф. Сидоренко, І. Л. Яворський, Х. П. Ящуржинський та ін. Їх виступи були присвячені розвитку літератури, історії, етнографії тощо. Так, у 1902 р. проф. О. І. Маркевич на 50-ті роковини смерті М. Гоголя виступив з доповіддю «Гоголь в Одесі». Того ж року проф. І. О. Линниченко, окрім низки лекцій з Новоросійського краю, виступив з доповідями «Походження роду Гурко», «Останній князь всієї Малоросії», а викладач інституту шляхетних панянок в Одесі Х. П. Ящуржинський — з доповіддю «Про малоросійські колядки». Члени Історико-філологічного товариства читали лекції не лише на його зібраннях, а й часто виносили їх на широкий загал у Народній аудиторії міста.

За свідченнями А. Синявського, товариство під керівництвом проф. М. Ланге, людини широкого філософського світогляду, перетворилося на революційну трибуну, завдячуючи активній діяльності Д. Сигаревича. 2 квітня 1905 року відбулося історичне засідання, присвячене питанням шкільної реформи і місця української мови в школі. Як бачимо, в Одесі наполеглива боротьба за функціонування української мови весь час тривала.

«Записка» Академії наук була видана невеликим тиражем у революційний 1905 рік і не могла мати широкого розголосу, та й чиновники продовжували закривати на українську мову очі. Розшукав різні примірники у фондах ОННБ ім. М. Горького та описав коротку історію перевидань «Записки ІАН» невтомний одеський «літературний слідопит» Григорій Зленко.

Втім, навіть після царського «Маніфесту» 17 (30 жовтня) 1905 року, який поклав початок демократичним перетворенням у Російській імперії і в окремих пунктах якого йшлося про свободу слова, українська мова вкрай важко пробивала собі дорогу через суцільне її ігнорування. Ось лише деякі одеські факти. Сер-йозні труднощі виникли з реєстрацією 25 листопада 1905-го першого в Російській імперії товариства «Просвіта» під назвою «Українське товариство «Просвіта» в Одесі». Це простежується й щодо видання перших у місті українських газет, які закривалися, а їх тираж заарештовувався (1906); відкриття першої української школи в Одесі (1909) та її швидкого закриття, як і «Просвіти», у 1909 р.; звільнення з університету приват-доцента Олександра Грушевського (брата Михайла Грушевського) за читання історії українською мовою (вперше в Російській імперії у 1907 р.); переслідування та арештів одеських просвітян...

На превеликий жаль, зі зміною влади в Одесі, як і в Україні, рідна мова то розправляла крила, то підпадала під нові заборони. І цей процес триває й понині, в незалежній українській державі. То допоки ж українці житимуть без рідної мови, культури, церкви, зі сфальсифікованою історією, яку писали з огляду на імпер-ську політику і подавали її на злиденному блюді? Допоки нас годуватимуть брехнею з Москви як кремлівські, так і деякі доморощені «вболівальники» за народ?

Анатолій МИСЕЧКО,
кандидат історичних наук,
доцент ОНУ ім. І. І. Мечникова.