Україна – Крим – Росія

Двадцяте сторіччя було сторіччям націоналізму. Майже кожен європейський народ, включно з євреями, відзначився своїм бажанням самореалізуватися або у рамках власної держави — наприклад, українці, євреї, поляки тощо, або у рамках власної імперії — німці, росіяни, італійці. Росія виявилася зосередженням найбільших у світі національних протиріч. Сильний єврейський націоналізм став згубним для класичної російської імперії, власний російський на початку двадцятого сторіччя ще тільки набирав силу. На теренах колишньої Російської імперії провідними гравцями були євреї і росіяни. Сталін загравав з обома цими народами.

У 1920—1930-х роках у процесі підготовки Другої світової війни (світової революції) Сталін надавав перевагу євреям. У цьому контексті стає зрозумілим і його поступливість у питанні створення єврейської автономії у Криму. Наприкінці тридцятих років він відчував себе достатньо сильним для проведення власної політики. У 1937-у, напередодні вирішальних міжнародних подій, він провів тотальну чистку державного апарату Радянського Союзу включно з армією і каральними органами, щоб беззастережно підпорядкувати їх собі, не бажаючи ділити владу всередині країни з жодними міжнародними єврейськими організаціями. Варто зауважити, що з цього моменту й аж до своєї смерті Сталін спирався вже на російський націоналізм. Найбільш постраждалою стороною виявилися євреї. Були знищені сотні тисяч представників цього народу, що в часи революції і після неї масово наповнили органи державного управління. Про український націоналізм у 1937-у вже не йшлося, оскільки його кволі пагони були знищені значно раніше. Тепер проблему Криму слід було трактувати з точки зору інтересів російського етносу. «Великий російський державник» — так висловився щодо Сталіна відомий сучасний ро-сійський письменник.

Після Другої світової війни Сталін використав питання Криму для початку ще одного наступу на радянське єврейство. Репресії проти ініціаторів та очільників руху створення єврейської автономної республіки у Криму почалися у 1948 році вбивством народного артиста СРСР, лауреата Сталінської премії С.М. Міхоелса і завершилися розстрілом у катівнях Луб’янки у 1952 році ряду ви-значних єврейських письменників, акторів та інших представників творчої інтелігенції. Крим остаточно став ро-сійським без жодних сторонніх зазіхань на нього.

Від закінчення війни і до передачі півострова Україні він перебував у жалюгідному становищі. Перша хвиля переселенців до Криму з глибинних областей Росії не принесла бажаних наслідків. Росіяни із лісистої Росії важко приживалися у степу і не могли адаптуватися до гірської місцевості. Сади, виноград, ефіроноси, тютюн, технічні культури, навіть кукурудзу російські переселенці побачили в Криму вперше у житті. Суттєво скоротилась площа посівів. Що вже й казати про вирощене! Якщо у 1913-у середній урожай зернових культур на кримській землі становив 11,2 ц/га, то в 1940-у — 10,7, а в 1950-у — 3,9 ц/га. Зменшилося поголів’я великої рогатої худоби. В 1950 році порівняно з 1940-м Крим майже у п’ять разів скоротив продаж зерна, втричі — тютюну, вдвічі — овочів, майже в 5,5 раза — картоплі, в п’ять разів — ефіроолійних культур, майже вдвічі — вино-граду, в 2,5 раза — вовни. Навіть через десять років після війни овочівництво в Криму не досягало довоєнних показників і залишалося неспроможним задовольнити потреби місцевого населення. Орієнтація обласного керівництва на поновлення трудових ресурсів регіону за рахунок переселенців з Росії виявилася безперспективною. Ще тоді, коли Крим був у складі РРФСР, стало зрозумілим, що у цьому примхливому природно-кліматичному регіоні можуть прижитися лише люди зі степовою землеробською культурою. Питання про зміну підпорядкування Кримської області ідеологічно та економічно було обґрунтоване на вересневому пленумі ЦК КПРС 1953 року, присвяченому проблемам сільського господарства. На ньому з ґрунтовною доповіддю виступив беззаперечний знавець цієї галузі Микита Хрущов. Саме тоді він і був обраний першим секретарем ЦК КПРС, головою ж президії ЦК та головою Ради міністрів залишався Г.М. Маленков.

Зі спогадів зятя Хрущова Олексія Аджубея відомо, що невдовзі після пленуму Хрущов особисто відвідав Крим. За словами Аджубея, найбільше ошелешили, схвилювали й обурили Хрущова галасливі натовпи російських переселенців, які торпедували машину першого секретаря. Люди скаржилися на нестерпні умови життя, погане житло, нестачу харчів. «Це зараз я пишу: приїхали, — зазначає Аджубей, — а вони кричали: «Нас пригнали». З натовпу лунали і зовсім істеричні крики: «Картопля тут не росте, капуста в’яне». Або вкрай сумне: «Блощиці заїли». За свідченням Олексія Аджубея, Хрущов у той же день виїхав до Києва. Мав тривалу розмову з керівництвом республіки. Користуючись своїм величезним авторитетом серед київського керівництва, Микита Сер-гійович умовляв українців допомогти відродженню кримської землі. «Там южане нужны, кто любит садочки, кукурузу, а не картошку», — переконував Хрущов. Рішення про передачу Кримської області зі складу РРФСР до УРСР було породженням колективної думки вищого керівництва партії та уряду СРСР. Без участі старої сталінської гвардії — Маленкова, Молотова, Кагановича, Ворошилова, Булганіна — воно б не відбулося. Позиції Хрущова в партії і державі на той час ще не були настільки сильними, щоб самочинно ви-рішувати долю такого стратегічно важливого регіону, як Крим. Офіційно Крим указом передав Україні Г. Маленков, а підписав указ президії Верховної Ради СРСР К. Ворошилов.

Про існування відповідної програми у вищого керівництва країни свідчить і довідка під грифом «секретно» «О состоянии сельського хозяйства Крымской области» від 4 січня 1954 року, підготовлена для першого секретаря ЦК КПУ О. І. Кириченка. У зазначеній довідці у концентрованому вигляді і без ідеологічної тріскотні висвітлено справжній катастрофічний стан сільського господарства та глибоку занедбаність соціальної сфери Криму напередодні передачі області Україні. В Криму ще наприкінці 1953 року було лише 3 хлібні магазини, 18 — м’ясопродуктів, 8 — молочних, 2 — тканин, 9 — взуття, 5 — будівельних матеріалів та 28 — книжкових крамниць. Виходячи з наведених даних, задамося: чим була передача Кримської області до складу УРСР — «щедрим дарунком» чи накинутим економічним ярмом?

Я думаю, що ще однією важливою причиною передачі Криму Україні було намагання позбутися для Російської Федерації вантажу таємних обіцянок і домовленостей перед міжнародними єврейськими організаціями, що десятки років нагромаджувалися у сталінські часи.

Для передачі Криму забезпечили й необхідне ідеологічне підґрунтя. У нагоді став ювілей — 300-ліття Переяславської ради, яку пропагандистська машина як царської, так і більшовицької імперій представляли возз’єднанням України з Росією. Відтак дату вирішили гучно відзначити на державному рівні. Передача Кримської області до складу України напередодні грандіозного свята «вечной дружбы двух братских народов» чудово вписувалася в кремлівський сценарій.

Тим часом без жодної помпи, на за-міну, від України до Російської Федерації (протокол президії ЦК КПРС №49 від 25 січня 1954 р.) передали Таганрог і прикордонні до нього землі, за територією рівною площі півострова в Чорному морі і значно більшим населенням. Тобто Україна замість багатих чорноземних районів отримала засушливий солончаковий степ, без води, без натяків на зрошення, без електроенергії та енергоресурсів. Замість українського населення отримала російське, яке так ніколи і не стало в основній своїй масі лояльним до української держави. Пам’ятаю свої зустрічі з лікарем-терапевтом санаторію «Лівадія». Замість медичних проблем він чомусь увесь час обговорював зі мною питання самовизначення росіян. «Ми візьмемося за зброю», — кілька разів чув від нього. У 2005 році мені це видавалося маячнею. Тепер ми всі це побачили наочно.

Територіальних втрат Україна зазнавала й раніше. Ще у 1924 році ЦК РКП(б) висунув безпідставні претензії РСФРР на Шахтинський і Таганрозький округи (загальна площа 5 тис. км) Донецької губернії, де українці становили 71,5% від усього населення, а 1925-го на підставі постанови «Про врегулювання кордонів з РСФРР і БСРР» значні масиви земель Чернігівської, Курської і Воронезької губернії, де українці також становили абсолютну більшість, були приєднані до Росії. Впродовж 20-х років минулого століття тривали процеси перегляду кордонів УСРР і відчуження великих українських етнічних територій на користь РСФРР. Постановою президії ВУЦВК від 3.6.1924 р. у складі УСРР була створена Молдавська АСРР, куди увійшла частина українських етнічних земель (існувала до 2.8.1940). Після утворення Молдавської РСР частина цих земель так і залишилася у складі Молдови. Тепер ці землі називають Придністровською республікою. Подивіться на карту України часів гетьмана Скоропадського. Там добре видно все те, що ми втратили за часів радянської влади. Тепер, у XXI сторіччі, у нас намагаються відібрати і Крим, який, щоби ситуація виглядала особливо глузливо, нам спочатку з великою помпою нібито «подарували» у 1954 році...

Фрідріх Ніцше сказав: «Все, що мене не вбиває, робить мене сильнішим». Отже, найближчим часом ми маємо пересвідчитися чи зробить нас ганебна поразка в Криму сильнішими, чи заб’є роковий цвях у труну української нації. Дмитро Донцов вважав, що кожна нація ділиться на козаків і свинопасів. Знову ж таки ми маємо найближчим часом переконатися: чи серед українців достатньо є справжніх козаків, а чи лише свинопаси?

Млява реакція українського суспільства на події в Криму і Східній Україні — це не свідчення нашого миролюбства, а свідчення нашої слабкості, що лише заохочує Росію до подальших агресивних дій щодо України.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.
м. Одеса.