Селянські жертви. Солдатські смерті...

Ніколи до того в європейській війні не було вбито стільки багато людей за такий короткий час і ніколи до того зброя не спричинила стільки розрухи. Дев’ять місяців французькі і британські війська тримали облогу Севастополя, після чого місто стало безлюдним полем з купами обламків. Не було, як згадує також французький військовий інспектор Бондуран, жодного будинку, вцілілого від артилерії. Більш як півмільйона переважно українських та російських селян-рекрутів втратили своє життя в безжальній м’ясорубці в Криму. Солдати вмирали не тільки на полі бою, але й від холери і тифу. Навіть технічно краще озброєні війська французів й англійців втратили на полі бою близько 120000 чоловіків.

Все це вже забулося ще й тому, що спустошливі війни XX сторіччя змінили масштаби уяви. Однак для очевидців тих подій, які нам важко уявити, все це мало велике значення. Кожен відчував, пише історик Орландо Фігес, що після Кримської війни все буде не так, як до того. Відносини між Російською імперією і Західною Європою були зруйновані, консервативний союз імперій розпався й Османська імперія стала союзником Англії та Франції. Європейські країни вперше взаємодіяли з ісламською державою.

Російські еліти розглядали поразку царської армії як символічне приниження. Саме у ці роки Лев Толстой пише не тільки «Севастопольські опо-відання», але й «Війну і мир», як згадку про перемогу над Наполеоном, як ліки в контексті кримського приниження.

Жодна християнська країна не при-йшла Росії на допомогу у війні з турками. Ні разу до того царська армія не була розбита на підвладній території. Бо війна в пору промислової революції при існуванні регулярних армій не могла бути виграною без профе-сійних військ і більш розвиненої техні-ки. А російські війська очолювали салонні офіцери, які командували не солдатами, а рабами і бездумно посилали їх на вірну смерть. Французи і британці підвозили десятки тисяч солдатів на далеке поле битви залізницею і морськими шляхами, і вперше техніка взяла верх над числом солдатів. Облога Севастополя стала предтечею окопної війни 1914 року, де солдати вже були безсилими жертвами досягнень промислової техніки. Обстріл Севастополя став найбільш потужним обстрілом історії. Вирішальним у відкритому бою було використання союзниками нової мінометної зброї, що дозволяла стріляти з безпечної відстані. Севастополь впав у вересні 1854-го.

Орландо Фігес зображає смерть і страждання солдатів з обох боків мовою, що не втрачає свого впливу на читача. Його книга не є якимось новим дослідженням, але його мова творить картини, які не зразу забуваються, вона творить у читача відчуття присутності на місці подій. Розповіді Фігеса могли прочитати уже його сучасники. Тому що Кримська війна стала в Західній Європі подією також у пресі. Кореспонденти писали про бої, розруху, геройство і ницість офіцерів, які посилали тисячі солдатів на смерть. В усякому випадку, завдяки пресі у Велико-британії політики і генерали повинні були тримати слово перед суспільством, а кожна їхня помилка могла бути поставлена їм у вину. В Росії суспільства ще не існувало і кріпацькі маси не мали інформації про війну, а цар і генерали не звертали уваги на будь-кого, крім самих себе.

Але за таку свободу царський уряд мусив платити свою ціну: він став жертвою власної закритості і мусив залишатися без підтримки суспільства у цій війні. Врешті, коли поразка стала неминучою, стало ясно і в Санкт-Петербурзі, що навіть не мужність солдатів, не квасний патріотизм, а орга-нізація вирішує долю перемог і поразок. Реформи Олександра II, при якому селян звільнили від кріпацтва, не були б можливі без військової катастрофи.

Фігес зображає не тільки події війни та її наслідки. Він зображає війну у її абсурдній випадковості. Тому що не існувало ніяких об’єктивних причин жертвувати солдатами для завоювання Криму. То чому ж уряди Англії і Франції зробили цей крок? Орландо Фігес дає на це запитання свою ясну відповідь: тому, що вони хотіли зберегти своє обличчя і тому, що громадськість вимагала показати приклад й ослабити тиранію російського царя в Європі. Адже уже з початку XIX сторіччя царський уряд став демонструвати себе як єдиний прокурор усіх православних християн. Він, уряд самодержця, претендував не тільки на контроль святих місць у Палестині, але й видавав себе як сила, що нібито захищає усіх християн, які жили під турками. Микола I, як пише Фігес, став одержимий цією місією, маючи на меті інше — розширення імперії. Будь-які ризики на шляху до цієї мети йому не здавалися великими.

Одначе російська експансія на Балканах і на Кавказі суперечила не тільки англійським торговельним інтересам в Османській імперії. Ця загроза сер-йозно сприймалася й у Відні. На цей час у Європі не було жодної країни, де автократія не сприймалася б як ана-хронізм. Микола I мріяв про «визволення» християн, а в британській і французькій пресі в ньому бачили не що інше як деспота.

Після сумної поразки польського повстання 1830 року від російських військ і придушення революції 1848 року в Угорщині Росія перетворилася в символ варварства в Європі. А ось Туреччина стала розглядатися як країна — жертва агресії і як така, що потребує допомоги. Для еліти Британії не було сумніву: війна проти царя буде війною за цінності вільного світу, за англійські цінності Fair Play, за політику ненасилля і вільної торгівлі. Росія розглядалася в пресі як антипод західного світу. Не могла розглядати інакше Росію також еліта Англії, яка приймала полі-тичні рішення. Так само діялось і в Франції, де мобілізація суспільства до війни мирила табори революціонерів і католицьких консерваторів.

Врешті, здійснилися всі пророцтва. Цар чинив те, що від нього очікували. Він розірвав відносини з Францією і Великобританією і дав наказ армії весною 1854 року ввійти в Валахію. Похід закінчився безславно, більше як дві третини царських солдатів вмерли від чуми, епідемій і від ран. Уже через кілька тижнів царські генерали були змушені трубити на відступ. Турки теж повернулися, вони перемогли. Солдати Наполеона III та Вікторії не зробили жодного пострілу. Вони були тільки глядачами. Але таке приниження вони не могли знести.

Отже, історія набирала свій хід. Війна могла б закінчитися, адже Росія не досягла своєї мети. Замість цього уряди в Лондоні і в Парижі вирішили перенести війну в Росію, щоб приструнити пихатого царя і примножити славу своїх армій. Крим уявився їм гідним для цього місцем тому, що там вони мали надію на швидку перемогу. Відтак сотні тисяч людей загинули лише тому, що бажання зберегти обличчя взяло верх над зваженим розрахунком ризиків. Що би там війна не обіцяла, але всі актори, врешті, опинилися в ситуації, з якої не було виходу. Це дуже важливий висновок і за-стереження автора, який був свідком подій, що відбувалися в середині XIX сторіччя. Висновок для сучасних «національних царів» чи, там, «лідерів». І ще на одну особливість вказав автор з XIX сторіччя: хід війни динамічний і непередбачуваний, а стратеги, які розв’язують війну, перестають воло-діти її подальшим ходом.

Оксентій ОНОПЕНКО.
м. Берлін (Німеччина).