Переглядів: 894

«Российская Федерация против М. Джемилева»

22 квітня 2014 року лідеру національного руху кримських татар Мустафі Джемілєву було вручено заборону на в’їзд у Крим на 5 років...

«…обвиняемый говорил о существующей якобы «проблеме» крымских татар. Возводя клевету на национальную политику советского государства, Джемилев пытался убедить, что существуют ограничения в праве свободного выбора места жительства для крымских татар».

Що читаємо? У дні, коли російські окупанти в Криму та місцеві колабораціоністи проводили юридично нікчемний «референдум» про приєднання українського регіону до РФ, потрапила на очі книжка «Российская Федерация против Мустафы Джемилева. Омский процесс. Апрель 1976 г.» (Сімферополь, «Оджакъ», 2003).

Унікальна доля національного лідера киримли («кримців» — самоназва кримських татар), який був сім разів засуджений комуністичною владою, у цій книзі представлена сухими рядками офіційних документів слідства і суду. І саме в цій кондовій бюрократичній мові якнайкраще відчувається провалля між людиною і системою. Причому наш сьогоднішній герой цю антилюдську систему переміг.

Що цікавого? Видання є збірником документів і матеріалів політичного процесу в сибірському місті Омську. Джемілєв, на той момент — вже авторитетний дисидент, уродженець Судацького району Кримської області, «особливо небезпечний державний злочинець».

Увага до суду з боку світу була безпрецедентною. Хоч і не могли бути присутніми, але писали про слідство і суд видання США, Туреччини, Франції та інших країн. На захист політв’язня виступили такі авторитети, як академік Андрій Сахаров, генерал Петро Григоренко, лауреат Нобелівської премії з літератури Генріх Бьолль, літератори Лев Копєлєв, Лідія Чуковська, поет і бард Олександр Галич, історик Олександр Некрич, член редколегії українського журналу «Сучасність» Богдан Кордюк.

Безпрецедентною відмінністю процесу від інших було те, що він, протестуючи проти свавілля, оголосив голодування і тримав його… 303 дні. Подумайте тільки, триста три! Історія того, як це проходило, заслуговує окремої публікації. Отже, Джемілєв тримав голодування з моменту висунення йому звинувачення у «наклепах на радянську дійсність» і до кінця слідства.

Кілька місяців рідні не отримували від Джемілєва жодної інформації, матері не давали побачення, листи не доходили, тож деякі газети на Заході навіть встигли вийти з некрологами. На запити іноземних газет та організацій давалися агресивно-неконкретні відповіді, аж до того, що «такого человека в СССР не было и нет, как нет и так называемого «крымскотатарского вопроса», выдуманного антикоммунистической западной пропагандой».

На щастя, Мустафа-бей, вижив. Суд призначили на 6 квітня 1976-го. На нього приїхав з Москви знаменитий академік Сахаров, родичі і друзі активіста. Влада не придумала нічого кращого, ніж перенести процес на тиждень, щоб родина не змогла з Середньої Азії доїхати вдруге.

Марно сподівалися. Вони, як і Андрій Дмитрович Сахаров з дружиною Оленою Боннер, знову прибули до Омська. Втім, до зали суду пустили лише матір, двох братів і сестру заарештованого. Але і їх згодом вивели з суду «за порушення порядку».

Отже, 14—15 квітня 1976 року Мустафу Джемілєва судили за статтею 190 ч. 1 КК РРФСР — «Распространение заведомо ложных измышлений, порочащих общественный строй СССР и его политическую систему». Що ж зробив такого підслідний?

Двома роками раніше Джемілєв був засуджений в Узбекистані до однорічного ув’язнення за ухилення від виконання військового обов’язку, але насправді — за правозахисну діяльність, спрямовану на повернення свого депортованого народу на історичну батьківщину.

У колонії познайомився з ув’язненим, засудженим за убивство, наполовину кримським татарином Володимиром Дворянським, який і став згодом головним свідком обвинувачення. Саме в розмовах з ним Мустафа-ага «систематически излагал заведомо неправдивые…».

Цитати зі справи. Кожна і всі разом є перлами:

«…обвиняемый говорил о существующей якобы «проблеме» крымских татар. Возводя клевету на национальную политику советского государства, Джемилев пытался убедить Дворянского в том, что существуют какие-то ограничения в праве свободного выбора места жительства для крымских татар.

…В «Проекте» так называемой «Декларации принципов НДКН» (Национального движения крымскотатарского народа) обвиняемый… ставит целью национальное возрождение народа, хотя заведомо знает о равноправном положении этой нации в нашей стране с другими народами.

…Клеветнический документ содержит заведомо ложные измышления о наличии каких-то «незаконных репрессий» по отношению к крымскотатарской нации и её отдельным представителям.

…обвиняемый представляет национальную политику нашего государства по отношению к крымскотатарскому народу «человеконенавистнической, расист-ской».

…В записке [«Пояснения о национальном движении крымских татар»] идёт речь о «восстановлении прав» крымскотатарского народа, хотя обвиняемому доподлинно известно, что эта нация имеет равные права со всеми народами нашей страны.

…он в другом своём документе, так называемой «Декларации принципов национального движения крымских татар» призывает к «национальному возрождению» этого народа, возводит клевету на реальные права каждого советского народа выбирать место жительства по своему усмотрению…»

Усі аргументи — злочинні й безсоромні. Адже в цей час кримські татари залишались одним з небагатьох депортованих народів Радянського Союзу, які були визнані «зрадниками» у роки Другої світової війни і з яких цей ярлик не було знято. Тих небагатьох, хто правдами і неправдами намагався проникнути на землю батьків, вивозили на Кубань, у Херсонську та Запорізьку області, деяких — судили. Звісно, про це в матеріалах справи нічого не писали.

На початку судового засідання Джемілєв не робить відводу суддям, «но это не означает, что он доверяет суду. Он полагает, что приговор уже предрешён в другом месте и поэтому ему безразлично, кто будет участником этой формальной процедуры».

У подальшому логіка досвідченого «сидента» була підтверджена ходом процесу. Характерний епізод у переказі свідка:

«Джемилев: Давать показания — это право, а не обязанность подсудимого.

Судья (раздражённо): Мы можем вообще обойтись без ваших показаний.

Джемилев: В этом я ничуть не сомневаюсь…»

Свідок Дворянський у судовому засіданні відмовився від всіх своїх свідчень, бо заявив, що їх вибили погрозами і шантажем. Обіцяли дострокове звільнення і навіть влаштувати на навчання до юридичного інституту. А якщо не погодиться, демонстрували фотографії дочки і батьків — мовляв, ніколи їх не побачиш...

Слідство, спіймавши облизня, викликає іншого свідка — Соколова, засудженого за вбивство і втечу з колонії. «Соціально близький» говорить саме те, що прокурор і суддя хочуть чути. Скажімо, що Джемілєв погано впливав на Дворянського і що останній після розмов з Мустафою писав «всякую антисоветскую чепуху»...

«Дякуючи» сексотам адміністрації, які постійно стежили за Джемілєвим, було вилучено рукописи, які він переховував. Всі вони були написані, як сказано в матеріалах справи, «на иностранном языке». Мустафа-ага дійсно писав арабською графікою, щоб стукачі та кагебісти нічого не зрозуміли. Перекладачка Рауфова, поволзька татарка, не знала турецької та кримськотатарської мов, якими писав свої тексти Джемілєв, але суддя не бачив у цьому проблеми. До того ж підслідний під час написання скорочував слова трьома мовами — російською (латинкою), турецькою та рідною. Тож експерт не змогла їх коректно перекласти. І вона домислювала, що вважала за доцільне. Як гірко казав на суді Джемілєв, «судить за эти тексты — это всё равно, что судить за даже невысказанные мысли и взгляды».

Використав трибуну суду для того, щоб розповісти присутнім у залі про трагедію депортації 1944-го, яку сам пережив, і лукавість комуністичних правителів 1956-го, які зняли з його народу гласний нагляд, але не дали права повертатись на рідну землю.

У 1967-у радянська держава визнала огульність і безпідставність звинувачень усього народу в колабораціонізмі, але й тоді дозволу повертатися у Крим не було...

Джемілєва звинуватили, що він здійснив наклеп, стверджуючи: кримські татари не мали рівних прав, що і решта громадян СРСР, зокрема не могли вибирати місце проживання на власний розсуд.

Після виходу указу 1967 року, який нібито остаточно знімав тавро «зрадників», тисячі киримли вирушили додому. Але їх зустріли міліцейські кордони. Змогли прописатися й улаштуватися на роботу буквально лічені родини. Політзек зачитав їхні імена в судовому засіданні, пропонував, щоб їх викликали свідками. Ясна річ, суд клопотання відкинув. Радянська влада тоді використовувала облудну «відмазку» — нібито кримські татари самі не хочуть повертатися з Узбекистану в Крим, бо «укоренились на новой родине».

Обвинувачення фіксувало як «наклепницькі» навіть такі очевидні речі, як неможливість молодому поко-лінню вивчати рідну мову.

За тридцять повоєнних років в місцях поселення не було створено жодної кримськотатарської школи, русифікація й узбекизація робили свою справу. Це факт. Але слідчий наполягав, що це «голословные утверждения… проникнуты злобной клеветой на национальную политику нашего государства».

Депортацію 18 травня 1944-го, про яку Джемілєв писав у своїх текстах, було названо «пасквілем» — «ложно преподносит судьбу татарского народа, ранее проживавшего в Крыму, жестокой трагедией».

Дисидент навів на суді офіційну статистику МВС Узбекистану щодо смертності 38% депортованих у перші два роки після виселення (національний рух проводив власне розслідування і вийшов на 45%, тобто практично кожен другий).

Його останнє слово переривалося суддею кільканадцять разів. Присуд — два з половиною роки у колонії суворого режиму. І це був не останній вирок національному героєві кримськотатарського народу. Вийшов на волю під час перебудови у 1986 році, а додому в Крим зміг повернутися лише 1989-го.

Фраза. «Я не сомневаюсь, что крымскотатарский вопрос будет всё же разрешён, как бы этому не противились наши враги. Но, очевидно, для этого ещё многим придётся пройти через подобного рода процессы, где против них будут выдвигаться лицемерные обвинения в клевете на мудрую ленинскую политику КПСС и правительства, обвинения в том, что они поднимают несуществующий национальный вопрос…»

Вахтанг КІПІАНІ,
журналіст, історик, головний редактор сайта «Історична правда»

(http://www.istpravda.com.ua).

Друкується з деякими скороченнями.

 

 

Чорноморські новини

Передплата

Найкраща підтримка — ПЕРЕДПЛАТА!

дворазовий вихід (четвер та субота з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 50 грн.
  • на 3 місяці — 150 грн.
  • на 6 місяців — 300 грн.
  • на 12 місяців — 600 грн.
  • Iндекс — 61119

суботній випуск (з програмою ТБ):

  • на 1 місяць — 40 грн.
  • на 3 місяці — 120 грн.
  • на 6 місяців — 240 грн.
  • на 12 місяців — 480 грн.
  • Iндекс — 40378

Оголошення

Написання, редагування, переклад

Редакція газети «Чорноморські новини» пропонує:

  • літературне редагування, коректуру, комп’ютерний набір, верстку та тиражування текстів;
  • високопрофесійні переклади з російської на українську і навпаки;
  • написання статей, есе, промов, доповідей, літературних, у тому числі віршованих, привітань.

Команда висококваліфікованих фахівців газети «Чорноморські новини» чекає на Ваші замовлення за телефонами:

099-277-17-28, 050-55-44-206

 
Адреса редакції
65008, місто Одеса-8,
пл. Бориса Дерев’янка, 1,
офіс 602 (6-й поверх).
Контактна інформація
Моб. тел.: 050-55-44-206
Вайбер: 068-217-17-55
E-mail: chornomorski_novyny@ukr.net