Міша КАЦ: «Музика – як релігія, їй потрібно служити...»

Інтрига у тому, що обидва гастролери мають одеське коріння. Юліан Мілкіс — одесит за наро-дженням. Коли йому було лише три тижні, сім’я обрала осідком Ленінград. Юліан жартує: «Моя мама говорила, що приїхала народжувати мене в Одесу лише з однієї причини — щоб я всотав знаменитий, природній гумор цього міста!»

Схильність бачити світлий бік життя загострює сприйняття зла. Під час прес-конференції, яка відбулася напередодні концерту, Юліану нагадали один достатньо відомий епізод з його біографії: після введення радянських військ у Чехословаччину, наступного, 1969 року, чотирнадцятилітній Юлік зу-стрівся з чеськими музикантами, які розповіли йому, як танки совєтів давили на вулицях Праги жінок і дітей. Тоді на знак протесту він… спалив свій піонерський галстук. «Відтоді я так і залишився «октябренком», — іронізує Мілкіс.

Долі обох музикантів на новому витку спіралі переплелися так само, як і долі їхніх батьків, адже скрипаль Мілкіс-старший виступав з колективом, який очолював батько Михайла, Леонід Кац (Яків Мілкіс залишив дуже цікаві спогади про Петра Столярського, Костянтина Данькевича, Євгена Мравинського, Дмитра Шостаковича та ін.). Готуючи статтю, натрапив на рецензію письменника-дисидента Віктора Некрасова на виступ Юліана Яковича у далекі 1980-і, з якої дізнався, що Юлік Мілкіс і Міша Кац давали спільні камерні концерти в Канаді. Останній — як віолончеліст. Михайло Кац, до речі, навчався свого часу в Мстислава Ростроповича.

Юліан Мілкіс заслужено пишається тим, що був єдиним учнем «короля свінгу» Бенні Гудмена, мав щастя познайомитися з видатним грузинським композитором Гією Канчеллі. Принагідно зазначимо, що геніальну П’яту симфонію Канчеллі наш оркестр минулоріч виконував під орудою гостя-диригента Володимира Рунчака (Київ). «Це одна із вершин творчості Канчеллі», — зауважив відомий кларнетист.

У побуті Юліан справляє враження людини самозаглибленої, інтравертивної. Під час музичного виконання він стає грайливим промовцем, що прагне діалогу. Природно, навіть потішно, виглядає його контактність під час гри, коли корпусом і поглядом кларнетист робить випади до диригента. Ці емоційні порухи вмотивовані музикою і посилюють враження від виконання. Того вечора кларнетист виконав надзвичайно красивий, повітряно-легкий Концерт для кларнета з оркестром Моцарта і симфонічну поему «Надія» Михайла Глуза (світова прем’єра). Виконання в Одесі нового твору Глуза — це збіг дивовижних, не випадкових обставин, які Міша Кац коментує з вродженим одеським гумором: «Розумієте, чому на цій сцені відбудеться світова прем’єра симфонічної поеми «Надія»? Бабуся Міши Глуза Ціна жила на вулиці Подбєльського, 30, а моя бабця, теж Ціна, — на вулиці Подбєльського, 29...»

В історію музики цей твір, побудований на єврейських народних мелодіях, у виконанні НОФО увійде в інтерпретації саме Михайла Каца і соло Юліана Мілкіса, у якого бездоганна інтонація. На її запис уже мусять рівнятися всі інші виконавці. Одна показова деталь: того вечора на сцені у групі духових був лише один кларнетист оркестру, концерт-мейстер Юрій Гаяц, чий інструмент на знак пошани до видатного колеги стояв нерухомо біля його ніг.

Якщо Юліана Мілкіса одесити мали можливість слухати з великими інтервалами (останній раз — у 2007-у), то Михайла Каца в Одесі не було щонайменше… чотири десятиліття, і це перший його виступ тут у статусі диригента. Цей концерт для Михайла Леонідовича — особлива емоція, адже в передвоєнні роки в Одеському філармонійному оркестрі як концертмейстер був задіяний його батько. Саме він відіграв вирішальну роль у професійному становленні сина. Цей концертний тур у рамках проекту «Культура без кордонів» (автор і продюсер — композитор Михайло Глуз, РФ) для за-прошеного диригента є своєрідним слідуванням стежками батька. Наступний концерт — у російському місті Єкатеринбурзі, де тепер вже на Юліана Мілкіса чекає дебютний виступ.

Серед українських музичних центрів, що особливо приваблюють музикантів, згадувався Львів — місто великих музичних традицій, у якому, як нагадав гість-диригент, за часів Габсбургів жив син В.-А. Моцарта — композитор і педагог Франц К.-В. Моцарт. Заснований Моцартом-молодшим гурток «Св. Цецилії» склав ядро майбутньої Львівської філармонії.

За словами Михайла Каца, основний меседж проекту «Культура без кордонів» — єднати людей через музику, пробуджувати в них любов і терпимість.

Михайло Кац вважає, що йому з Юліаном репетиції не обов’язкові, бо у них «спільна вібрація». За психологічним типом він протилежний кларнетисту — це, швидше, екстраверт. Він елегантно-манірний і розкутий, артистичний на сцені та невимушений у спілкуванні. У Михайла Каца, до речі, учня знаменитого Леонарда Бернстайна, своя життєва філософія, своя естетика, своя програма і ключ до розуміння мистецтва. Музика як тонка духовна матерія, на переконання нашого гостя, є устремлінням до ідеалу, це духовне покликання, єднання з Абсолютом й аж ніяк не рутинна робота чи професія, якщо розуміти її банально. В ній має бути місце натхненню, поезії.

«У тиші, паузі часом таїться більше глибокого змісту, ніж у просторових музичних пасажах, — наголошує Михайло Кац. — Диригент, перш за все, провідник. Те, що йде від нас, — це катастрофа. Те, що через нас, — це божественно. Завдання диригента — відкрити свої «чакри», збагнути певну вібрацію, щоб передати її музикантам і публіці. Музиканти, у свою чергу, повинні бути настільки відкритими, щоб прийняти цю вібрацію зовні і передати енергію слухачам. Зрозуміло, що технологія при цьому повинна бути бездоганною… Оркестр — це своєрідна модель су-спільства, і достатньо однієї особи з негативною енергетикою, щоб усе зіпсувати. Ваш оркестр в чудовій формі, у нього прекрасна енергетика, з ним легко працювати».

Ці слова з особливою силою підтвердило й фінальне виконання Симфонії ре-мінор Сезара Франка — вершини французького симфо-нізму пізньоромантичного періоду (1888). Це вже не перше виконання знаменитого твору франко-бель-гійського композитора нашими музикантами. Досить нагадати, що торік симфонія Франка звучала в Одесі під орудою запрошеного київського диригента Алліна Власенка, і кожен диригент відкриває в ній якісь нові грані. В одному випадку вона місцями звучить драматичніше, в іншому — меланхолійніше. Міша Кац своїми жестами й мімікою, артистичною поставою домінував на сцені, втілюючи зримо музичну суть твору.

Володимир КУДЛАЧ.

П.С. Поза програмою Юліан Мілкіс у супроводі оркестру виконав сповнене світлої печалі Andante з Концерту № 23 Моцарта в аранжуванні львівського диригента Олександра Левковича. У цьому фрагменті надзвичайно проникливо звучали кларнет і скрипки. Музикант звернувся до присутніх вшанувати таким чином пам’ять Героя України Бориса Литвака, який 9 квітня залишив цей світ. Музика єднає.

В.К.