Чи здатні українці боронитися самостійно?

Наші військові — «герої». Вони не піддалися на провокації. А якби піддалися і просто виконували, а не порушували, вимоги військових статутів, — що тоді? Це дало б привід Росії розпочати повномасштабну війну проти України. А хіба Росії потрібний хоча б якийсь привід для агресії? А що її спонукало до нападу на Україну? Підготовка до такого нападу, судячи з його орга-нізованості, мала розпочатися ще задовго до подій на Майдані. А чому, власне, російські танки ще не захопили Одесу або Київ? Одеса — місто російської слави. От вам і привід. Київ — мати міст руських. От вам і ще один привід. Дарма, що Московія — історичні області росіян між річками Окою і верхів’ями Волги з містами Ярослав, Ростов, Суздаль, Володимир тощо — жодного дня не входили до складу Київської Русі і Руссю ніколи не називалися. Як не входили? А от в історії написано. В якій історії? Історії Російської імперії, перший варіант якої був створений ще Карамзіним і відтоді, аж до нашого часу, не зазнав принципових змін.

Але ж добре відомо, що «Історія держави російської» — це не науковий, а художній твір, а Карамзін ніколи професійним істориком не був. Дарма. Сила російського народу — в його невігластві. Замість детального аналізу — проста і зрозуміла формула. «Грабуй награбоване» — більшого ідеологічного обґрунтування для трагедії, що почалася у 1917 році, виявилося і не потрібно. «Знищимо українських буржуазних контрреволюціонерів» — і розпочалася Перша кривава багаторічна російсько-українська війна. «Не дозволимо українським куркулям задушити революцію кістлявою рукою голоду» — і переможений у війні український народ був пограбований до такої міри, що в Україні розпочався голод 1921 року, який забрав мільйони життів. «Знищимо куркулів як клас» — і декілька мільйонів українців були виселені до Сибіру, а понад 7 мільйонів — знищені Голодомором. Далі — Друга світова війна, далі — Друга ро-сійсько-українська війна вже на теренах Західної України, третій Великий голод 1946—1947 років. І завжди все відбувалося під простими і зрозумілими гаслами. До речі, й окупація Криму відбувалася під по-дібним гаслом. «Врятуємо російськомовне населення Криму від бандерівців» — таким було це гасло. Годі намагатись зрозуміти його сенс. Саме ці слова можна було почути від російських солдатів, коли вони наважувалися хоч щось казати.

Проста російська людина нагадує людину у стані гіпнозу, якій гіпнотизер каже: «На рахунок три ви розплющите очі». Число «три» тут особливої ролі не грає. Конкретна дія людини під гіпнозом також. Росіяни перебували у стані гіпнозу всю свою історію. Це ідеальний імперський народ. Ним легко маніпулювати. Українці відрізняються від росіян не тільки ментально, але й генетично, і то дуже сильно. Стан гіпнозу для них не є характерним. Проте штучний відбір радянських часів зробив свою справу. Українців десятки років знищували фізично. Насамперед знищували людей, здатних на самостійне мислення, на самостійні дії. Знищували тих, яких у побуті часто називають агресивними. Насправді — це переважно люди з активною життєвою позицією. Таких у нормальному суспільстві не більше за 10%, але без них суспільство ніколи не буває самодостатнім. Живими залишали покірних. Саме такі люди потрібні імперії. Меншою мірою це стосується Західної України, однак і там, за визнанням самих місцевих мешканців, ситуація радикально помінялася після масових репресій 1950-х. Тут ре-пресій і знищення зазнали понад 10% населення.

Найбільший відсоток покірних людей саме серед росіян як головного носія імперської ідеї. Але за радянські часи їх стало багато і серед українців. Відділивши для себе частину території Радянського Союзу, українці не зробили те саме з інформаційним простором. Інформаційним простір залишився спільним — тобто російським. Результат ми бачимо в Криму. Результат ми ще побачимо і на материковій Україні. У мене таке враження, що у вишах Одеси половина професури старшого віку радісно очікує російські танки на вулицях нашого міста. На щастя, серед студентів таких мало, але вони також є. Основне джерело зомбування людей — телебачення. Усі роки незалежності воно переважно працювало проти України. Я пригадую слова Ігоря Лосєва, видатного публіциста сучасної України: «Як довго може існувати держава, телебачення якої спрямоване проти неї?» Приклад Криму показав, що недовго. Державна влада валиться при першому ж невеликому струсі.

Події в Криму засвідчили, що єдина команда, яку вміють виконувати наші військові, — це команда «не стріляти». Чи вміють вони виконувати протилежну команду — впевненості нема. Не можна захистити Батьківщину без готовності і вміння виконувати команду стріляти.

Який мій прогноз? Метою Росії є не Крим. Крим — це завдання мінімум, і воно вже напрочуд легко розв’язане. Метою Росії є вся Україна. Агресія триватиме. Росія зупиниться лише тоді і там, коли і де зустріне справжній опір. Наскільки реальні наші подальші територіальні втрати? Цілком реальні. І вони будуть тим більшими, чим менший опір ми чинитимемо. Можливий і варіант окупації всієї України. Але час Російської імперії спливає. Рахунок пішов на роки.

Велика війна ще тільки попереду, а бюджет Росії перенапружений. Вже зараз Росія має військовий бюджет воєнного часу. Він становить більше 20% загального бюджету країни і ще 25% складають його закриті статті, також пов’язані з війною. Добре відомо: якщо тривалий час військовий бюджет країни перевищує 5%, то це прирікає країну на прогресуючу бідність. Росія почала докорінне переозброєння своєї армії, яке планує завершити у 2015 — 2016 роках. Чи дадуть їй це зробити? Думаю, що ні. У Росії є проблема з нестачею нормальних солдатів: не алкоголіків, не наркоманів, без судимостей і просто фізично та психічно здорових. Тому в її планах на майбутнє українській молоді відводиться особливе місце. Вона із задоволенням бере до себе на службу колишніх українських вояків. Значна кількість наших вояків у Криму порушила присягу, перейшовши на бік ворога. На мою думку, їх чекатиме не матеріальна винагорода за зраду, на яку вони так сподіваються, а роль гарматного м’яса у тій великій війні, до якої Росія так старанно готується. Або у тій війні, яку вже зараз веде Росія на теренах України. Той, хто у двобої виявляє слабкість, провокує супротивника на ще більшу агресію. Такими слабаками є ми. І неминуча трагедія недалекого майбутнього — те, що по обидва боки лінії вогню гинутимуть українці. Одні з них захищатимуть свою Батьківщину, інші — відроблятимуть свої Іудині срібляки.

Ми повернемося на втрачені землі. Ми повернемось і на наші інші етнічні землі, що входять до складу Росії. До речі, частина з них передана до складу Росії в обмін на приєднання Криму до України. Якою буде Україна на новітній карті Європи, залежатиме від того, наскільки ми здатні самі бороти свою державу і свій народ, а не лише чекати, поки за нас це зроблять інші країни, як би добре вони до нас не ставилися.

Яким є головний міф, що деморалізує наших вояків і збиває з пантелику наших громадян? Це міф про те, що ми і росіяни — брати-слов’яни. Тільки зруйнувавши цей міф, ми здатні підвищити боєздатність нашої армії і зцементувати наше суспільство навколо ідеї справді вільної, незалежної і процвітаючої неньки України. На нашому боці практично весь цивілізований, за винятком деяких країн-ізгоїв, світ. Пам’ятаймо, хто був у цій Третій російсько-українській війні нашим ворогом і хто був нашим другом.

Валерій ШВЕЦЬ,
професор.

м. Одеса.