«Людина з Місяця»

У житті папуасів більше 140 років тому з’явилася людина, для них незвичайна — з білою шкірою. За тодішньою міфологією ново- гвінейців, білизна була ознакою їхніх далеких предків — тих, хто колись прийшов з Місяця або хто після смерті побував у потойбічному світі, не доступному для живих. В очах папуасів Маклай був справжнім культурним героєм, котрий не тільки володів багатьма корисними предметами, а й запропонував їх для загального вжитку. Окрім того, біла людина володіла могутніми властивостями: лікувати хворих, без труднощів добувати вогонь, полювати невідомою зброєю і т.д.; вони вірили, що Маклай, якщо схоче, може запалити море, визвати землетрус, зупинити дощ і багато іншого. Це якості, притаманні тільки міфологічним персонажам. «Каарам-тамо» («людиною з Місяця») називали новогвінейські папуаси Миклуху-Маклая. Адже Європа і царська Росія були для них такими ж далекими і недосяжними, як Місяць.

З часом папуаси зрозуміли, що білі люди — прибульці не з Місяця, а з далеких земель. Маклай був першим, хто намагався розвіяти міф про надзвичайність білої людини, хто попередив їх про загрози, які виникали з боку білих, і надав їм поради, як від цих викликів вберегтися. Десятиліття спілкування з білими не перекреслили в історичній пам’яті папуасів образ Маклая, однак у їх свідомості він втратив риси «людини з Місяця», а на перший план вийшли особисті якості «доброї людини», справж-нього друга з відкритим серцем, з нестримним бажанням бути корисним, готовим завжди допомагати у боротьбі за свободу і людську гідність, незалежно від кольору шкіри.

Але чи шанобливо ми ставимося до імені цієї безперечно унікальної людини? Думаю, ні. Якщо тільки зазирнути у мережу Інтернет, одразу потрапляють на очі неодно-значні оцінки цієї визначної наукової та історичної постаті.

Наприклад, відомий інтернет-портал NikLife з сусіднього Миколаєва подає публікацію «Улюбленець папуасів Миклухо-Маклай «автостопнув» царський потяг» (наче йдеться про «халявщика Льоню» з пріснопам’ятної реклами «МММ»). Вторить цьому відомий одеський краєзнавець В. Нетребський: «Миклухо-Маклай зберігав на території Одеського порту свою наукову колекцію протягом двох (!) років безкоштовно». А ось сайт «Русского мира»: «Миклухо-Маклай — відомий російський вчений, народився у Нижньому Новгороді, помер у Санкт-Петербурзі. Батько інженер...» І цю цитату можна було б завершити фразою про відомого російського політика — «він росіянин, а батько юрист».

Хто ж він насправді, Микола Миклухо-Маклай? Розпочнемо з останнього. Адже про це найкраще сказав він сам в Австралії кореспондентові газети «Сідней морнінг геральд» 1884 року: «...Моя особа є живим прикладом того, як щасливо з’єдналися три одвічно ворожі сили. Палка кров запорожців мирно злилася з кров’ю їхніх, здавалося б, непримиренних ворогів, гордих ляхів, розбавлена кров’ю холодних німців. Чого в цій суміші більше чи який з її складників у мене найзначніший, судити було б необачно й навряд чи можливо. Я дуже люблю батьківщину свого батька — Україну, але ця любов не применшує поваги до двох вітчизн батьків моєї матері — Німеччини й Польщі».

Як бачимо, немає жодних натяків на російське походження. Російська імперія взагалі була злою мачухою для цього видатного українського мандрівника, вченого й гуманіста зі світовим іменем.

Так, саме українського, хоч світ знав його як російського вченого і мандрівника, оскільки народився Микола Миклуха в селі Рождественському, біля міста Боровичі Новгородської губернії 17 липня 1846 року й навчався в Петербурзі, і про свої мандри та відкриття звітував Російському географічному товариству й Академії наук. Проте цей син українського народу належить передусім людству, його внесок у світову науку — величезний. Крім російської, він спілкувався 16 мовами народів світу. Його науковий доробок перевищує 160 праць, переважна частина яких присвячена антропологічному та етнографічному вивченню народів Нової Гвінеї. Більшу частину свого короткого життя (помер він у квітні

1888-го, в неповні 42 роки) Миклухо-Маклай провів за межами Ро-сійської імперії, в мандрах по світу.

Його прадід — запорозький козак Степан Миклуха — відзначився в російсько-турецькій війні при штурмі Очакова, за що був удостоєний офіцерського чину і дворянства. Батько ж мандрівника і вченого — Микола Ілліч Миклуха — народився 1818 року в Стародубі Чернігівської губернії. З відзнакою закінчив Ніжинський ліцей і пішки вирушив до Петербурга: здолавши понад тисячу кілометрів, вступив до Інституту корпусу інженерів шляхів сполучення. 1840 року з відзнакою закінчив його і став інженером на будівництві петербурзько-московської залізниці.

Батьків рідний брат — Григорій Ілліч, навчаючись в Ніжинському ліцеї, потоваришував з Миколою Гоголем. В одній з бесід він розповів майбутньому письменнику досить цікаву історію. Їхній далекий предок Охрим Макуха був одним з курінних отаманів війська Запорозького. Разом з ним воювали три його сини: Омелько, Назар і Хома. Середульший із них, Назар, закохався у шляхетну панянку й разом з нею переметнувся до поляків. Брати вирішили викрасти з оточеної запорожцями твердині перебіжчика. Проникнувши до ворожого укріплення, вони полонили Назара, але коли поверталися, натрапили на польську засідку. В сутичці Хома загинув, а Омелькові все ж вдалося доправити до свого табору зв’язаного Назара. Над перебіжчиком влаштували суд, на якому головним обвинувачем був батько, котрий за зраду виніс синові найсуворіший вирок — смертну кару, яку й сам вчинив привселюдно.

Ця розповідь схвилювала молодого Миколу Гоголя. Цілком імовірно, що письменник міг використати цей сюжет у своїй повісті.

Цікава й інша деталь. Багатьох сучасників майбутнього мандрівника дивувало, чому так прискіпливо царська охранка, яку опікував сам міністр Валуєв, стежила за малолітнім учнем гімназії Миколою Миклухою: тільки-но відвідав студентське зібрання, як тут же позбавили права навчатися у гімназії. Лише завдяки клопотанню графа Олексія Костянтиновича Толстого (знаменитого російського поета, якого Олександр II назвав «ходотаем по делам малороссийским») йому дозволили бути вільним слухачем фізико-математичного факультету при Петербурзькому університеті. Але невдовзі Миклуху знову виключили «без права вступу в інші російські університети». Власне, це й примусило юнака, аби уникнути ув’язнення, терміново виїхати на навчання та лікування за кордон.

За дослідженнями відомого українського письменника Вадима Скуратівського, така немилість царської жандармерії пов’язана з батьком — Миколою Іллічем. Пропрацювавши десять років інженером на будівництві петербурзько-московської залізниці, був призначений начальником столичної станції і вокзалу, однак за рік до смерті, в 1856-у, був звільнений, і над ним розпочалося слідство. Причиною стало те, що державний службовець наважився відправити Тарасові Шевченку на заслання 150 карбованців. Зауважимо, що з творчістю Кобзаря Микола Ілліч був знайомий давно: ще в 1842 році Олексій Толстой подарував йому рукописні списки «Гайдамаків» і «Катерини», потім від нього ж отримав поеми «Кавказ», «Гамалія» та «Єретик». Але поштовий переказ було перехоплено, а над Миколою Іллічем розпочалося слідство. У 1856 році його звільнили зі служби і мали судити, і лише довідка лікаря про те, що він хворий на сухоти, врятувала від суду. Та в грудні 1857-го Микола Ілліч Миклуха помер, залишивши дружину з п’ятьма малолітніми дітьми.

Мати Миклухи-Маклая — Катерина Семенівна — походила з мішаної німецько-польської родини: лікаря, учасника війни 1812 року, підполковника у відставці С.Ф. Беккера, зрусифікованого німця, і польської дворянки Лідії Шатковської. Залишившись без чоловіка, мужня жінка не впала в розпач, а сконцентрувала свою увагу на вихованні дітей. Усі вони виявилися надзвичайно талановиті і працьовиті.

Так, молодша сестра — Ольга Миколаївна — виявила неабиякий хист до малярства, підтримувала дружні стосунки з дочкою Олександра Герцена — Наталією. На жаль, Ольга Миколаївна рано захворіла на сухоти, й лікарі порадили змінити сирий петербурзький клімат на більш помірний. За таких обставин мати, враховуючи волю покійного Миколи Ілліча жити в Україні, при-дбала невеличкий сільський маєток у містечку Малин на Житомирщині, який став затишним родинним помешканням.

Старший брат видатного манд-рівника — Сергій Миколайович — жив у Малині, був мировим суддею і помер тут у 1895 році.

Молодший брат — Михайло Миколайович — закінчив гірничий інститут в Петербурзі, став відомим геологом і мав тісні стосунки з Софією Перовською. Оселившись на мальовничій околиці Малина (нині тут лісотехнікум), він, геолог-дослідник, у двадцятих роках минулого століття активно вивчав північно-західну частину українського Полісся, зокрема овруцько-словечанський кряж, опублікував кілька наукових статей. Ще й донині цю околицю називають Михайлівкою. Приділив значну увагу збереженню творчої спадщини свого знаменитого брата-мандрівника.

Один з братів — Володимир Миколайович — був морським офіцером, капітаном першого рангу, військова доля якого склалася трагічно (але про це дещо згодом).

Слід зазначити, що вся сім’я переймалася науковими справами Миколи Миколайовича, який майже в кожному листі просив грошової допомоги та підтримки (як відомо, наукові інституції майже не фінансували його експедиційних поїздок).

Про теплі сімейні взаємини найбільшу уяву дають листи, зберіганням яких, як і збиранням вирізок з різноманітних видань, найбільше переймалася Ольга Миколаївна. Особливо цікавим було їхнє листування, наповнене щирістю й любов’ю; воно складає одну з найціка-віших сторінок родинних взаємин. Будучи тяжко хворою, Ольга Миколаївна почала готувати спогади про брата, але так і не завершила їх — у 1881 році вона померла від сухот. Цю трагічну звістку, яка дуже схвилювала, мандрівник одержав лише через два з лишком роки, надсилаючи увесь час до Малина докірливі листи за те, що Ольга затримується з відповідями...

Але повернемося до теми нашої публікації, за яких обставин у долі Миколи Миколайовича з’являється Одеса.

По-перше, збережені листи дозволяють попередньо встановити факт особистого знайомства Миклухи-Маклая з Іллею Іллічем Мечниковим. Його ім’я декілька разів згадується в листах Миколи Миколайовича з Мессіни, наприклад, у листі до матері від 10 березня 1869 р. (Миклухо-Маклай Н. Н. Собр. соч. Т. 4. М., Л. 1953. С. 20), коли він просив вислати йому грошей в Одесу на ім’я професора Мечникова, який незадовго до Миклухи-Маклая, в період 1864 років 1867 років, теж працював у Мессіні з науковою метою. Крім того, листи І.І. Мечникова свідчать, що й сам він у ті роки цікавився експедицією Миклухи-Маклая на Канарські острови. Тоді в Одесі їх зустріч не відбулася, оскільки в 1868-у І.І. Мечников виїхав з Одеси на деякий час до Петербурга.

Антон ГРИСЬКОВ,
директор Одеського музею морського флоту.